"Слуги лорда-камергера" становили товариство не тільки для спільного ведення справ трупи. Їх поєднувала спільність творчих прагнень. Найкраще про це свідчить те, що ця трупа проіснувала у своєму основному складі два десятиліття. Добровільно з неї пішов тільки один актор - Кемп. Інші ж залишалися в трупі до кінця. Їхні ряди поповнювалися свіжими акторськими силами, але ядро трупи зберігалося аж до кінця діяльності Шекспіра. Показово, що перед смертю Шекспір згадав у своєму заповіті трьох акторів, з якими він проробив у театрі близько двадцяти років: Річарда Бербеджа, Джона Хемінга й Генрі Кондела.
З 1594 по 1598 рік він написав тринадцять п'єс. Якщо зробити простий підрахунок, то виявиться, що в рік Шекспір писав по дві п'єси. Згадаємо, що це були віршовані драми, і стане очевидною разюча продуктивність Шекспіра в ці роки.
1.4 Нові п'єси Шекспіра на сцені й у пресі
Коли Шекспіра проголосили найбільшим драматургічним генієм, надміру захоплені шанувальники його генія починаючи з останніх десятиліть XVІІІ століття й протягом усього XІ століття відмовлялися визнати цей твір приналежним перу автора "Гамлета" [7; c.138]. При цьому забували, що й у цій філософській трагедії досить смертей, що відбуваються на сцені (п'ять) і за сценою (три). Це було в дусі часу. Тут доречно згадати, що писав Пушкін про народну майданну драму: "Драма народилася на площі й становила звеселяння народне. Народ, як діти, вимагає цікавості, дії. Драма представляється йому незвичайною, дивною подією. Народ вимагає сильних відчуттів - для нього й страти видовище. Сміх, жалість і жах суть три струни нашої уяви, що потрясають драматичним чарівництвом" {"Пушкін-критик", М., 1950, стор. 279.}. Пушкін особливо відзначає, що "трагедія переважно виводила тяжкі злодіяння, страждання надприродні, навіть фізичні..."
Для публіки шекспірівського часу "Тит Андронік" був бойовиком. Створюючи його, Шекспір думав не про те, що скажуть про нього віддалені нащадки. Кід і Марло більше вже не могли писати кривавих трагедій, а інтерес до таких п'єс не припинився. От Шекспір й узявся за цю справу, ще раз показавши, що він був здатний працювати в будь-якому жанрі, створеному його попередниками. Можна згадати Гріна, що, критикуючи Шекспіра, у загальному вірно визначив його, назвавши "майстром на всі руки".Він уже відрізнився як автор історичних драм, як комедіограф, поет, а тепер випробував свої сили в улюбленому публікою жанрі кривавої трагедії. У своєму роді це був шедевр. У всякому разі, п'єса міцно затвердилася на сцені. Разом з "Іспанською трагедією" Кіда вона удержалася в репертуарі ще два-три десятиліття, хоча людям з тонким смаком вона не подобалася. На цей рахунок ми маємо свідчення Бена Джонсона, найбільшого із драматургів - сучасників Шекспіра. Бен Джонсон був освіченою людиною, і накопичення лиходійств було йому не до вподоби, але менш вимогливим глядачам ця кривава трагедія подобалася. Подобалася й продовжує подобатися інша п'єса, написана в цей же час Шекспіром, - фарсова комедія "Приборкання норовливої". Уперше вона була поставлена в театрі Ньюінгтон-Батс 11 червня 1594 року, у той короткий період, коли "слуги камергера-лорда-камергера" грали разом зі "слугами лорда-адмірала". Запис про цей спектакль є в рахункових книгах Хенсло, який позначив, що п'єса принесла йому дев'ять шилінгів доходу. Про популярність п'єси можна судити по декількох ознаках. Комедія була перевидана через багато років, в 1631 році. Інше свідчення популярності п'єси - продовження її, написане Джоном Флетчером в 1606 році за назвою "Нагорода жінки, або Приборкання приборкувача". Тут ситуація повністю перевернена. Колишній приборкувач Катаріни сам приборканий своєю другою дружиною, що перетворила його в покірне ягня.
"Тит Андронік" і "Приборкання норовливої" були останніми творами Шекспіра, у яких драматизм досягався найпростішими - і не побоїмося сказати, примітивними - засобами: у трагедії - нагнітанням жахів, у комедії - грубими фарсовими ситуаціями. Після цих п'єс характер драматургії Шекспіра помітно змінюється. Залишившись тепер фактично "єдиним потрясателем сцени", не маючи суперників такого дарування, як Марло, Грін, Кід, Лілі, Шекспір проте не зберігає прихильності колишнім прийомам і формам драми, а невпинно вдосконалює свою творчість. Він починає писати по-новому, і в цій новизні позначилося залучення Шекспіра до більш витонченої поетичної культури гуманізму. Це можна бачити вже по комедії "Два веронці", що з'явилася на сцені в сезоні 1594/95 року [1; c.195]. Саме походження сюжету вказує на нове для Шекспіра джерело натхнення: фабула запозичена з іспанського пасторального роману "Діана" Монтмайора, рукописний переклад якого існував на той час уже кілька років. Конфлікт між любов'ю й дружбою, зображений у п'єсі, перегукується з одним із центральних мотивів у сонетах Шекспіра. Шекспір не відмовляється й від фарсового елемента, представленого в цій комедії слугами-блазнями Лансом і Спідом, але в основі своїй "Два веронці" - п'єси про романтика гарних почуттів любові й дружби. Наступна комедія Шекспіра, "Марні зусилля любові", носить зовсім галантний характер. У ній чотири пари титулованих молодих чоловіків і жінок зайняті переважно залицянням і любовними розмовами. Один з мотивів комедії носить явну печатку злободенності. В епоху Відродження гуманісти, наслідувати древніх греків, поєднувалися в гуртки для вивчення філософії й наук. Мода на це пішла з Італії, де при дворах государів виникали такого роду співдружності, що приймали назву "Академія" - по імені гаю, у якому Платон розмовляв зі своїми учнями. Англійська знать перейняла цю моду [1; c.203].
Новому театру потрібні були нові п'єси. Шекспір енергійно прийнявся за роботу. У сезоні 1599/1600 року були поставлені три його нових твори: трагедія "Юлій Цезар", комедії "Як вам це сподобається" й "Дванадцята ніч". Про постановку "Юлія Цезаря" збереглося цікаве свідчення швейцарського мандрівника Томаса Платтера, що саме в цей час гостював у Лондоні. У своєму щоденнику він записав: "21 вересня після обіду, біля двох годин пополудні, я з моїми супутниками перебрався через річку й у театрі із солом'яним дахом бачив трагедію про першого римського імператора Юлія Цезаря, у якій було не менше п'ятнадцяти акторів, що грали дуже добре. Після закінчення п'єси двоє акторів, як це в них заведено, у чоловічих костюмах і двоє - у жіночих платтях дуже добре виконали танець. Іншим разом, теж після обіду, я бачив іншу п'єсу, недалеко від нашого житла, у пригороді, наскільки я пам'ятаю, біля Бішопсгейта... По закінченні прекрасно виконали як англійський, так і ірландський танці. Таким чином, щодня о другій годині пополудні в різних місцях Лондона грають дві, а іноді три п'єси, призначені для розваги народу, і ті, хто грає краще, мають більше публіки". "Юлій Цезар" сподобався не тільки іноземцям. Поет Джон Уівер у поемі "Зерцало мучеників" (1599), під враженням п'єси Шекспіра, передає у віршах дві самі яскраві сцени трагедії: "Мова Брута переконала багатоголову юрбу, що Цезар страждав властолюбством; але коли Марк Антоній показав його достоїнства, порочним став сам Брут. Людська пам'ять така, що нове змушує забувати про старе, і одній розповіді вірять лише доти, доки не почують іншу". Винятково великий був успіх комедій, написаних Шекспіром в останні роки XVІ століття. По загальному визнанню світової критики, "Багато шуму з нічого", "Як вам це сподобається" й "Дванадцята ніч" - вершини комедійної творчості Шекспіра.
1599 рік був останнім роком, коли Шекспір працював з такою продуктивністю, що міг дати своєму театру три п'єси. У сезоні 1600/01 року Шекспір дав театру тільки одну п'єсу. Ця п'єса називається "Гамлет". У постановках "Гамлета" Шекспір брав участь як виконавець ролі Примари. Самого Гамлета грав Річард Бербедж.
Крім спектаклів у загальнодоступному театрі, "Гамлет" був зіграний "слугами камергера" також у Кембриджі й Оксфорді, що було великою честю, тому що університети вважали народний театр "вульгарним" видовищем. Але "Гамлет" одержав визнання навіть у строгих цінителів поезії. Серед них треба назвати першим Габріела Харві. Харві був видатним ученим в Кембриджському університеті. У його архіві збереглася книга, у якій він зробив для себе запис: "Молоді захоплюються "Венерою й Адонісом" Шекспіра, тоді як більш розумні віддають перевагу його "Лукрецію" й "Гамлету, принцу Датському"..." Харві зробив цей запис, імовірно, в 1601 або 1602 році, незабаром після постановки трагедії Шекспіра. Інший відгук про неї ми знаходимо в посланні, що супроводжувало твір поета Антоні Сколокера, "Дайфант, або Любовні страсті" (1604). Він писав, що всякий твір повинен бути доступним і подобатися всім. У цьому сенсі для нього зразками є пасторальний роман Пилипа Сидні "Аркадія" і Шекспір. Твори письменників, пише Сколокер, "повинні доходити до найвульгарніших елементів (vulgar elements, тобто до самих неосвічених людей), як трагедії дружнього Шекспіра... Клянуся, вони повинні подобатися всім, як принц Гамлет". Гамлет згадується також у тексті поеми Сколокера, де говориться про його божевілля.
Висновок
Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XІ століття Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія є скульптурною, а трагедія Шекспіра - мальовничою. І дійсно, в античній драмі велична й незмінна фігура героя або героїні подібна до прекрасної статуї, тоді як у п'єсах Шекспіра багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатоколірним картинам з набором цікавих деталей.