В травні «Молода Січ» почала готуватись до районного фестивалю дитячої творчості: з допомогою вчителів музики і математики, які і мене ще вчили, ми репетирували козацькі пісні, та шили форму на свято. Взагалі велику роль зіграли в сприянні розвитку «Молодої січі», як сама директор школи - Тетяна Олександрівна, так і класний керівник - Валентина Анатоліївна. І самий такий показовий момент був тоді, коли все для форми козачат віднайшли : червону матерію на шаровари, та китиці, емблему та уніформу, а от на справжні козацькі шапки хутра не було. Нас врятувала Лідія Анатоліївна – в клас де січовики готували форму для параду, вона заходить (у травні місяці !) в цегейковій шубі. Після короткого здивування прийшло почуття тріумфу – так! У наших козачат будуть справжні козацькі шапки! Лідія Анатоліївна пожертвувала для січовиків свою шубу. Гарні вийшли шапки – наші козачата виглядали на параді і на посвяті в джури ефектно і по-українськи !
Я взагалі намагався завжди, в житті, службі, і в «Молодій Січі» творити з максимальним відчуттям реальності і мінімум формалізму. І вірив, що життя може стати схожим на ту фантазію, яку ми собі уявимо, проте більшість людей, наших людей, надто заклопотані , щоб змінювати і змінюватись. «Треба ліс валити, ніколи вдосконалювати» - відповіли лісоруби на пропозицію зупинитись та нагострити сокири. Зараз я думаю, що їм не треба заважати; такі люди завжди були, і в козацькі часи і зараз - просто «наші люди», але потрібні і козаки. І вони є, – просто деякі з них ще цього не знають...
Я, Фоменчук Валентина Анатоліївна («Відмінник освіти», учитель вищої категорії) народилася в 1949 році на Вінниччині в с. Сніжна Погребищенського району. Але дитячі та шкільні роки пройшли на Київщині, в Сквирському районі, в тому чарівному куточку України, де неподалік протікає річка Роставиця, яка з такою любов’ю описана Н.Левицьким в повісті «Микола Джеря». Жили спочатку в Оріхівцях, потім в Мовчанівці, звідки родом був батько. Навчалася в школі, мріяла про вчительську професію, ким і стала згодом.
Спочатку закінчила Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище ім. Г.Сковороди, а вже згодом Херсонський педін. 19-тирічною дівчиною приїхала по направленню на Одещину в с. Миколаївка-Новоросійська Саратського району. Робота була мені до душі, бо змалечку любила дітей. Так трапилось, що взявши дітей в першому класі, пройшла з ними поруч всі 10 років. Це була чи не єдина випадковість в роботі вчителя,, що почав роботу вихователем групи продовженого дня в 12 класі і став класним керівником 10 класу.
Всього було зо 10 років. Звиклись так, що після рідних батьків я була їм другою матір’ю. І до сьогодні вони по можливості провідують, завжди вітають і не забувають. Я чи не най щаслива людина, що мала таке щастя – вчити дітей, робити справу, яка була до душі. За 30 років роботи в школі ні разу не пошкодувала, що обрала саме цю професію. Вдячна долі, що поруч зі мною були справжні патріоти своєї справи, люди великої душі: Товсто лик Ніна Савівна – учитель української мови та літератури, мій наставник; Скалозуб Микола Олександрович – директор школи, який зумів підтримати у скрутну хвилину, дати мудру пораду.
І до сьогодні незабутнім для мене є такий випадок: плачучи, я прийшла в кабінет директора і сказала, що не буду вчителем, що не получається в мене. Гірко плакала, а він мовчав. А коли мені вже забракло сил плакати і я замовкла, він лише сказав: «Плачеш – діло буде». І я, мовчки розвернувшись, пішла в клас. Більше ніколи в житті я не дозволяла собі зірватись і вийти з класу.
Вдячна долі, що поруч були хороші люди. Будучи учителем літератури, я вивчала історію. Історичні події і художні твори тісно переплітались на уроках. Коли вивчали народну творчість, то на уроках і співали, і драми розігрували. А на зимові свята колядували. Співаючи колядки, щедрівки, вивчаючи побажання господарям, вчила дітей любити і шанувати кожну людину, берегти кожну рослиночку.
Нас чекали, запрошували до хати, і стільки було щастя на обличчях дітей, що приходилося про власну сім’ю забувати, аби відчути, що ти робиш щось корисне.
Про роботу вчителя можна розповідати безконечно. Але найбільш вразливо запам’яталися уроки народознавства. Я закохалася в цей предмет. У мене було таке відчуття, що саме цього ще не хватало мені для повноти дій. Знати історію краю, в якому живеш, не по книгам, а узнавати його по документам, спогадам старожилів, робити власні висновки – що могло бути захоплюючишим і цікавішим?!
А історія Миколаївки-Новоросійської багата і цікава. На місці невеличкого поселення козаки миколаївські з Новоросії заснували містечко. Тут був розташований штаб. В 1856 році козаками була збудована церква святого Миколая. Старожили згадували, що її з моря, яке знаходиться за 40 км, було видно. І служила вона морякам в морі за маяк. Багато залишилося доказів, документів про перебування в селі козаків. Ось так і зародилось бажання відродити славну минувшину.
В 1996 році ввели такий предмет, як народознавство. Почали знайомство з народними традиціями, промислами, історією рідного краю і села зокрема. Навіть за дозволом РОНО мною була складена індивідуальна програма вивчення народознавства в школі.
Познайомившись з історією козацтва глибше, вивчивши історичне минуле села, вирішили в школі організувати козацьку республіку. Спочатку йшов конкурс на найкращу назву, потім девіз підбирали, боролися за право бути обраним отаманом і т.д. Кожний клас став куренем.
Поступово, набираючись досвіду, йшли до того, щоб в школі була створена козацька республіка.
Велику допомогу надавали нам козаки Білгород-Дністровського козачого полку Українського Чорноморського козацтва ім. П.Орлика.
Я, Настаченко Галина Михайлівна (учитель І категорії), народилася в 1967 році 23 травня в с. Візирка Комінтерновського району. Тут пройшли дитинство і юність.
Закінчивши школу, поступила до Одеського педінституту в 1985 році. З дитячих років запала в душу батькова наука: «Живи так, щоб нам за тебе не було соромно». Ніколи не будь байдужою до чужої біди. Самі батьки були для мене взірцем.
Закінчивши педінститут в 1990 році, не довго працювала в школі, так як стала дружиною військовослужбовця і приходилося часто переїзд жати з одного місця на друге. Побували від Уралу до Німеччини. Останні роки служби чоловіка проходили в Арцизі, що в Одеській області.
Після закінчення його служби поселилися в с. Миколаївка-Новоросійська, де жили батьки чоловіка. Я пішла працювати в школу. Будучи організатором позашкільної та позакласної роботи, приходилося багато часу проводити з дітьми, так сказати, в неформальній обстановці. Діти зовсім по іншому розкриваються; бачиш те, чого не побачиш на уроці. Кожна дитина – індивідуум, але всіх їх об’єднує бажання бути поміченим, щоб їх любили, довіряли.
Коли організувалися якись заходи, я завжди опиралася на дітей, давала можливість проявити себе, відчути відповідальність. Поступово вивчались нахили дітей, їх здібності. І ми поступово згуртувались.
Так через деякий час виникла думка про єдину організацію, яка б об’єднувала всіх. Допомогли уроки народознавства, класні години. В школі виникла козацька республіка, якій дали назву «Мрія». З її виникнення появилося багато проблем: як організувати керівництво? Які підібрати дітям девізи? Символи?
Фантазії дітей не мали кінця. Треба було самому багато знати. На допомогу приходили козаки
Білгород-Дністровського району, згодом і отаман Саратського району підключився активно. Це був Іванов Сергій. Нам дуже важлива була їх порада і підтримка. Зав Роно Олійниченко Олена Савеліївна, директор школи Безотосна Марія Григорівна безвідмовно надавали допомогу. Я вивчала досвід інших. Зокрема роботу в Балтському районі. Важливо було мати підтримку всього колективу. І вона була.
Думаю, що важливу роль у відродженні козацтва мало те, що історія села була багата і цікава, тісно пов’язана з козацтвом. Тут був осередок козацького війська. Діти активно розпочали розшуки документів, спогадів. На цвинтарі збереглися козацькі могили з хрестами. Ми їх прибрали, побілили, що не слід було робити, як дізналися пізніше. До нас приїжджали з Одеського університету викладачі
(Бачинська Олена Анатоліївна)…
Я щаслива, що залишила свій слід в житті; що не соромно за мене моїм батькам і дітям…
Я, Біленко Валентин Юліанович, народився в місті Білгороді-Дністровському Одеської області 02.08.1936 року в родині дрібних підприємців.
Батько – Біленко Юліан Степанович мав свою перукарню, де працював з моєю матір’ю Біленко Валентиною Семенівною. Освіта в них була початкова, як на цей час.
Батько в 1941 році пішов на війну, де і загинув. Я виховувався під впливом моєї матір’ї і бабусь. Ще в дитинстві я знав про те, що прадід мій з маминого боку був козаком Задунайської Січі. Коли з-за Дунаю повернувся на Україну, отримав 12 десятин землі і оселився в селі Байрамча. Помер він в грозу від удару блискавки, коли ховався в курені на 102 році життя.
Бабуся і мама багато розповідали про їхнє подружнє життя, співали пісень, розповідали вірші Т. Шевченка (як я зрозумів пізніше).
Бабка казала, що в байрамчанській церкві знаходились козацькі клейноди: бунчук, прапор, але не могла пригадати, де вони ділись. Я мріяв, коли виросту, буду шукати і обов’язково знайду ці клейноди, або хоча їхній слід.