Що ж правило за взірець такої досконалої форми? Сама природа, властиво, «божественна модель» — людина. На користь антропоморфного походження форми горщика свідчать і назви його частин і деталей. Найширше місце зветься пузцем, над ним — плечики, на які закріплюються одна або дві ручки (вушка). Верхня частина — то шийка, або горло, іноді — з носиком. Нарешті, нижня частина — боки. Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці готового горщика своє клеймо (підпис), мовляв: я був лише співавтором Її Величності Природи, творив за її «підказкою».
Горщики різнилися розмірами, а відповідно — і своїм призначенням. Так, горщик місткістю до одного літра мав назву горнятко, на півтора літра — півторашник, трохи більший — кашник. Трилітровий — то вже варінник, у ньому варили борщ. У золійнику виварювали золою білизну (можна сказати, що золійник — «бабуся» сучасної виварки). Найбільший горщик називався снозиком. У ньому готували страву на велику кількість гостей, він навіть не вміщався в піч, його ставили на багаття. А для малечі ліпили ще іграшковий посуд, зокрема, маленькі горщички — «монетки».
Крім горщиків, давньоруські умільці робили миски, макітри, куманці, ринки, глечики, амфори... У селах і містах, князівських і монастирських гончарнях крутилися десятки, сотні гончарних кругів. Про поширеність і популярність глиняного рукомесла в Україні свідчать численні назви сіл, селищ, вулиць — Гончарі, Гончарне, Гончарівка, Гончариха, Горщик, Глинське, Глинянка, Горни... Та й прізвища Гончар, Гончаренко, Гончарук, Гончаров, Горшков, Глинка, Глинський — аж ніяк не рідкісні. Якщо ж ти живеш у Києві, то мусиш знати, що на давньому Подолі є вулиця Гончарна. Там з XI століття була місцевість Гончарка, де жили й працювали майстри-горшколіпи. Глину добували поруч — з глинищ на київських пагорбах. І готовий крам недалеко було возити — Житній, Сінний, Волоський торги містилися поблизу.
Тогочасні ремісники поділялися на три групи — сільських, вотчинних і міських.
Сільські гончарі обслуговували потреби свого й довколишніх сіл. Рівень їхнього виробництва був невисокий. Форма посуду й техніка його декорування — традиційні. Технологія виготовлення виробів — також доволі архаїчна. Таких тодішніх новинок, як ножний гончарний круг і полива, сільські майстри не знали. Вони не мали навіть горна й випалювали свої вироби просто в багаттях або в домашніх печах.
Вотчинні гончарі були феодальне залежними людьми. Їхня діяльність розгорталася в князівських і боярських вотчинах, при великих монастирях.
Міські горшколіпи працювали на міський ринок, а також виконували замовлення князів, бояр. Вотчинні й міські гончарні, говорячи сучасною мовою, можна вважати «лабораторіями передового досвіду». Конкуренція стимулювала експериментаторський характер їхньої діяльності. Саме в містах народжувались і втілювались усі технічні й художні досягнення гончарства тієї доби.
Перші ремісничі цехи в Україні постали наприкінці XIV століття. Поява перших гончарних цехів датується тридцятими роками XVII століття. Про шанобливе ставлення до майстрів з гончарного цеху свідчить уже те, що в церкві попереду інших ремісників належало стояти тільки гончарям і мірошникам.
Цехові братства являли собою навчально-трудову спільноту, в якій кожному з її членів були гарантовані моральна й матеріальна підтримка, допомога й порада досвідчених майстрів. А головне — цехи були осередками виготовлення високоякісних виробів. За феодального господарства всі ужиткові речі — посуд, одяг, меблі, зброю, засоби пересування — виготовляли вручну міські цехові й сільські позацехові ремісники. Капіталістичний спосіб виробництва замінив цехи спочатку на мануфактурні підприємства з ремісничою технікою, а пізніше, з XIX століття — на механізовану фабричну індустрію.
За цехового виробництва завершилося формування асортименту українського керамічного посуду.
Відповідно до свого призначення гончарний посуд поділявся на:
господарчий, у якому зберігали харчі, воду та інші рідини (глечики, куманці, дзбани, тикви, банки, барильця, фляги);
кухонний, у якому готували страви (горщики, макітри, чавуни, ринки, ступки); столовий, з якого споживали їжу (миски, полумиски, тарелі, кухлі, келихи, чашки, цукорниці, сільнички); аптекарський, у якому готували й зберігали ліки (ступки, мисочки, баночки);
ритуальний, який використовували в релігійних обрядах (кадильниці).
В Англії фарфорові виробництва були приватними. До найперших належали мануфактури в Бау (1744 p.), Чеслі (1745 p.), Бустері (1751 p.) та Дербі (1776 p.). Вироби цих підприємств були дуже дорогими і задовольняли попит тільки заможних англійців.
Головні здобутки англійського фарфору справедливо пов'язують з ім'ям Джозайї Веджвуда (1730—1793 pp.), що був керамістом з діда-прадіда. В історію кераміки він увійшов як винахідник механічного гончарного круга, принцип дії якого ліг в основу сучасних формівних автоматів, пірометра (приладу, що дає змогу контролювати температурний режим у печі під час випалу), кам'яної маси (керамічного матеріалу, близького до фарфору, але сірого чи коричневого кольорів) і так званого кістяного фарфору (різновиду фарфору, до складу якого входять перепалені кістки рогатої худоби).
1769 року на території графства Стаффордшир, у містечку Стоун-на-Тренті, Джозайя Веджвуд відкрив свій приватний завод «Етрурія». Він діє і досі. Яскравий талант королівського гончаря сприяв створенню оригінальних і високохудожніх зразків фарфору.
Яскраві особливості виробів Веджвуда виявлялися, по-перше, в тому, що його кістяний фарфор був кольоровим — кремового, салатового, блакитного кольорів, а також імітував різні породи каменю — агат, яшму, базальт, малахіт; по-друге, кольорові вази, чайники, чашки, молочники мали ребристу поверхню, яку до того ж прикрашав тендітний накладний рельєф білого кольору у вигляді квітів, птахів, тварин, краєвидів. Веджвудові новації належно можна оцінити, тільки врахувавши, що всі тогочасні підприємства Європи орієнтувалися на китайський і майсенський зразки. Англійський же фарфор від самого початку являв собою самобутнє явище. Він був дуже популярним в Європі, зокрема в Росії.
У Франції першу фарфорову мануфактуру засновано в 1673 році. Однак відомо, що перший фарфор в Європі виготовлено в 1709 році, і було це в Саксонському королівстві. Справді так. Але фарфор, який відкрили французи, не є ним у властивому розумінні цього слова. Виготовлений на основі гіпсу, соди, селітри, піску й морської солі, він лише зовні скидався на традиційний фарфор.
Щоб потішити своє самолюбство, оптимісти-французи назвали новий матеріал фарфором, щоправда обумовивши: «м'який». На відміну від справжнього керамічного, м'який французький фарфор був крихким і непрозорим. Тому місцеві майстри далі працювали над його вдосконаленням. У 1745 році одному з них, робітникові-керамістові Ґравану, поталанило. Він здогадався, що основу справжньої фарфорової маси має становити біла глина. Винахід Ґравана відкрив історію славнозвісного севрського фарфору.
У середині ХVIII століття фарфоровий секрет знала вже майже вся Європа. До оволодіння ним наближалася й Росія.
Фарфором уже давно цікавився російський двір. Знаючи його якість, Петро І не раз замовляв у Китаї фарфоровий аптекарський посуд для Московського аптекарського приказу. Перебуваючи в Голландії, він придбав для себе фарфоровий чайний сервіз. Тоді ж король Август віддячив російському монархові за визволення Саксонського королівства від шведів, подарувавши йому майсенський кавовий сервіз. Усе це заохотило Петра І шукати можливості для налагодження свого, вітчизняного фарфорового виробництва.
“Батьком” російського фарфору випало стати Дмитру Виноградову.
Виноградов власноруч проектував і зводив численні конструкції печей для різних етапів роботи: для. першого (він називається утильним) випалу фарфорових виробів, для випалу вже полив'яних і — окремо — мальованих, а також для виплавки самих полив. Добирав види палива. Ретельно розробив режим кожного виду випалу — скільки годин і при якій температурі випалювати, якою мусить бути кінцева температура. Шукав найдоцільніший хімічний склад полив і фарб, спосіб покриття фарфорового черепка.
Перші, експериментальні фарфорові вироби почали виходити з мануфактури вже в 1747 році. Та справжня його історія ведеться від 1752 року. Тогочасні вироби прості за своєю формою й невигадливі за оздобленням: ґудзики до камзолів, свічники, дзвіночки, колодочки до ножів і виделок, шахи, посудини на кав'яр, великодні крашанки, ефеси до шпаг, чайні сервізи. Тобто речі порівняно невеликі, які було легше формувати і вміщувати в маленькі «ручні» горна Виноградова. До нас дійшло дев'ять авторських виробів цього майстра — табакерка, чашечка, мисочка, сільничка, стопка, інші дрібнички.
В 1756 році на мануфактурі виготовили перший вітчизняний фарфоровий столовий сервіз. Він називається «Власний», оскільки особисто належав імператриці Єлизаветі. Складається цей сервіз із глибоких і мілких тарілок, сільнички, сухарниці, гірчичниці, фарфорових ложок і виделок з фарфоровими колодочками. Увесь посуд прикрашено рельєфною сіткою й маленькими квіточками на її перетинах. Ажуровий декор — сіточку, гірлянди, квіти й листочки — виліплено вручну. Це перша велика робота російських фарфористів, у якій вже проглядає розуміння специфіки нового матеріалу й бажання виявити в ньому свій художній стиль. Сервіз «Власний» зберігається в Москві, в Історичному музеї, а одну десертну тарілочку можна побачити в експозиції Київського музею російського мистецтва.