По-друге, коли стало зрозуміло, що об'єднання українських віруючих в межах єдиної церкви, визнаної Вселенським православ'ям, стає реальним, Московський Патріархат ініціював заходи на зрив переговорного процесу. Найболючішим ударом стало виведення із процесу переговорів УПЦ (МП). Адже без її участі формування Помісної Української Православної Церкви було б неповним.
По-третє, РПЦ повела масштабну атаку на всіх, хто міг би сприяти об'єднанню українських церков та визнанню їх канонічності. Йдеться, головним чином, про Вселенського Патріарха Варфоломія І (Константинопольського), котрий закликав до православних українців: "Об'єднайтеся, і Вас визнає весь світ". РПЦ негайно розпочала пропагандистський наступ проти Варфоломія І з метою його дискредитації. Досить навести хоча б "титулування" Вселенського Патріарха (першого серед рівних у світовому православ'ї), котрі містяться в російських православних виданнях:
"стамбульский патриарх, мнящий себя "восточным папой", "троянський кінь" православ'я... Синод РПЦ після відомих "естонських подій" 2000 р. повідомив своїм спеціальним визначенням, що патріарх Варфоломій І "фактично оголосив війну Російській церкві".13 Після недавньої зустрічі Варфоломія І з президентом Л.Кучмою, російська православна агенція "Радонеж" навіть заявила, що "Константинопольський Патріарх і Український Президент готуються до спільної атаки на православ'я в Україні".14 Все це є кроками в формуванні суспільної думки, котра засуджувала б Варфоломія. Програму створення так званого "поля осуждения" його діяльності ніхто не приховує, її неважко знайти навіть в Інтернеті.
Натомість РПЦ пропонує українцям каяття за своє бажання мати власну церкву. Мовляв, іншого виходу із "греха раскола" не існує: спершу каяття і об'єднання всіх віруючих "в одной церковной ограде" (звичайно РПЦ), а потім порушення питання про статус Української Православної Церкви перед Московським Патріархатом. І там вже якось воно буде. Тому Московський Патріархат старанно воює проти Варфоломія І і всіх, хто міг би допомогти Україні без участі Москви створити власну канонічну церкву. Україна — це "канонічна територія" РПЦ, і тільки московський патріарх надасть (чи не надасть) визнання Українській церкві.
Ціна цих пропозицій, що називається, лежить на поверхні. Кілька років у Москві відкладали Архієрейський Собор РПЦ спеціально щоб не розглядати "українське питання". Нарешті, влітку 2000 р. цей собор відбувся, але про автономію для Української церкви попри обіцянки навіть не натякали. Мовляв, УПЦ (МП) про автономію не просила, бо задоволена своїм сучасним псевдоавтономним статусом "при збереженні канонічної єдності з Московським Патріархатом".15
Проте УПЦ (МП) ніколи не звернеться до Москви із "незручними" для неї проханнями, оскільки українською вона є лише за назвою. Так би мовити, для маскування. Інакше не можна зрозуміти наявність у її лавах таких єпископів, як єпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ (МП) Іполіт, котрому належать наступні слова:
"Якщо очевидною є неприйнятність самої ідеї автокефалії в Україні, фактичне відступництво Константинопольського Патріарха Варфоломія, то ми зобов'язані прямо про це свідчити. А замість цього ми постійно виправдовуємося, говоримо, що "ми не проти автокефалії, але тільки не зараз". Така позиція є двозначною і тому слабкою... Ми, будучи більшістю, боїмося називати речі своїми іменами, боїмося цих "бандеро-мазепинців", які, по суті, є тією ж сектою, причому аж ніяк не найбільш численною".16
І ще:
"Православна сила, до якої я відношу і себе, виступає категорично проти самої ідеї автокефалії в Україні... Ми бачимо Україну яскравою, самобутньою, неповторною, але невід'ємною частиною російського світу. Найтісніший союз єдиновірних і єдинокровних Великої, Малої та Білої Русі є єдиним гарантом відродження православної цивілізації у світовому масштабі..."17
Отже, як бачимо, формально одержавши "незалежність в управлінні", УПЦ (МП) фактично віщає українському народові з позицій московських інтересів. Та й чи може бути інакше, якщо РПЦ та її "українська філія" УПЦ (МП) настільки тісно пов'язані з російською державною владою? Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан) — постійний член Синоду РПЦ. Його портрет завжди на першому місці серед членів Синоду. Як митрополит УПЦ (МП) він виступає лише в Україні, а за її межами "перетворюється" на митрополита Київської митрополії РПЦ. Саме в такій якості Сабодан був представлений в Єрусалимі під час відзначення 2000-ліття Різдва Христового, коли разом з іншими московськими попами оточував Єльцина.
"Українськість" УПЦ (МП) добре видно з її шанування в якості святого відомого різаниною киян в 1169 р. князя Олександра Боголюбського. Свого часу він поділився награбованим у Києві з російською церквою, і та канонізувала його. Якщо вже УПЦ (МП) проголошується самостійною українською церквою, то як зрозуміти її участь в канонізації РПЦ останнього російського царя? Ікони з його зображенням широко продаються в храмах УПЦ (МП). Переберіть біографії ієрархів УПЦ (МП), і знайдете показову особливість: всі навчалися у московських духовних закладах. Тому не дивно, що вони надали одностайну підтримку Сабодану, коли той 1997 року офіційно відмовився від претензій на автокефалію УПЦ, бо Московському Патріархатові незручно втрачати обличчя своєю відмовою Україні.
Якщо хтось думає, що їх цікавить українське каяття, після котрого УПЦ (МП) дійсно отримає з Москви автокефалію, то глибоко помиляється. Московський Патріархат разом із УПЦ (МП) цікавляться лише збереженням своєї духовної монополії на "канонічній території" РПЦ, щоб керувати свідомістю громадян України. Мовляв, "у законній державі повинна бути і законна Церква".18
А щодо справжніх українських церков — "незаконних", бо Москва ніколи не хотіла їх визнавати, — то розмова з ними має бути короткою: заборона і розгром. Ніхто не може зазіхати на духовну монополію РПЦ на пострадянському просторі! Раніше каральні органи СРСР забезпечували Московському Патріархатові цю монополію в українських землях. Не бажає РПЦ відмовлятися від тих методів і тепер. В Одесі митрополит Одеський УПЦ (МП) Агафангел на своїй прес-конференції сказав буквально так (за повідомленням прес-служби Одеської єпархії від 15 вересня 2000 р.):
"...По вине некоторых политиков, руховцев была создана никем не признанная так называемая церковь "украинская православная церковь Киевского патриархата". А раз она никем не признана, то и решать с ними надо легко... их надо упразднить. И тогда останется только одна поместная каноническая церковь".
Отож, ієрарх кличе на допомогу НКВС-КДБ? Безпосередньо в Росії РПЦ вже докликалася. 29 вересня 1997 р. у підмосковному м. Ногінську понад 100 ОМОНівців, під керівництвом начальника міліції полковника Сітнікова зчинили погром у Богоявленському соборі громади Української Православної Церкви Київського Патріархату. Сам собор, побудований коштом громади, був конфіскований на користь РПЦ. Російська влада навіть прийняла новий закон про релігії, де фактично забороняється реєстрація будь-яких церков, окрім традиційних: РПЦ, мусульмани та ще буддісти в Бурятії. Так розуміється свобода совісті на "канонічній території" РПЦ.
Між іншим, в Московському Патріархаті якось не дуже люблять згадувати, якими незаконними методами "законна" РПЦ розширювала межі своїх "канонічних територій"? Зокрема, згадаємо нещодавній конфлікт навколо однієї з таких територій — Естонії. Московський Патріархат безмежно обурився з приводу надання Вселенським Патріархом Варфоломієм І автокефалії Естонській церкві. Мовляв, Варфоломій втрутився не на свою територію і вчинив "безпрецедентний антиканонічний крок". Тільки "Церква-Мати", тобто РПЦ, може надавати чи не надавати автокефалію на "своїй" території. Варто нагадати, наскільки "канонічним" було підпорядкування Естонської церкви (і не лише її однієї) Московському Патріархатові. Нині розсекречені вельми красномовні документи про участь в цьому радянських спецслужб. З доповіді народного комісара держбезпеки СРСР В.Меркулова Сталіну про конкретні заходи щодо підкорення прибалтійських православних церков:
"На территории Латвийской, Эстонской и Литовской республик в настоящее время существуют автокефальные православные церкви во главе с местными митрополитами — ставленниками буржуазных правительств.
В Латвийской ССР (175 тыс. православных прихожан). <... >
В Эстонской ССР (200 тыс. православных) митрополит Паулус.<. .>
В Литовской ССР (40 тыс. человек православных). Глава епархий умер.<...>
НКГБ подготовил проведение следующих мероприятий:
1) Через агентуру НКГБ СССР вынести решение Московской патриархии о подчинении ей православных церквей Латвии, Эстонии, Литвы, для чего использовать заявления от местного рядового духовенства и верующих.
2) Для управления епархиями Прибалтийских республик решением Московской патриархии назначить в качестве экзарха (уполномоченного) архиепископа Воскресенского Дмитрия Николаевича (агент НКГБ СССР), воспользовавшись для этого имеющимися в Московской патриархии соответствующими просьбами со стороны местного духовенства...".19
Православна Церква Чехословаччини з приходом радянських військ була "добровільно" перепідпорядкована від Сербської церкви Московському Патріархатові. Так само зробили з Карпато-Руською православною церквою на Закарпатті, котра також перебувала в юрисдикції Сербської церкви. Там теж фігурували провокаційні заяви-прохання агентів НКВС під виглядом "місцевого духовенства", написані під диктат начальника політуправління Радянської Армії Мехліса. Одночасно вони "попросили" Радянську владу вилучити храми УГКЦ на Закарпатті.20 Однак цього виявилося замало, щоб місцеві віруючі визнали РПЦ своєю новою "материнською Церквою". Тому незгодних вирішили просто ліквідувати. Зокрема, Перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов звернувся тоді до Сталіна з пропозицією таємно знищити верхівку УГКЦ на Закарпатті, котра аж ніяк не поділяла позицію провокаторів й не бажала підкорятися Москві в особі російської церковної влади. Сталін нічого проти не мав, і архієпископ УГКЦ на Закарпатті Т.Ромжа потрапив у "автокатастрофу". В лікарні Ужгорода його отруїли. (Дивися також додаток №3).