З 19 травня 2005 року Україна приєдналася до Болонського процесу (підписання декларації на Бергенській конференції), що передбачає створення загальної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. По-перше це нові можливості, пов’язані з перспективою входження у загальноєвропейський освітній простір, а саме:
· визнання українських дипломів на міжнародному рівні;
· велика мобільність у євро просторі для студентів та викладачів;
· спільні освітні та дослідні проекти з європейськими університетами;
· конкурентоспроможність на європейському та світовому ринку праці.
Необхідно відмітити, що інтеграційні процеси, як це неодноразово підкреслюється в документах Болонського процесу, поєднані зі збереженням та розвитком неповторного національного досвіду, культурного спадку кожної держави. Отже, «євро стандарт» в освіті спрямований на взаємне узгодження і гармонізацію освітніх систем європейських держав з потребами сучасного світу[8].
Болонський процес включає в себе чітку уніфікацію студентських документів, які підтверджують рівень і якість отриманих знань; дворівневу систему вищої освіти (бакалавр та магістр); запровадження кредитної системи по Європейській кредитно-трансферній системі – ECTS (кредити – це умовні одиниці, в яких виражається об’єм накопичених знань, для накопичення кредитів необхідне не лише учбове навантаження, але й участь студента у наукових дослідах, конференціях, предметних олімпіадах тощо, а також самостійна робота); посилення мобільності студентів та викладачів; створення порівняльних критеріїв и загальної методології для вищих навчальних закладів усіх європейських держав; розробка схожих учбових планів, тренінгів, досліджень у різних державах; запровадження навчання, яке дозволить людині отримувати за все життя декілька дипломів та вчених ступенів; партнерство студентських організацій і офіційних освітніх інститутів; орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат, тобто отримання знань, що можуть бути практично застосовані[3].
Нажаль в Україні відсутній єдиний концептуальний підхід до розробки основних процедур навчального процесу, організації контролю успішності студентів. В структурі проведення Болонського процесу не передбачається створення повністю ідентичних систем освіти в різних державах, однак ми маємо ситуацію втрати ідентичності української системи освіти. Також спостерігається і тенденція відмови від фундаментальних наробіток та традицій українського навчання.
Висновок.
Матеріальні свідчення, що залишило прадавнє населення на території сучасної України, дають змогу реконструювати суспільні взаємини, які існували ще у дородових племен. Дослідження різних вчених дає змогу зробити висновок, що основи навчання зародилися ще серед представників праукраїнців. Високий рівень культури, вірування, моралі, формування праукраїнської давньої мови, з одногу боку, а також добре розгалужене багатогалузеве народне господарство, з іншого, зумовило появу перших закладів для виховання дітей.
В період княжої доби (існування Київської Русі) перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки і освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів. Прийняття християнства й утвердження єдиної церкви сприяли створенню першої системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах.
Після розпаду Київської Русі на довгі століття українські землі підпали під володарювання іноземних держав. Але політичне та економічне пригнічення не змогли знищити велику і самобутню культуру і багаті здобутки освіти. Загарбана у XIV ст. Литвою, Україна вразила прибульців високим рівнем освіти і культури. Внаслідок цього вони запозичили в українців мову, яка стала державною, прийняли християнство, звичаї та традиції. Свідченням поваги до встановлених порядків і способу життя українського народу був принцип литовської влади: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».
У XIV – XVI ст. українські землі поступово увійшли до складу Литви та Польщі. Наслідком польської експансії були полонізація, католизація та культурна асиміляція української правлячої верхівки. Знаряддям цієї політики були й освітні заклади.
XVI – XVIII ст. називають добою українського Відродження. В цей період процес співіснування католицької та православної освіти був бурхливим та сповненим протиріч, але неможливо заперечувати його кінцевий результат: високий ступінь розвитку української педагогіки, розмаїття типів шкіл у XVI – XVIII ст.
З кінця XVIII ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була для них джерелом наукових ідей та кадрів. Ще на початку XVIII ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Наприкінці XVIII ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності та обмеження її роллю культурної провінції.
Починаючи з кінця XVIII ст., московська влада намагалася знищити не тільки традиційну українську освіченість, але й народне шкільництво. Московський уряд намагався викорінити із школи українську культуру, рідну мову. Політика, що проводилася російським самодержавством, призвела до загального падіння рівня освіченості та письменності в Україні. Але завдяки невтомній праці прогресивних діячів освітянської ниви, громадськості кінця XIX – початку XX ст. вдалося зберегти основи національного шкільництва і традицій, української педагогічної думки.
XX ст. можна охарактеризувати революційними змінами в українському шкільництві та становленням національної системи освіти. Становлення суверенної незалежної України супроводжувалось суттєвими змінами в царині суспільних відносин, насамперед економічних, що звісно вплинуло і на систему освіти. Освітньо-педагогічні зміни в національному масштабі відбувалися у контексті загальноцивілізаційцних трансформацій, зумовлених як упровадженням нових освітніх технологій, що ґрунтуються на використанні сучасної комп’ютерної техніки, так і суттєвим розширенням можливостей і потреб в індивідуальному, особистісному розвитку людини.
Сучасний стан освіти в Україні можна оцінити як амбівалентний. Ця амбівалентність зумовлена двома взаємопов’язаними чинниками: перехідним періодом, у якому перебуває українське суспільство, і системною кризою, що охопила його. І якщо перший чинник спонукає до творення нових форм, методів і засобів навчання, то другий, а насамперед фінансова скрута, гальмує розквіт нововведень у царині освіти. Створення ж нової системи освіти в Україні не повинно бути сліпим копіюванням зарубіжних моделей, взірців і стандартів навчання. Все це повинно бути адаптованим до українських реалій. Потреби ж сьогодення диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх здобувати інформацію, набувати знань, і головне, - виробляти вміння і потребу їх застосовувати.
Список літератури:
1) Волкова Н.П. Педагогіка. – К. Академія, 2001. – с.477 – 499, 506 – 508, 514 – 515, 519 – 529
2) Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. – с.3, 66 – 68, 80 – 81
3) Плахотник О.В., Безносюк А.А. Болонский процесс и инновации в образовании КНУ им. Т.Шевченка
4) Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні: Нариси. – К., 1991. – с.13.
5) Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – с.267
6) Сухомлинський В.О. Розмова з молодим директором. – Т.4. – с.541
7) Франко І. Наші народні школи і їх потреби. – Т.46. – Кн.2. – с.114
8) www.president.org.ua