Потребують продовження на сучасному рівні студії різнорідних "загальних місць" – не лише формул і "тем" у кожному з жанрів, де вони є, але й міжжанрових (приміром, загальнопісенних) та загальнофольклорних.
Ретельні статистичні дослідження фольклорної метрики, розпочаті Р. А. Омеляшком, мають бути поширені на фольклорну прозу – підкреслено ритмізовану, піднесену в ритуальних примовках і чарівній казці, буденну в неказковій прозі. На черзі складання "словників рим" поезії та прози українського фольклору та відповідні порівняльні студії.
До головної мети – наукового осмислення художньої системи українського фольклору в усій складності взаємодії її компонентів – необхідно йти й з іншого боку, а саме шляхом окремих прискіпливих монографічних досліджень кожного символу, кожного постійного епітета, кожної формули або "теми" в усьому багатстві їх зв’язків у контекстах творів та усної традиції в цілому, намагаючись висвітлити їх генезис та простежити, по можливості, їх історію. Такі дослідження – добра школа для молодих фольклористів.
9.1. До питання про історію українського фольклору
Справжня наукова історія українського фольклору має бути, насамперед, фольклористичною, а саме такою, що відтворюється і вивчається, виходячи з внутрішніх якостей свого об’єкта. При цьому доводиться реставрувати початкові етапи, інформацію для того добуваючи, головним чином, з тих різночасових нашарувань давнини, що їх містить корпус фольклорних записів XVIII–XIX ст.
Створення такої історії національного фольклору – справа надзвичайно складна, і природно, що фольклористи кожної країни виконують її – коли взагалі за неї беруться – по-своєму. Зіставимо дві такі моделі історії фольклору. Першу розробили російські радянські фольклористи (М. П. Андреєв, Г. М. Астахова, Д. С. Лихачов та ін.), виходячи з марксистського розуміння історії як боротьби класів, вчення про соціально-економічні формації та "ленінського принципу історизму". Як не дивно воно тепер, а задум виглядав привабливо. М. П. Андреєв, друкуючи 1934 р. перший начерк методології такої історії фольклору, навіть перефразував слова молодого В. Г. Бєлінського про російську літературу: " Ми не маємо історії фольклору, і я повторюю це з насолодою, бо впевнений у тому, що вона буде, і бачу, як багато ще перед нами роботи" 1. Коли ж "Нариси з історії російської народної творчості..." (2 томи, 4 книги; 1953–1956) з’явилися друком, результати багаторічної колективної праці виявилися такими сумними, що на кілька десятиріч викликали у радянських фольклористів справжню відразу до узагальнюючих праць з історії фольклору. Головною причиною невдачі була принципова невідповідність "марксистсько-ленінського" розуміння історії специфіці фольклору (див. ще: 5.11).
Другу модель національної історії фольклору пропонує Р. М. Дорсон, засновник традиціоналістської течії в фольклористиці США. З кінця 50-х рр. починаючи, він невтомно закликав до вивчення історії американського фольклору, виходячи з ідеї, що "американська цивілізація є продуктом особливих історичних умов, з яких випливають і специфічні фольклористичні проблеми". А проблеми ці вчений групує навколо таких вузлових моментів, як "колонізація", "освоєння Заходу", "імміграція", "індіанські резервації". "негри", "регіоналізм" і "масова культура". Р. М. Дорсон намагається розкрити фольклористичні аспекти кожної з цих або власне історичних, або історико-культурних проблем. "Колонізація", наприклад, розглядається в аспекті "чаклунської істерії", викликаної зіткненням і консолідацією марновірств, завезених іммігрантами з різних країн Європи 2. Але порівняємо обрані Р. М. Дорсоном вузлові моменти "американської цивілізації" з тими, які обирає М. С. Грушевський, міркуючи про історію усної "красної словесності" українського народу: "період розселення" (індоєвропейського), "чорноморсько-дунайська доба", "доба києво-галицько-волинська" і далі (Грушевський, 1. С. 78–116). Народ США молодий (коли не зважати на індіанців), порівняно молодий і його фольклор: найпопулярніший персонаж ковбойського фольклору Буффало Білл створив власне шоу про підкорення "дикого Заходу", котре навіть встигли зняти на кінострічку.
Як не оцінювати тепер етногенетичну концепцію М. С. Грушевського 3, безперечним залишається, що український фольклор давніший за усну традицію англомовного населення США і що вивчати його історію треба іншими методами, ніж американського, де для дослідження первісного етапу вистачає архівних джерел, а для вивчення, скажімо, негритянського фольклору головним методом залишаються польові дослідження.
Обираючи ж методи вивчення історії українського фольклору, доцільно повернутися до ідеї "культури як організму", обґрунтованої О.Шпенглером у першому томі "Занепаду Європи" (1918). Адже фольклор ближчий до явища природного, органічного, ніж інші форми духовної діяльності людини. То ж спробуємо побачити в національному фольклорі певний аналог організмові, що колись виникає, розвивається і, підкоряючись закону ентропії, "старіє". Виникає ж він, як організму й належить, трансформуючись з принципово близького, але не тотожного явища. З цього погляду виникнення українського національного фольклору слід розглядати як процес, співвідносний з процесом консолідації передукраїнських племен, що входили до давньоруської держави, до рівня українського народу.
Фахове фольклористичне розв’язання проблеми генезису українського фольклору передбачає послідовну постановку низки питань, як от: побудова теоретичної моделі українського національного фольклору; пошук ознак його формування серед явищ тієї частини "дерева" історичного розвитку нашого фольклору, що є приступними для спостереження; встановлення хронологічних меж появи ознак національного фольклору та визначення ступеня кореляції отриманих результатів з даними антропології, етнології, етнографії (див. докладніше в нашій розвідці 4).
У цій програмі синхронічне осмислення теоретичної моделі національного фольклору (виробленої, зрозуміло, на матеріалі його фіксацій XIX–XX ст.) як певної замкненої структури поєднується з діахронічним розумінням її "ознак" Проте наївно було б сподіватися, що, завершивши дослідження за цією програмою, отримаємо можливість тицьнути в якусь крапку на хронологічній шкалі і проголосити: "Ось тут почався наш фольклор!" В реальній дійсності така "крапка" може розтягнутися на століття. Організм не можна уявити собі як такий, у котрого всі компоненти розвиваються синхронно. У людини, наприклад, гени ті ж самі все життя, зуби виростають двічі, клітини шкіри постійно оновлюються. І у фольклорі є жанри консервативні, як замовляння, і можна з певністю стверджувати, що деякі з них перейшли до власне українського фольклору з усної традиції етнічних попередників українців. Є жанри, що приходять на зміну один одному – як думи билинам. Є жанри, твори в яких виникають оказіонально і зберігають свою тожсамість лише, поки відбувається їх виконання – як голосіння. Навіть форми побутування усної прози мають різну тривалість: "чутки-плітки" живуть, поки зміст їх зберігає актуальність; меморат, перетворений у квазімеморат, може пережити свого творця на кілька генерацій; міфологічні легенди-фабулати і особливо казки – це вже рекордсмени-довгожителі! Певну градацію з цього погляду знаходимо і в жанрі історичних переказів: довговічніші тут перекази загальнонародного значення (про заснування Києва, про геройство Палія і т. ін.), значно коротший вік мають місцеві (не топонімічні) перекази. Так, існують три масиви записів таких переказів Новгород-Сіверщини: у складі "Історії русів", у збірниках другої половини XIX ст. (головним чином, у "Малоруських народних переказах і оповідях" М.П.Драгоманова), і в записах 80-х рр. XX ст., зроблених студентами КУ 5. Кожний з наступних масивів записів поставав приблизно через сто років після попереднього, проте склад сюжетів майже повністю змінювався.
Таке поєднання у фольклорному організмі компонентів консервативних і рухливих, що швидко щезають і змінюються, робить вельми проблематичним і рівномірний, чисто еволюційний характер його історичних перетворень. І справді, періоди еволюційного розвитку (в цій стадії, наприклад, застала свій об’єкт українська фольклористика першої половини XIX ст.), змінюються періодами, коли відбуваються стрибкоподібні, або мутаційні трансформації 6. Такі мутації можуть охоплювати більш вузьке або ширше коло явищ і обумовлені насамперед зовнішніми стосовно фольклору чинниками – змінами в політичній, соціальній, економічній обстановці та пов’язаними з ним виплесками, користуючись терміном Л. М. Гумільова, "пасіонарності". Враховуючи принципову традиційність фольклору, міжетнічний контекст і – на пізніх фазах розвитку – впливи літератури, важче уявити мутації, що мали б лише внутрішньофольклорні, іманентні поштовхи.
Коли розташувати відомі мутації українського фольклору на умовній діахронічній шкалі, то першою, мабуть, доведеться поставити конденсацію та трансформацію племінних та іноетнічних шлюбних звичаїв, що привела до утворення традиційного українського весілля (див.: 7.8). Ближче до нас у часі постання нового героїчного епосу, думового, що відбулося, на відміну від першою мутації, в кризовій для етносу історичній ситуації. Ще пізнішим, і таким, що повстало на тлі вже релігійної кризи, було кардинальне переформування календарної обрядовості з переносом центру святкувань та ритуалів у родинне коло (див.: 7.4). Останньою, багато в чому обумовленою внутрішніми процесами розвитку національної культури, такою мутацією було створення сучасного канону української ліричної пісні – вироблення її своєрідної метрики, поетичної системи та музичної форми: як встановив М. В. Лисенко, побудована на старогрецьких тетрахордах та на середньовічних церковних ладах з квартовим та квінтовим устроєм, вона була піддана тоді хроматизації 7.