На північний захід від Межиріччя вузькою смужкою між Середземним морем і Ліванськими горами, між Сінаєм і Йорданом простяглася Палестина, маленька земля, яка зіграла велику роль у світовій історії та культурі. Географічне положення Палестини забезпечувало надзвичайну різноманітність культурних, економічних і політичних впливів, оскільки країну оточували Єгипет, Фінікія, Ассірія, Хетське царство. Значний вплив на Палестину малатакож Кріто-Мікенська цивілізація.
Скотарські племена Палестини, семітські за походженням, дотримувалися норм іудоїзму, послідовно монотеїстичної релігії, котра так і не стала світовою внаслідок своєї етнічної замкненості. Це була і є типово національна релігія, що пов’язувала свою догматику з одним народом, обраним богом. Палестинська культура пережила значний вплив Стародавнього Єгипту внаслідок єгипетського полону, влади єгипетського фараона, звільнення від якої іудейському народу коштувало значних зусиль і жертв. Катострофічні наслідки мало ассірійське вторгнення, з яким пов’язана поява іудейської діаспори, а також перське панування. Згодом Палестина увійшла до складу елліністичної імперії Селевкідів, а пізніше стала римською провінцією – Іудеєю.
Особливо драматично склалася історія Палестини під час римського панування. У III ст. до н.е. римський полководець Помпей захопив Сірію, а потім, скориставшись внутрішньою боротьбою в Іудеї, ввів туди війська і захопив Ієрусалим. У кінці I ст. до н.е. Іудеєю правив цар Ірод, який, прагнучи нав’язати своїй країні античну культуру, будував храми в грецькому і римському стилі, а також зводив багатоповерхові і багатоквартирні будинки (інсули).
Після смерті Ірода в Іудеї спалахнули повстання. Намісник Риму в Сірії Квінтелій Вар розгромив повстанців у Галілеї і на півдні Палестини, розіп’явши на хрестах 2000 чоловік. Ці події викликали в країні неоднозначні реакції, зокрема, виникли різні секти: саддукеїв, ортодоксів Біблії, які водночас терпимо ставилися до римлян, фарисеїв, котрі визнавали воскресіння мертвих і загробне життя, зелотів, що вступали за активну боротьбу з римлянами. Приблизно в цей же період виникає і “Кумранська община ессеїв”. Її прибічники називали себе “ейвонім” (злиденні), “сини світу” і т. п. Їхнє вчення зводилося до дуалізму добра і зла, віри в боговибраність “синів світу”, кінець світу та прийдешнього месію.
На чолі общини стояв “учитель праведності”, котрий після смерті, як правило, канонізувався. Після другої світової війни знайдені письмові джерела про кумранітів – “Рукописи Мертвого моря”. Кумраніти були посередниками між ортодоксальним іудаїзмом і християнством. Саме в них ідея обраності цілого етносу вперше замінюється ідеєю обраності індивідуальності, де національний момент знімається.
Найбільша пам’ятка світового значення, шедевр культури древньої Палестини – Біблія. Вона, як відомо, складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт складається з трьох великих циклів: Тора, або П’ятикнижжя – п’ять хронікально-законодавчих книг, нібито написаних Мойсеєм; Пророки – розділ, до якого входять давні релігійно-міфологічні хроніки – Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книги Самуїла і Книги Царств, а також пророчі твори, які приписуються Ісаї, Ієремії, Езекліїлю та ін., а також “малим пророкам”; Писання – зібрання текстів різних жанрів (гімни, збірники афоризмів, повчальні повісті, лірична поема “Пісня пісень”, хронікальні тексти).
У цих книгах вражає внутрішня суперечливість, яка, однак, не порушує їх літературної цілісності: парадоксальна єдність релігійно-племінної виключеності та вселюдської широти. Наприклад у Книзі Ісуса Навина описується виключно етнічний Бог, а у пророка Амоса богам надані абсолютні, загальнолюдські риси. В одних текстах – войовничі заклики, а в інших, як в Ісаї, вимога “перекувати мечі на орала”. Книга Ездри суворо засуджує міжнаціональні шлюби, а Книга Рут робить такий шлюб предметом вихваляння. Основний зміст П’ятикнижжя – це релігійно-юридичні норми, які мають регулювати життя людини і народу.
У всіх міфологіях світу відбивається потреба у вищій санкції: виведення людських законів із вселенських. Необхідне Начало – Природне й Етнічне, саме тому і П’ятикнижжя відкривається двома сповідями: 1) Книга Буття (Генезис); 2) Книга Виходу. На початку Книги Буття описують шість днів творіння. З водної пучини, над якою снувався морок, було створено небо і землю. Все твориться актом волі, що виражений у формулі “Так буде!”.
У Книзі Вихід говориться про богообраний народ. Вона починається з опису перебування одного з іудейських колін (родів) у Єгипті, з втечі Мойсея на Сінай, де укладається договір з богом Яуве. Мойсей одержує десять заповідей. У книзі Вихід епос непомітно переходить у виклад заповідей, законів і уставів.
Не можна не звернути уваги на богоборчі мативи в Біблії, на книгу Йова, де відображений трагічний результат суперечки людини з Богом, на дуже цікавий текст Екклезіястова (Когелет), створений невідомим книжником, який жив у IV ст. до н.е. в Єрусалимі. Марність і безглуздість буття, абсурдність прагнень синів людських і напружений пошук Абсолюта – ось духовний зміст усього стилистично завершеного твору. Невідомий пророк прагне не світової гармонії, а світового смислу, тобто розуміння власне людського значення того, що відбувається. Нема миру тут, а є бентежна, стражденна душа людська.
На території індостанського субконтиненту уже в III тис. р. до н.е. існували ранньокласові суспільства, створені автохтонним (корінним) населенням. Найдавніші мешканці Індії, які заснували держави Мохеджо-Даро та Хараппа, належали до дравідійської гілки негроїдної раси. У середині II тис. до н.е. почалося вторгнення арійських народів, які належали до європейської раси. Вони розгромили дравідів, відтіснили їх на південь і створили свою власну державність. Індійська культура – це збірна назва, оскільки вона є синтезом арійських, дравідійських, мунда та інших культурних елементів.
Арійські племена принесли в Індію свою літературну мову – санскрит (у перекладі – упорядкована, доведена до досконалості). Крім того, вживалась і споріднена санкриту ведійська мова, на якій була написана “Рігведа”, а також мова палі (в буддійських текстах) і мова пракріті (звичайна, неупорядкована). Різними були й їхні соціокультурні функції: санскрит – це мова індуїстського богослужіння, ведійська – особливий діалект найдавніших релігійних гімнів, палі – обрали буддисти, пракріті – мова прихильників джайнізму і низьких прошарків населення. Загалом, ці мови були більш або менш поширеними, відіграючи передусім роль демаркаційної лінії між різними соціальними верствами людей.
Однією з найважливіших культурних пам’яток Індії, осереддям її древньої духовності виступає ведійська література. Це велике зібрання текстів у віршах і прозі, які включають гімни й урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуалу, філософські діалоги та міркування.
Слово “веда” означає “знання”, найвищій священий гнозис. Спочатку шанувались три Веди: рігведа – гімни (час виникнення – близько 1000 років до н.е.). Її мова близька до мови “Зенд-Авести”, релігійного тексту давніх іранців; самаведа – урочисті вірші та пісні; яржурведа – жертовні висловлювання.
До них примикають брахмани – прозаїчні тексти теологічного змісту, що поясняють ритуал. З ним пов’язані араньяки і упанішади – філософські трактати у віршах і прозі, які містять роздуми про природу, бога, людину, їхні зв’язки і місце у світі.
Самхіти, брахмани, араньяки і упанішади створюють священий канон брахманізму подібно Біблії в євреїв чи Корану в мусульман. Гімни в брахманістському каноні присвячені численим богам: Агні (богу Вогню), Ваю (богу Вітру), Сурья (богу Сонця), Індра (богу Грому).
IV і III ст. до н.е. справедливо вважають золотим віком Індії. У цей період виникає держава Магадха. Будується дуже красива (за словами грецького історика Мегасфена) столиця Паталіпутра. З’являється ряд видатних наукових творів, у тому числі й трактат з питань політики і економіки “Артхашастра” – “Наука про вигоду”.
Створюється велика кількість чудових індуїстських храмових комплексів з унікальною у своїй виразності і техніці різьбярства індійською кам’яною скульптурою. Розвиваються поетичні і особливо філософські школи: веданта, локаята, вайшешика, йога. Конституються різні напрямки буддійської філософії, в тому числі дх’яна, яка в Китаї одержала назву “чань”, а в Японії – “дзен”. Буддизм веде запеклу боротьбу з брахманізмом, але поступово втрачає свій вплив в Індії і його центри переміщуються в інші країни.
У 326 р. до н.е. на Індію напало військо Олександра Македонського, котрий підкорив ряд прикордонних індійських князівств. Проте вже через 20 років його політичний наступник Селевк був розгромлений одним із засновників імперії Маур’їв, царем Чандрагупою Маур’я. На прикордонних землях між Індією та еллінськими володіннями виникли грецько-бактерійське та грецько-індійське царства, через які греки справляли значний вплив на мистецтво, астрономію, медицину Індії.
З IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. створюється перлина індійської культури “Махабхарата” – “Велике сказання про нащадків Бхарати”, яке складається з 100 тис. двовіршів – шлок (це у вісім разів перевищує за розміром “Іліаду” разом з “Одиссеєю”). У вступі повідомляється, що створив поему мудрець Аяса. У ній розповідається про боротьбу за владу між двома царськими родами – коуравами і пандавами. Проте головний сюжет займає не більш як чверть всієї поеми, решта – моральні, політичні, філософські, соціальні роздуми.
Найскладніший з точки зору філософії розділ “Махабхарати” має назву “Бхагавадіта” – “Божественна пісня”. Це духовне ядро епосу. Не менш значним твором є і “Рамаяна” – “Діяння Рами”, сюжет якої зводиться до викрадення прекрасної дружини царя Рами. Весь твір відзначається емоційністю, художньою витонченістю, специфічною архітектонікою, коли звичайний героїчний епос непомітно перетворюється на чисто літературний, “штучний” епос на зразок “Мартіна Ф’єро” Ернандеса в латиноамериканській літературній традиції, “Лузіард” Камоенса в португальській, “Лачплесіса” Пумпура в латинській і т. п. Подібна метаморфоза здійснюється за рахунок підкорення епічної дії умовній літературній трактовці.