Прикладом переоцінки старих культових постатей може бути Коляда. Ще в давніх джерелах називався так один з богів, але згодом, як видно з етнографічних досліджень, Коляда почав ототожнюватись зі сніпком збіжжя, що вносять у хату на Святвечір, хоча його сприйняття має дещо ширше значення. У першій третині минулого століття Микола Гоголь в поясненнях до оповідання «Ніч перед Різдвом» писав, що колись в Україні вшановували боввана Коляду.
До культових постатей передхристиянського часу належить також Купало. Український етнограф Олекса Воропай зазначає, що в старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб як головний плід рідної землі. Як про бога земних плодів про Купала згадують ще в XVII ст. Передхристиянські свята наших предків поділялись на три частини, зумовлені трьома дійствами хліборобського циклу, що мали на меті посіяти, зібрати і приготувати.
До першої частини належать уже згадані торжества на честь Лади як свята весни, воскресіння чи повернення Сонця. Це свято також називалось проліттям. З ним асоціювалась смерть, чи потоплення, зими і початок панування весни, або очищення. Його залишки виявляються в звичаях обливання у так званий «обливаний понеділок». До заклинань, чи призивань, весни належать відомі серед нашого народу гаївки, що мали різне змістове наповнення (релігійне, хліборобське, родинне, поховальне).
У літній частині свят релігійні і хліборобські аспекти переплітаються, що засвідчують звичаї обходити поля з іконами та хоругвами. Вінцем творіння вважалось поєднання Сонця з водою, що збігалось зі святом Купала. Наші предки вірили, що тоді Сонце тричі на день зупиняється, і вся природа радіє. Закінчувалась ця частина святом обжинок.
Нарешті, третя частина свят справлялась узимку. Тоді на честь Сонця, яке народжувалось, святкували Коляду. Це свято мало важливе хліборобське значення. Цікаві в цьому періоді Щедрий вечір, звичай засівання зерном на Новий рік тощо.
Хліборобські звичаї нашого народу бачимо в поясненні деяких позаземних явищ. Наприклад, у сузір'ї Оріона хлібороби знаходили плуга, котрий, ще за стародавнім скіфським повір'ям, упав з неба. Веселка – це сяйливе коромисло, яким цариця небесна (раніше Лада, Жива, а пізніше Мати істинного світла) зачерпує із всесвітнього джерела животворну воду та зрошує поля. Збереженню передхристиянських культових постатей і звичаїв сприяло те, що для українського народу праця ніколи не мала лише утилітарного значення. В свою чергу гра, що пов'язувалась з певними святковими днями, завжди набувала практично-утилітарного характеру. Таким чином вони з'єднувались та існували нероздільно серед народу, хоч і зазнавали переосмислення.
У процесі прийняття християнства поділ буття на сакральну і світську сфери набуває нових форм, бо сфера духовного життя і сфера матеріальних взаємин поляризуються. Світське протиставляється сакральному, що освячувалось традицією і вважалось позачасовою нормою. Така норма мала право на існування в моральній сфері, але не в світській, не в матеріальному бутті. Язичницькому «вертикальному» поділові сакрального світу при відносній єдності духовного й тілесного християнство протиставило повний «горизонтальний» поділ духовного й тілесного начал.
Християнізація духовного життя українського народу
Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити. Які ж були передумови для такого духовного перевороту в житті наших предків? Не викликає сумніву, що християнство на наших землях виникло ще в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозданного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хреста і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав. Якщо подорож святого Андрія Первозданного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на вагомих доказах. За наказом римського імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у найкращому Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави. Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли ще за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. Цікаво, що за сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Очевидно, прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.
Проте християнству чинили спротив на тих землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московіти, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI–XVII ст. московіти молились у церквах лише до тих ікон, які самі приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.
Християнізацію Московії гальмувала масова неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI–XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась переважно до виконання обрядів, тобто була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV–XVI ст. і навіть у XVII ст.
Пояснюючи причини такої «кволої» християнізації півночі, Іван Огієнко писав, що там мешкало багато різних неслов'янських племен, які продовжували міцно стояти на своїй поганській вірі й не приймали християнства. Безумовно, таке становище впливало й на вірування тамтешніх слов'янських племен.
З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди – церковний і народно-двовірський. Якщо перший ґрунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.
Світогляд українського народу формувався на ґрунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів та апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.
Двовірство залишилось не лише в українців, а й в інших народів, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. Шляхи до цього могли бути різними. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянськими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магічними діями і «заліззям» (лемешем від плуга, істиком без держака, сокирою), яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називалося Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими вітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювались стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші – аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань з певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церковних вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід тощо).
Отже, щодо двовірства українського народу, то воно стосується, насамперед, обрядовості, бо культи поганських богів категорично відкидались одразу. Обряди ж наповнювались новим змістом і підпорядковувались вимогам нової віри, що зберігало їхній традиційний національний характер та глибинний зв'язок з минулим. Християнським змістом наповнювались колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські та інші пісні.