Вища аристократія й королівський двір жили не в самому Лондоні, а на захід від лівого берега Темзи, де височіли будинки палаців і серед них резиденція королеви Єлизавети - Уайт-холл. Разом з іншими акторами Шекспір бував у цих палацах, граючи перед високопоставленими особами.
На іншому кінці Лондона, у його східній частині, перебував похмурий кам'яний замок Тауер - в'язниця для державних злочинців. У замку відбувалися страти засуджених за державні злочини. У п'єсах Шекспіра, присвячених історії Англії, Тауер зображується неодноразово. Для нього, як і для всього народу, Тауер завжди пов'язаний зі спогадами про лиходійства правителів країни. Тут за наказом Річарда ІІІ були вбиті його брат Кларенс і племінники - юні принци, що мали більші права на престол, ніж сам Річард. У кімнаті страт відрубали голову Томасу Мору й королеві Катерині Арагонській, дружині Генріха VІІІ, а також його другій дружині Ганні Буллен, матері королеви Єлизавети.
Для страти карних злочинців у Лондоні було інше місце - пагорб Тайберн. Тут стратили бурлак, злодіїв, розбійників, яких залежно від вироку суду піддавали повішенню, четвертуванню або відсіканню голови [4; c.24]. Сюди в дні страти стікалася величезна кількість народу. Голови страчених потім на високих піках виставлялися на лондонському мосту для загального огляду.
Місто жило бурхливим життям, кипіла робота в майстернях, жваво торгували купці, по вулицях ходили солдати, тинялися моряки з кораблів, що прибули з різних країн. Вулиці були небруковані, з вибоїнами, - але ніщо не могло зупинити бурхливого життя столиці. Вершники, екіпажі, пішоходи рухалися в усіх напрямках. По вулицях Лондона тинялося багато сторонніх і приїжджих людей. Провінціали були вигідними для всякого роду шахраїв. Серед останніх навіть виникло особливе ремесло, що йменувалося "ловом кроликів", тобто простаків. Винахідливі шахраї придумували різні способи, щоб полегшити гаманці провінціалів. Сучасник Шекспіра драматург Роберт Грін розповів про витівки цих шахраїв у своїх памфлетах, а Шекспір не раз зображував, як виманюють гроші в таких простаків. Цим займалися й веселий сер Тобі Белч, що дурить провінціала сера Ендрю Ейгючика ("Дванадцята ніч"), і злісний Яго, що водить за ніс простака Родріго.
Одним із центрів лондонського життя був величний собор Святого Павла. Величезний будинок собору був чудовим архітектурним ансамблем Лондона. Тут відбувалися всякі збіговиська, і не тільки для релігійних цілей. Звичайно, у храмі в певний час відбувалися богослужіння. На паперті, на зручній підставці, була покладена біблія в перекладі на англійську мову, і бажаючі могли слухати тут читання вголос релігійних легенд. Але сюди приходили не тільки молитися й слухати читання біблії. Тут призначалися побачення друзів, сюди приходили ділки в пошуках клієнтури, і часто відбувалися всілякі угоди. Поруч із собором було місце зустрічей лондонської "золотої молоді". Франти приходили сюди показати модні вбрання, нерідко запозичені в італійців або французів. Тут же штовхалися бідні молоді люди, що шукали знатних і щедрих заступників.
Неподалік від собору перебував центр друкарства й книжкової торгівлі. Тут містилися майже всі лондонські друкарні й книжкові крамниці. Уже в ті часи друковані верстати випускали велику кількість різноманітної літератури. На прилавках книгопродавців лежали книги, проповіді, хроніки й літописи з історії Англії, географічні твори, описи різних подорожей, книги по чорній магії, твори натуралістів, підручники латині, словники французької й італійської мов, посібники із сільського господарства, довідники по домогосподарству, поеми, романи й п'єси.
Значне місце серед цієї літератури займали популярні книжки, написані у формі питань і відповідей і корисні відомості, що повідомляли, про всілякі речі. З них можна було довідатися, як варити пиво, обчислити складні відсотки, вирощувати привезену з Америки картоплю. Вони повідомляли також, чим прославилися Юлій Цезар і Тамерлан, хто такі були Юпітер і Венера, які звірі існують в Азії, як управляти вітрильними судами, як в'язати мережива і як писати вірші. Ці книжки користувалися попитом, тому що в доступній формі давали практичні поради, викладали цікаві факти тощо. Припускають, що Шекспір якісь знання, виявлені в його п'єсах, міг почерпнути з такого роду довідників і посібників.
Газет тоді ще не було (вони з'явилися в Англії через пів століття), але всі примітні події одержували друкований відгук. У більших кількостях видавалися так звані вуличні балади. Це були невеликі листівки із гравюрою й текстом. Тут у віршах викладали політичні події й новини карної хроніки, розповідали про сухопутні бої, що відбувалися на континенті, про морські битви біля берегів Франції, Іспанії або Вест-Індії, описували злочини й страти, епідемії й пожежі, повідомляли про прибуття іноземних послів. Ці балади були пристосовані до ритму якоїсь відомої пісні, і автор або продавець балади виконував її перед юрбою, після чого покупці платили свої гроші за листівку з текстом. Коли театр зайняв велике місце в житті Лондона, темами таких балад стали найбільш популярні спектаклі. Збереглися балади про "Короля Лір і його трьох дочок", про "Венеціанського лихваря Гернуте" і деякі інші пісні на сюжети п'єс Шекспіра і його сучасників. У Сіті перебували спокійні ділові квартали суворих буржуа-пуритан, а за міською стіною було кілька злачних місць, куди прямували аматори гульб і розпусти. Там чулися п'яні пісні й лементи, стогони поранених і крики жінок. У своїх творах Шекспір відобразив і це. В "Мірі за міру" й "Периклі" зображені звідниця, викидайло й відвідувачі публічних будинків.
1.3 Дебют молодого драматурга
Шекспіру було років двадцять п'ять - двадцять шість, коли він написав свою першу п'єсу. Він вибрав тему, якої до нього не описував жоден драматург, - міжусобну війну між двома династіями. П'єса була вперше поставлена в 1590 році й, безсумнівно, мала успіх, тому що в 1591 році вийшло продовження. Незабаром після їхньої постановки обидві були надруковані [3; c.23-24].
В 1594 році з'явилася книга "Перша частина ворожнечі між двома славними будинками Йорк і Ланкастер, із зображенням смерті доброго герцога Хамфрі, вигнання й смерть герцога Сефолка, трагічним кінцем гордого кардинала Уінчестера, відомим повстанням Джека Кеда й першим претендуванням герцога Йорка на корону". В 1595 році було надруковане продовження під набагато коротшим заголовком: "Правдива трагедія Річарда, герцога Йорка, і смерть доброго короля Генріха VІ з повним зображенням боротьби між будинками Ланкастер і Йорк". В 1600 році обидві п'єси були перевидані, а в 1619 році вийшла книга, що містила обидві частини. Друга п'єса - "Правдива історія Річарда, герцога Йорка" - мала на титульному аркуші вказівку: "Неодноразово гралася слугами високоповажного графа Пембрука". Це свідчення дуже важливе: воно засвідчує, що якийсь час на початку своєї театральної діяльності Шекспір був пов'язаний з певною трупою.
Слідом за цим Шекспір пише третю історичну драму про царювання Генріха VІ. Цього разу він зображує події, що мали місце до тих, які представлені в "Першій частині ворожнечі..." й "Правдивої трагедії Річарда, герцога Йорка". Таким чином, його перші три п'єси склали трилогію про події одного царювання. У перших збірках драм Шекспіра їм була дана назва "Генріх VІ". Кожна із частин трилогії являє собою самостійний драматичний твір. Та п'єса, що Шекспір написав останньою, становить тепер першу частину трилогії. У ній зображуються події Столітньої війни між Англією й Францією. Цю війну Шекспір зображує з англійських позицій. Тому французька національна героїня Жанна д'Арк представлена в п'єсі чаклункою й авантюристкою. Справжнім героєм зображений англійський лицар Толбот, відданий своїми підступними співвітчизниками, і гине в нерівній боротьбі разом зі своїм юним сином.
У другій п'єсі - "Історія ворожнечі між двома славними будинками Йорк і Ланкастер" - показаний початок міжусобиці, коли в саду Темпля прихильники ворогуючих партій зривають одні - Червону троянду (Ланкастер), інші - Білу (Йорк). П'єса завершується перемогою Йорків.
У третій п'єсі глядачі бачать продовження кривавої міжусобиці. Тут особливо виразно змальована дружина Генріха VІ, королева Маргарита, що була душею партії, що захищала династію Ланкастер. Вона захоплює в полон Йорка і його молодшого сина. Полоненому Йоркові вона показує хустку, змочену в крові вбитого за її наказом сина Йорка, а потім, знущаючись із його горя, наказує надягти на голову Йоркові паперову корону. У розпачі Йорк кричить їй, що вона зліша за вовків, і що мова в неї отруйніша, ніж у єхидни: "Про серце тигра в жіночій оболонці!" Криваві жахи, якими наповнені ці п'єси, були цілком у дусі драматургії, популярної в ті роки. Шекспір тут наслідує зразкам кривавої трагедії Кіда, тоді як у стилі мов діючих осіб явно відчувається вплив поезії драм Марло.
Але є в цих творах риси, що відрізняють Шекспіра від його попередників. Кіда цікавили випадки кривавої помсти взагалі [3; c.55]. Марло залучав трагічні фігури людей, що мріють про владу над світом. Молодого Шекспіра цікавить доля його країни. Більшою мірою, ніж сучасників. Марло й Кід з похмурим захватом зображували криваві жахи. Шекспір не утомлюється засуджувати честолюбні й корисливі вчинки людей, що вносять в країну кривавий хаос заради свого властолюбства. У його драмах можна зустріти й людей незлобивих, як Генріх VІ, що прагнуть справедливості, як Хамфрі Глостер, і, нарешті, героя, що жертвує життям в ім'я рідної країни, як лицар Толбот у першій частині "Генріха VІ". Уже в третій частині "Генріха VІ" на сцені з'явився лиховісний персонаж - син герцога Йорка, Річард Глостер. Цей горбань залишився в історії Англії під ім'ям короля Річарда ІІІ. У народі склалась думка, що із всіх королів він був найжорстокішим. Але ця кривава фігура мала якусь магічну привабливість; і коли Шекспір закінчив третю частину "Генріха VІ", перед ним уже витала похмура тінь цього героя. Він написав історичну трагедію "Річард ІІІ" про піднесення й падіння останнього короля з династії Йорків. П'єса мала величезний успіх і надовго залишилася в репертуарі театру, у якому працював Шекспір.