Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.
У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.
Заслання та останні роки життя
Шевченка віддали в солдати на невизначений строк під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати. У його житті наступила смуга тривалої і тяжкої неволі в пустельній окраїні царської Росії.
Коли поета 30 травня 1847 р. передали в інспекторський департамент військового міністерства, там його взяли під арешт як «секретного арештанта», встановивши спеціальний пост вартового (караульного). ). Водночас черговий міністерства генерал П. Ігнатьев за дорученням військового міністра епергійно заходився готувати матеріали для відправки засланця в Оренбурзький прикордонний корпус. Після того як з’ясувалося, що в директора канцелярії військового міністерства і в керуючого департаментом військових поселень екстрених паперів для відправки в Оренбург не було, вранці 31 травня 1847 р. «рядового» Шевченка під наглядом фельд’єгера Віддера відправили в розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу В. Обручова. У супровідному секретному листі повторено вирок і зроблено наголос на необхідності найсуворішого нагляду за Шевченком. Тут же пропонувалося повідомити, в який конкретно лінійний батальйон його зараховано.
З реєстру речей та грошей, доданого до секретного пакета при відправці Шевченка з III відділу в розпорядження військового міністерства, довідуємося, що міністерству передано «разные вещи и деньги триста пятьдесят четыре рубля шестьдесят две копейки серебром, принадлежащие Шевченко». Усе це перед відправкою поета в Оренбург йому повернули. Частина речей, зокрема портфель з паперами й малюнками, скринька з фарбами й пензлями, залишилась у київського цивільного губернатора І. Фундуклея, і Шевченко вже в Оренбурзі, а пізніше в Орську просив переслати йому їх, але начальник III відділу О. Орлов, одержавши речі від І. Фундуклея, на супровідному документі наклав резолюцію: «Оставить под сохранением при деле, такая дрянь, что нечего показывать. Орлов. 7 июля 1847».
Вирок над поетом був одночасно вироком над усією прогресивною українською культурою. Було розпорядження вилучити з бібліотек і заборонити продаж виданих раніше творів Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша і надалі їх не видавати.
Як свідчать матеріали слідства, до таких заходів царат спонукали не стільки ідеї і діла кирило-мефодіївців, скільки твори Шевченка. В усіх документах III відділу особливий наголос зроблено на поемі «Сон» та на віршах, в яких виразно звучать мотиви соціальної і національно-визвольної боротьби. Не випадково Шевченка, хоч і визнано непричетним до Кирило-Мефодіївського товариства, покарано найсуворіше. Мужні, сміливі виступи поета проти самодержавно-кріпосницької системи кваліфікувалися як злочин, вчинений внаслідок «власної зіпсованості».
11 червня 1847 р. начальник 23-ї піхотної дивізії генерал О. Толмачов, який тоді заступав командира Окремого оренбурзького корпусу О. Обручова, написав рапорт керуючому військовим міністерством В. Адлербергу про прибуття Шевченка до Оренбурга. У ньому зазначено, що прибув він 9 червня об одинадцятій годині після полудня (тобто о 23-й годині).
Про перше враження, яке поет виніс від Оренбурга, можна почасти дізнатися з повісті «Близнецы». У ній знаходимо чимало деталей про пам’ятні місця й населення міста, його розташування і природу. Мабуть, є щось автобіографічне у словах героя повісті: «На мой взгляд, в физиономии Оренбурга есть что-то антипатичное, но наружность иногда обманчива бывает».
Як виявилось, і в далекому Оренбурзі було немало людей, які знали Шевченка й високо цінували його твори. Ширилася звістка й іншого характеру: в солдати віддано важливого політичного «злочинця». У демократичних колах її сприймали з цікавістю і співчуттям. Усе те разом створювало атмосферу, яка дещо полегшувала тягар невольничих літ великого поета. Уже в перший день знайомства з ним Ф. Лазаревський звернувся до свого безпосереднього начальника — голови Оренбурзької прикордонної комісії генерал-майора М. Ладиженського і до чиновника особливих доручень при командирі Оренбурзького корпусу підполковника Ю. Матвеева з проханням допомогти Шевченкові. Останній прихильно поставився до цієї пропозиції. Син простого уральського козака, людина гуманна, чула, Ю. Матвеев щиро співчував засланцеві й у міру можливостей допомагав йому. Незабаром він запросив його до себе, мав з ним розмову, яка залишила у Тараса Григоровича приємне враження. Через два дні, 11 червня, поет був на квартирі у Ф. Лазаревського і познайомився там ще з одним палким шанувальником своєї поезії — С. Левицьким.
Про зарахування Шевченка рядовим 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії йшлося в наказі командуючого корпусом від 10 червня 1847 р. Старший ад’ютант командира названої дивізії П. Дудар того ж числа на виконання наказу доставив Шевченка до командира першої бригади підполковника Г. Чигиря, а той у супровідній приписав, що командир 5-го лінійного батальйону каштан Д. Мєшков перебуває тепер в Оренбурзі, й розпорядився перепровадити до нього поета-засланця.
Документально не встановлено, коли поета відправлено з Оренбурга до Орська. Про перше враження, яке Орськ справив на Шевченка, дізнаємося також з повісті «Близнецы».
У неділю ввечері, 22 червня 1847 р., Шевченка доставили в Орську фортецю, а наступного дня наказом командира 5-го лінійного батальйону зарахували в третю роту під № 191. Зріст його визначили 2 аршини і 5 вершків (близько 165 см).
Наступили безпросвітні дні солдатської муштри.
З Орського періоду до нас дійшли два первісні чорнові автографи — поеми «Княжна» та вірша «Не гріє сонце на чужині». Останні ж або знищені пізніше, або досі не розшукані. Обставини життя в Орську були настільки важкими, що Шевченко навряд чи зважився б у перші місяці перебування там заводити спеціальні книжечки для записування в них віршів. Так звані «захалявні книжечки» розміром 6×9,8 см, що їх він робив на кожен рік окремо, а потім об’єднав в одну і вони в оправі М. Лазаревського дістали назву «Мала книжка», постали пізніше.
З того, які твори згодом переписано (можливо, в новій, поліпшеній редакції) до книжечки за 1847 р., можемо встановити, що протягом червня — грудня 1847 р. (місце і дату поет не зазначав) написано: «Княжна», «Москалева криниця» та поезії «N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють»), «N. N.» («Мені тринадцятий минало»), «Не гріє сонце на чужині», «Сон» («Гори мої високії»), «Іржавець», «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»), «Ще як були ми козаками», «Чернець», «Один у другого питаєм», «Самому чудно. А де ж дітись?, «Ой стрічечка до стрічечки», «Хустина», «А. О. Козачковському», «То так і я тепер пишу». Їм передують твори казематного циклу, поема «Відьма» та балади «Лілея» і «Русалка», які Шевченко привіз з собою на заслання. Відкривається книжечка віршем «Думи мої, думи мої, || Ви мої єдині». Така послідовність записування ще більше переконує в тому, що книжечку заведено тоді, коли умови дозволили переписати й твори ранішого періоду.
Безрадісно, з важкими думами й фізичним недугом вступав Шевченко у 1848 рік.
Тривожною видалась і перша звістка про те, що навесні пошлють на береги Аральського моря в експедицію.
Перший вірш, яким відкривається книжечка за 1848 р., так і називається «А нумо знову віршувать». Досі, очевидно, була якась вимушена перерва. Редакція вірша у «Малій книжці» дає підстави припустити, що його написано пізніше, десь на берегах Аралу, а записано першим за 1848 р. з огляду на його програмний характер.