Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас) , інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі – поетику, риторику, філософію й богослов’я. Студенти набували філологічної підготовки, обов’язковим було знання мов: слов’янської, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію, філософію й богослов’я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії – класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один з центрів філософської думки слов’янського світу загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817р. академію закрили, й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819р. в Духовну академію, яка припинила своє існування у 1918р. У 1992р. академію було відроджено як університет «Києво-Могилянська академія».
Кращі риси народної педагогіки було втілено у козацькій педагогіці. Одним із різновидів полкових шкіл були навчальні заклади (приблизно 60), що діяли на території Запорізької Січі (1553 – 1775). Тут козацькі діти навчалися грамоти, лічби, закону Божого, музики і співу. Крім того, на Січі існували три спеціальні школи – полкової музики, музики і церковного співу та школа підготовки юнаків для військової служби. Школою підвищеного типу була Головна січова школа.
У козацьких реєстрах, починаючи з XVI ст., трапляються записи, в яких, крім прізвища та роду занять козака, є слово «бакалавр». Не виключено, що деякі козаки набували освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після закінчення яких отримували вчений ступінь бакалавра.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної науки зробили освітні, культурні, громадські діячі XVI – XVIII ст. Серед них: Петро Могила, Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин), Стефан Зизаній (Зизаній-Тустановський), Іван Вишенський, Памво Беринда, Кирило Ставровецький-Транквіліон, Єпіфаній Славинецький, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Симеон Полоцький, Феофан (Єлеазар) Прокопович, Григорій Сковорода.
Українська освіта та педагогіка наприкінці XVIII – на початку XXст. (Україна у складі двох імперій).
Наприкінці XVIII ст. Україна ще зберігала самобутність та високий рівень освіти. Крім Академії в Києві, функціонували школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської, школа у Новгороді-Сіверському та Харківська колегія (академія), яка до відкриття Харківського університету (1805) була головним освітнім центром Слобожанщини. Семінарія в Переяславі у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини (тут Григорій Сковорода почав свою педагогічну діяльність). Слов’янська семінарія в Полтаві (в 1786р. переведена до Катеринослава) обслуговувала землі колишнього Запоріжжя (з неї вийшов І.Котляревський). Всі ці чотири школи були зорганізовані на зразок Київської академії; в усіх них були (з незначними змінами) ті самі класи. Що і в академії: фара, інфама, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія. Чернівецька та Переяславська семінарії в першій половині XVIII ст. не мали філософії та богослов’я, тому учні для доповнення освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харкова. Якийсь час у Харківській колегії був клас малювання та мистецтва. Мову німецьку та французьку, як і грецьку, викладали в них не завжди.
З початку XIX ст. все більше виявляються риси централізації та уніфікації освіти за загальноімперським зразком. Система шкіл діяла за Статутом 1804р. Початкова освіта здійснювалася парафіяльними (однорічними, сільськими), повітовими (дворічними, міськими) училищами. На Правобережній Україні до придушення Польського повстання 1830 – 1831 рр. вони були у віданні католицького духовенства. З 1864р. почали створюватися земські школи. Це були сільські школи з три- і чотирирічним терміном навчання, які фінансувалися земствами. Діяли також школи сільські, міністерські, фабричні, залізничні та ін.
Середньої освіти набували у гімназіях, перші з яких відкрилися у Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. Освіта в гімназіях була класичного типу з вивченням однієї або двох давніх мов. Відповідно до прийнятого 1864р. Статуту було започатковано реальні восьмикласні гімназії (замість повітових училищ), перетворені 1872р. на реальні училища, випускники яких мали право вступу лише на природничі факультети університетів. Для дівчат освіта була обмеженою. У Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві діяли інститути шляхетних дівчат – закриті привілейовані заклади для дворянок з вузькостановим характером виховання й навчання. Середня освіта була недоступною для широких верств населення України внаслідок високої плати за навчання.
Осередком вищої освіти були насамперед університети. Цар, даючи дозвіл на їх відкриття, опікувався, насамперед, російськими інтересами, які відверто висловив міністр освіти С.Уваров, характеризуючи завдання нових університетів: «поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії»[5].
Перший український університет відкрився у Харкові (1805) за ініціативою місцевих просвітницьких кіл (засновник В.Каразін). У 1834р. було відкрито Київський університет, який всупереч сподіванням московського царату став видатним науково-навчальним і освітянським центром, провідником української культури та центром формування національної свідомості українського народу.
Закладами підвищеного типу були: Рішельєвський ліцей (для дітей аристократії) в Одесі (1817), перетворений на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук (для дітей незаможного дворянства) у Ніжині (1820), реорганізована в історико-філологічний інститут(1875).
Внаслідок прискорення фабрично-заводського виробництва, впровадження промислових технологій і наукових досліджень у промисловість і сільське господарство, виникла необхідність у підготовці численних кваліфікованих працівників, що стало важливою передумовою масової підготовки учительських кадрів. З цією метою в Україні (60-ті роки XIX ст.) було відкрито учительські семінарії - педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової) школи. За їх створення боролися К.Ушинський, його послідовники – Н.Корф та М.Драгоманов. Розроблений Ушинським «Проект учительської семінарії» (1861) – план, наукове обґрунтування змісту та процесу підготовки учителів – було покладено в основу діяльності семінарії. Навчання тривало 3 – 4 роки, приймали осіб, які закінчили двокласні початкові училища. У 1870р. було прийнято положення про учительські семінарії. При Харківському (1811) та Київському (1834) університетах було організовано трирічні вчительську інститути. Які пізніше з’явилися також у Феодосії (1872) та Глухові (1874).
Зростанню національної самосвідомості українського народу сприяла поява у 50-х роках XIX ст. недільних шкіл (працювали в неділю і святкові дні), організованих кращими представниками української інтелігенції х метою надання початкової освіти дітям і дорослим. Одна з перших була заснована в Полтаві (1858), у Києві (1859) відкрито три школи для робітників і ремісників. Найвідомішою була організована (1870) Х.Алчевською Харківська жіноча недільна школа, що проіснувала майже 50 років. В умовах заборони української мови недільні школи стати зародком національної школи, засобом збереження освітянських традицій української школи.
На землях Східної Галичини і Буковини впроваджувалася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася у парафіяльних (церковних), згодом – тривіальних (народних) та головних початкових школах. Іноді українську мову в них вивчали за латинським шрифтом. З 1867р. обов’язковим стало вивчення польської мови. У другій половині XIX ст. виникає новий тип початкової двомовної школи – утраквістична школа, де основні предмети викладалися польською мовою, а решта – українською. Усі початкові школи поділялися на сільські та міські. Програма навчання у сільській школі була примітивною, не давала можливості для продовження освіти.
Середня ланка освіти була репрезентована класичними гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала Українська Церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехізис, буквар. У другій половині XIX ст. українське духовенство виборює право нагляду за школами.
Серед видатних діячів культури на західноукраїнських землях можна виділити Олександра Духновича, Івана Ставровського, Олександра Павловича, Маркіяна Шашкевича, Григорія Врецьона, Юрія Федьковича, Августина Волошина.
Серед найвидатніших постатей цього періоду, які боролися за втілення ідей національної школи, вшановують К.Ушинського, І.Франка, Х.Алчевську, Б.Грінченка, С.Русову, Т.Лубенця та інших.
Наприклад, Іван Франко (18556 – 1916) – письменник, учений, громадський діяч, велет українського педагогічного духу. Ґрунтовне знання історії й становища українського народу сформували в І.Франка чітку державну позицію й переконання в тому, що повий розквіт рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки можливий тільки в умовах самостійної Української держави.
Боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення адекватних підручників високого наукового рівня, пройнятих українським національним духом. Великого значення надавав вивченню рідної мови й літератури, фольклору й етнографії, виховному значенню дитячої літератури.