А тоді в стройбаті я вивчав національні особливості майже всіх націй великої імперії, керував категоріями людей, яких не брали до збройного війська чи то за олігофренію, чи то за надлишок вищої освіти від МГУ при допризовному контролі КГБ. І це при комплектуванні мінімум 30 % судимих, чи після відстрочки призову 26 – літніми сімейними хлопцями. Ось така збірна солянка в кількості близько сотні молодиків і була об’єктом виховання і управління. Це не те, що управляти вихованими, освіченими, наївними 18- річними юнаками в доблесних військах, заступаючи черговим офіцером зі зброєю. І при всій своїй офіцерській самоповазі, кожен хоч солдат, хоч прапорщик, хоч офіцер буде вартий лише того, чого він вартує. Потім, вже років через 10, вивчавши, аналізуючи і співставляючи принципи та систему взаємин в збройних формуваннях різних часів та народів, дійшов висновку про ганебність та згубність репресивних, антагоністичних, авторитарних стосунків у рекрутизованих підрозділах, особливо імперських арміях. Коли «господіна офіцера» треба поважати і підкорятись, тому що він «голубая кровь». Їх характерні риси можна помітити при описуванні взаємин начальників та підлеглих царської армії у творах Тараса Шевченка. Це зовсім протилежний погляд на положення людини у формі, не як у Л.Толстого «Війна і мир». Вся ця муштра, стройова стійка, затягнуті мундири, бездумна покора, «чинопочитаніє», і сам принцип рекрутизації, чи то призову, під загрозою покарання, викривався і ганьбився всіма гуманістами та вільнодумцями, в т. ч. російськими.( «Служить би рад...» ). Проте, заганяти до війська «гарматне м’ясо» в традиціях всіх імперій – і російської і британської, і німецької, і японської.
Ось тут ми дійшли до головного – сутності та відмінності козацької системи військового товариства від імперської авторитарної системи військової школи.
Там, на далекосхідних, традиційно «ссильних» краях, і сформувались мої життєві цінності, зневага до бідлабузництва, чинопочитання, кар’єризму та певний бунтарський дух, який в тих краях культивувався серед всіх категорій населення, і військових також.
Через 6 років, в 1992-му, з великими труднощами перейшов на службу в Збройні Сили України. Вже рік як Україна стала незалежною, вже років п’ять, як український соціум переварював питання націоналізму і патріотизму, відродження історії та культури, двомовності та Чорнобиля, бандерівщини та скарбів Полуботка, а я з Далекого Сходу (м. Хабаровськ ) прибув на службу в рідну Україну. Ось тут я і почав розуміти сутність національної гордості «великоросів», та холуйської суті «хохляцької» меншовартості. Ось тут і проявилось моє далекосхідне «дальше Кушки не пошлють!», і самоповага офіцера, який з великими труднощами репатріював на Батьківщину, і побачив старших «сотоварищей», вже зайнявших вищі посади, які не виїхали до Росії, а сяк-так змирившись з фактом «хахляцкой армії», вирішили служити далі. На «Украінє». А не Украінї. Деякі сьогодні, дослужили, як і я, до пенсії, і зараз продовжують хаяти «ето государство», добросовісно отримуючи по 1-2 тис. гривень пенсії. А деякі «незаменімиє» спеціалісти щось там, десь там, комусь служать, важко мучачись із своїми панськими пузами в Збройних Силах 2006 року.
Вже в 1994 - му через рік служби в Збройних Силах, я чітко мав друзів, або принаймні лояльних однодумців в питаннях боротьби з великодержавним «держимордиєм», що тиснуло на молодих офіцерів, і недругів, тих хто знав мене як націоналіста, «націка», як казав співслужбовець мій Юра І. В тих роках я керував гуманітарною підготовкою своєї роти і фанатично проводив заняття навіть тоді, коли мав би відпочивати черговим частини – бо знав, що ніхто не буде пропагувати Українських Січових Стрільців, Галицьку Армію, Івана Мазепу та всю попередню історію України. Мабуть у нас в народознавчій світлиці в ремонтному батальйоні, єдиного принаймні в місті, місті проросійсько- прорадянської орієнтації, була інформацію про роль УПА, та картина на всю стіну «Зустріч Івана Мазепи з Костем Гордієнком». Якщо текст про УПА за наказом генерал-майора Бондаренка прийшлось замінити (і це в 1994 році!), то про картину, навіть генерал не зрозумів, що воно за козаки там зустрілись.
В ці роки сильний поштовх мені дали двомісячні курси підвищення кваліфікації в Києві, де я остаточно оформився як національно свідомий (так і хочеться сказати – елемент). Весною я прочитав в газеті, що для школярів Криму надсилають безкоштовно брошуру - коротку історію України, з міста Бережани. Я написав і отримав 30 штук, які і приніс до бібліотеки в свою рідну школу. Це зараз ніяких проблем з підручниками історії, а тоді ще не було в школах літератури з малюнками про С.Петлюру та А.Шептицького. Я був гордий своєї ролі і внеску. Літом того ж 1994 – го я привіз із Києва штук 300 українських аудіокасет і їх більшість було розповсюджено за демпінговими цінами на цьому русофільському ринку, бо це була для мене особиста боротьба за українську пісню, а по одному екземплярові я залишив собі. Але не це головне – головне те, що я відкрив для себе світ сучасної української музики і навіть організував з допомогою патріотичних вчителів у Випаснеській школі №1 мабуть, що першу, і мабуть що на сьогодні єдину, українську дискотеку в нашому Задністров'ї. Це треба було бачити, який психологічний спротив, скепсис, і сміх спочатку викликало подібне явище, але перемога була за нами! Все таки наші підлітки - українці Бесарабії проявили цікавість і може відчули себе трошки українцями.
Зараз, дехто з моїх колишніх співслужбовців може посміхатись, мовляв, що – тобі не було чим займатись , ти ж офіцер а не культ-просвітпрацівник? Тоді спочатку нехай згадають де те все, над чим вони «упорно» працювали день та ніч – де та техніка, документація, ремонт парків та казарм ? А потім, вони забувають, в яких чинах служили Лермонтов, Грибоєдов, Котляревський та інші офіцери. А деяких, читаючих це, буде дратувати. Навіть Росія, і та є Росія двох Муравйових: декабриста і карателя. Так і для мене завжди були офіцери і «офіцерйо», солдати і «солдафони», люди думаючі та люди - сліпі виконавці, люди які служили і які вислужувались. І саме ця ідея – ідея свободи духу, волі людини, є провідною. Вона провідна і для тих, хто скепсує і пасує перед реаліями життя, вони цього лише не визнають. Пріоритет ідей гуманізму, свободи особистості, справедливості, честі і правди – ось те що об’єднувало людей, які звались козаками. І які хочуть сьогодні зватись козаками. І які через 100 літ будуть зватись козаками.
Таким чином, переживаючи внутрішнє формування національного самоусвідомлення, вивчаючи історію, дискутуючи з ортодоксами та пофігістами, захоплюючись то анархістами, то бандерівцями, то сучасними УНА-УНСОвцями, я десь в кінці 1996 - го познайомився з Білгород – Дністровськими козаками - пасічниками, і був урочисто посвячений в козаки отаманом Городецьким. До Григоровича в мене завжди були претензії як до організатора, проте на той час, та його робота була прогресивною. Особливо в такому далеко не українізованому краї, як Бесарабія, чи то Білгород –Дністровщина. Мої зустрічі, участь в деяких козацьких заходах привели мене до бажання більш радикально та реально реалізовувати в житті відродження козацької ідеї. Тим паче, що з преси надходила інформація про розвиток козацьких товариств і на Запоріжжі, і в Галичині, і в
Наддніпрянській Україні. Тоді ж, і почав я складати проект військово – спортивного клубу, як організації патріотів та людей спроможних захищати себе, свою родину, власний світогляд та національну ідею. Десь ті записи є і зараз, проте вони вже неактуальні, зараз подібні організації розвинуті по всій Україні, і половина на обліку в СБУ. Десь влітку 1997 - го я побачив фотографії , та самвидав «Молодої Січі» з с. Старокозаче, якою керував В.Лісіцин. Я з ним познайомився, послухав про його плани і досягнення і це наштовхнуло на думку про створення аналогічного клубу. Восени цього ж року я привіз до своєї рідної школи №1 у Випасному штук 30 протигазів, для уроків допризовної підготовки, їх списали майже нові і начхім полку видавав їх на розтопку котельної. Не мало не багато 1550 штук – завдяки чиємусь головотяпству . Там дізнався, що керівник ДПЮ звільняється і мені запропонували працювати в школі вчителем ДПЮ. Що я й зробив, на той час держава Кучми затримувала зарплатню, і я подумав про додатковий заробіток для сім’ї, та й самореалізацію інших творчих ідей.
Тоді ж зрозумів, що вихованням хлопців з 14-15 років вже займається соціум, в першу чергу її величність Вулиця. Тому щось радикально змінювати у вихованні юнака можна з років 10-12. Так як мені потрібно для півставки ще 4 години, я мав узяти на себе військово – патріотичну роботу. Вона і вилилась у створення «Молодої Січі»
Відповідно до законів, я створив і зареєстрував при сільраді молодіжну громадську організацію, зі статутом та програмою заходів. Як завжди початок був хаотичним: по суботам хлопці 57 класів приходили на годину в спортзал, де я їх вчив елементарним гімнастичним вправам, та загальнофізичному розвитку, а потім обладнуючи кімнату, виділену для молодих січовиків, ловив їх по всій школі, щоб направити на ремонт приміщення. Так – сяк, за місяця два, ми створили деякі клейноди - хоругву, шеврон-емблему, барабан, і половина хлопців вже виготовила форму. До весни я вже навчив січовиків марширувати з піснею, та перейшов до виготовлення і стрільби з козацьких луків. Потім в травні почались заняття іх самостраховки при падіннях та найпростіші прийоми самозахисту, стрільби з пневмогвинтівки. Паралельно видавав для вивчення літературу про козаків Б.Лепкого, В.Будзиновського, О.Пахучого читав всій групі по 20-30 хвилин і Яворницького та інших. Найбільше захопився літературою Олег Молоквас, хлопець перечитав мабуть все що в мене було, а це значить, прочитав більше від мене.