1.3 Інноваційна політика держави в цукробуряковому підкомплексі України
Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним із найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. При великій різноманітності національних підходів до економіки усі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики.
Механізм створення і поширення нововведень передбачає три загальні складові:
* систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;
* різноманітні форми та джерела фінансування й непрямого стимулювання досліджень;
* максимальне стимулювання малого інноваційного підприємництва та підтримку його.
Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного секторів інноваційної діяльності.
Сучасне високо розвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що ґрунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного і виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інноваційної політики держави. Остання визначена комплексом народногосподарських підходів і рішень, що враховують головні напрями діяльності щодо нововведень, пов'язані знауково-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо.
Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане, насамперед, з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.
Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційні відрахування; розвиток теми контрактних взаємовідносин; антитрестовське законодавство; різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.
У ринковій економіці створюється адекватний її вимогам механізм НТП, основними рисами якого є високий ступінь свободи вибору напряму наукових досліджень і впровадження у виробництво їх досягнень; прийняття на себе науковими установами Підприємствами ризику від можливих негативних економічних результатів у процесі наукових розробок та їх реалізації в практику; конкуренція між розробниками у виборі наукових підходів, шляхів і методів розв'язання народногосподарських і соціальних проблем; децентралізований характер формування політики здійснення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), відповідно до якого весь інноваційний цикл відбувається в поєднанні приватно - підприємницької діяльності підприємств у галузі НТП з державною діяльністю. Остання здійснюється шляхом створення і фінансування державних програм науково-технічного прогресу.
У сучасних умовах побудови соціальне орієнтованої ринкової економіки механізм повинен стати органічною складовою ланкою ринкового механізму, стимулювати виробників науково-технічної продукції та її споживачів, забезпечувати продукування конкурентоспроможних на світовому ринку результатів НДЦКР.
Як переконує досвід розвинутих країн Заходу, всі ланки НТП у ринковій економіці повинні бути орієнтовані на споживання. Саме на споживацькому ринку досягнення науково-технічного прогресу знаходять найповніше втілення, оскільки вони соціальне орієнтовані в напрямі забезпечення позитивних змін в інтенсивності праці, підвищення реальних доходів працівників і дієвості управління виробництвом, створення сприятливих умов роботи і відпочинку членів трудового колективу, підвищення праці. Розвиток НТП неможливий в умовах сильної інфляції й гіперінфляції, оскільки за таких обставин стають неприйнятними не лише великі, а й нерідко навіть незначні інвестиційні проекти. Сучасна інформаційна інфраструктура — одна з важливіших ланок НТП, без достатнього рівня розвитку якої гальмуватиметься розвиток ринкової економіки, освіти і самої науки, її подальше розширене відтворення.
За своєю суттю Державна науково-технічна політика (ДНТП) у сфері АПК — багатогранне інтегруюче явище, яке об'єднує різнорідні за характером види діяльності держави, спрямовані на досягнення головних цілей науково-технологічного розвитку галузі.
Державна програма наукового забезпечення АПК України, яка б визначала цілі, план заходів з їх досягненням та необхідне ресурсне забезпечення повинна стати основною формою реалізації ДНТП на галузевому рівні. Міністерство аграрної політики України як вищий галузевий орган управління у системі виконавчої влади має и відповідальність за здійснення ДНТП у сфері АПК.
Одне з головних завдань держави, на думку видатного економіста П. Самуельсона, полягає у тому, щоб робити для людей те, що їм потрібно, що самі вони зусиллями робити не можуть взагалі або ж належним чином. Даний аргумент наводиться досить часто, де необхідно обґрунтувати участь держави у фінансуванні напрямів НДДКР, які не можуть підтримуватися приватними інституціями. Щодо аграрної сфери, то це стосується, насамперед, фундаментальних і деяких прикладних наукових досліджень. Таким чином, джерелами фінансування аграрних НДДН державні та недержавні.
Оптимальна структура джерел фінансування аграрної науки повинна станови обсягом: державні — 65%, недержавні внутрішні — 30%, недержавні зовнішні 5%, за рівнем утворення бюджетних джерел (державний бюджет — 60%, а регіональні бюджети всіх рівнів — 40%).
За методологією UNESCO, національні витрати на наукові дослідження і розробки розраховують як суму поточних і капітальних витрат усіх національних наукових закладів.
Нормативний підхід дозволяє обґрунтувати величину національних витрат на аграрні наукові дослідження й розробки двома способами: виходячи з чинних законодавчо-правових актів і використовуючи показник від досягнутого рівня. Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність", починаючи з 2000 встановлено розмір бюджетного фінансування цих діяльностей на рівні не менше 1,7% ВВП, а Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України передбачає , його збільшення до 2,5%. Цілком справедливе встановлення розміру бюджетного фінансування аграрної науки на рівні не менше 1,7% від валової доданої вартості, створеної в аграрному секторі з відповідним доведенням його до 2,5%, оскільки вона безпосередньо бере участь в економіці зростанні АПК.
Національні витрати на НДДКР в АПК повинні досягти 2,83% від валової доданої вартості при існуючому співвідношенні бюджетного і не бюджетного фінансування аграрної науки (0,6:0,4). У 2004році бюджетні витрати на фінансування аграрної науки становили лише 0,39% від валової доданої вартості, створеної в аграрному секторі, що в 4,36 раза менше, ніж встановлено чинним законодавством.
Західні країни в умовах стабільного розвитку економіки практикують визначних витрат на аграрні НДЦКР від досягнутого рівня. Наприклад, у США державні асигнування на фінансування програм з аграрних досліджень щорічно збільшуються 5%, у Німеччині — на 3%.
Для досягнення конкурентоспроможності продукції АПК на внутрішньому і світовому ринках особливо актуальною стає проблема переведення аграрної економік на інноваційну модель розвитку, її розв'язання значною мірою забезпечуватиме створенням спеціальних інноваційних структур, головним завданням яких є сприяння розвитку інновацій, їх розповсюдженню і впровадженню у виробництво. В Україні уже здійснені перші кроки в цьому напрямі. Зокрема, Українська академія аграрних наук (УААН), концерн "Віадук" — інноваційний провайдер на ринку генетичних ресурсів — разом з Технопарком "Інститут монокристалів" з метою реалізації політики активізації інноваційних процесів в АПК для вирішення одного з ключових, наукоемних, комплексних ресурсів сільськогосподарських рослин і тварин та їх обігу створили у 2001 році Агротехнополіс з виробництва і реалізації генетичних ресурсів, зокрема елітної насінницької, племінної та іншої продукції.
Агротехнополіс, за визначенням засновників, — це система відносин у формі об'єднання на підставі договорів про спільну діяльність юридичних і фізичних осіб, головною метою яких є створення умов і механізмів впровадження інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого використання в наукоемких аграрних галузях, формування високоефективних інтеграційних агроструктур — виробників конкурентоспроможної насінницької, племінної та іншої високоякісної сільськогосподарської продукції. Базовими виконавчими структурами Агротехнополісу є агротехнопарки, які поєднують діяльність інноваційного провайдера (організація, основним завданням якої є просування новітніх технологій та інноваційних продуктів на ринку генетичних ресурсів) та операторів ринку; агротехноінкубатори — інтегровані виробники елітної продукції, їх оригінатори і репродуктори; агроінноваційні фонди, які забезпечують і акумулювання коштів для фінансування інноваційних проектів по виробництву високотехнологічної сільськогосподарської продукції; спеціалізовані агроконтрактові доми — дистриб'ютори інноваційного провайдера (дочірнє підприємство чи юридична особа), які здійснюють маркетингове дослідження ринку, контрактацію та реалізацію високотехнологічної сільськогосподарської продукції.