Але це не виключало існування поряд з новими цінностями усталених раніше зразків, стереотипів, норм і традицій, що продовжували існувати в нових умовах. Ця обставина особливо рельєфно виявляється, коли виникає необхідність посилювати активність особистості не лише у відтворенні існуючої техніки і технологій, організації виробництва, але і їхніх прогресивних якісних змін.
Ця проблема особливо загострюється тоді, коли організація виробництва розрахована на тип культури, на цілеспрямований розвиток, реальний працівник орієнтується на просте відтворення, на адаптацію своїх наявних можливостей до існуючого рівня техніки і технології. У цьому випадку зростає суперечність між предметними й особистісними складниками культури. Часто-густо результати творчості, трудової діяльності одних людей, пов'язаних з культурою інтенсивного відтворення, не відповідають змісту культури інших, які повинні використовувати цю техніку, тобто споживачів. Невідповідність між особистісними і предметними елементами культури мають, як правило, негативні наслідки для суспільства.
Типи відтворення і культури — теоретико-методологічні поняття, з допомогою яких можна членувати, диференціювати культуру на так би мовити, внутрішньому рівні. Коли ж ідеться про її емпіричне осмислення, вчені звертаються до конкретніших понять, які уможливлюють вивчення реальностей процесу. На цьому шляху теоретиками культури, соціологами, соціальними психологами, етнографами все частіше використовується поняття "субкультура". Логічним підґрунтям його виникнення є те, що культура — концентрований, організований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем розміщення,просторі, об'єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями,- установками, стереотипами. Суб'єктом культури можуть бути: суспільство в цілому як виразник певно визначеної культури; особа — носій специфічних уявлень, свого "особистісного" культурного досвіду; група як сукупність особистостей з подібними культурними характеристиками. Згідно з цим можливі три рівні культурно-теоретичного аналізу: загально-соціальний, локально-груповий і особистісний.
Будь-яке співтовариство — носій певної субкультури. Суб'єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й цілі власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості і поведінки. У цьому контексті діяльність людини завжди культурно зумовлена, має культурний смисл. Кожна складова цієї зумовленості і цього смислу — цілеспрямована на той чи інший елемент людської діяльності культура.
Виділення поняття "субкультура" має важливе методологічне значення. Передусім воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. У ньому відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп. Кожна група має специфічні ознаки, які можна узагальнити поняттям "спосіб" і "стиль" життя. "Субкультура" як методологічна категорія дозволяє також відрізнити соціальне прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів, терористичних угруповань, злочинних груп тощо).
Коли йдеться про субкультуру, передбачається не лише диференціація груп людей у суспільстві за певними ознаками, але й за їхньою стійкістю в часі. Форми організації різних субкультур неоднакові. Вони можуть достатньо чітко визначитись нормами формальної (статутної, кодифікованої) соціально-структурної одиниці — наприклад, політичні партії, професійні об'єднання тощо. Деякі інші субкультури напівформальні (соціокультурні чи соціополітичні рухи). Нарешті, можуть утворюватись групи за інтересами.
Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", будучи лише частковим виявом останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування: відношенням до власності, до влади, місцем у системі суспільного розподілу праці. Члени соціальної групи не обов'язково пов'язані прямими контактами. З погляду соціокультурної характеристики цих людей уможливлюються такі аспекти їхньої життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя. При аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв'язках між тими, хто їх складає, на їхній об'єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціальне значущих функцій.
Субкультура як складник культури визначається специфікою змісту таких загальних ознак, як предмети, що складають умови і об'єкт інтересів її членів; способи регуляції взаємодій і відношень між ними; критерії оцінки взаємодій і станів субкультури в цілому. Особливу увагу слід звернути на соціальну значущість розмежувань в оцінках будь-якої субкультури її членами та членами інших субкультур. Такі розмежування зумовлюються неоднаковістю соціокультурних наслідків функціонування і розвитку кожної з них. У цьому контексті слід розрізняти внутрішньогрупові і міжгрупові (важливо й загальносоціальні) наслідки. Так, деякі субкультури, зокрема, злочинні, можуть цілком вдовольняти своїх членів, але в той же час бути надзвичайно небезпечними для суспільства.
Існуючі субкультури оцінюються не лише їхніми представниками, але й представниками інших груп. Від того, які оцінки домінуватимуть — позитивні, негативні, нейтральні — залежить доля субкультури, п стійкість, напруга відношень у ній, можливості розвитку тощо. Як складник культури, її неодмінний елемент з певними груповими оцінками і перевагами, оцінюваний іншими членами суспільства, субкультури стають нерівнозначними: одні користуються більшою, інші — меншою повагою; одні більше, інші менше впливають на культурний поступ. Ціннісний релятивізм у співвідношенні субкультур неефективний — як у сфері суспільної практики, так і в сфері соціального чи наукового пізнання.
Важливо звернути увагу на пізнавальні можливості категорії "субкультура", аналізуючи динаміку культури і суспільства. Такий аналіз Дозволяє:
— на структурно-функціональному рівні виявити змістовне відбиття тих меж, які в суспільстві встановлюються між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), і специфіку способу, стилю їхнього життя та сповідуваних ними цінностей;
— осмислити генезис кожного з типів субкультур за рахунок виявлення фундаментальних передумов (економічних, соціальних, демографічних), на яких вони грунтуються, і факторів, що зумовлюють їхню специфічну якісну визначеність. Вибудувана у такий спосіб типологія субкультур дозволить вийти на наступний рівень їхнього вивчення.
Динамічний рівень культури і суспільства характеризується типами субкультур і формами їхнього вияву в широкому соціокультурному контексті. Це дозволяє конкретизувати культурний рівень досліджуваних субкультур певного типу. Звернімо увагу, наприклад, на молодіжну субкультуру. У цьому випадку, з погляду вивчення культурної динаміки, особливої важливості набувають такі напрямкианалізу:
—вияв найбільш представницьких — у розумінні соціальної значущості, з одного боку, і привабливості для учасників, — з другого, — молодіжних субкультур, особливостей їх соціально-групового складу;
—визначення світоглядних основ, властивих цим субкультурам: уявлення про природу людини, про характер фундаментальних зв'язків людини з світом, про природу, суспільство, культуру, про межі можливостей людини в них;
— встановлення рейтингу і меле аналізованих субкультур у суспільстві та прогнозування їх можливих змін (розвиток, згасання, стійке відтворення, трансформація), а також соціокультурних наслідків цих змін.
Отже, субкультура є видовим поняттям, похідним від родового "культура" і означає культурну спільність з деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Власне ж культура розуміється як щось ціле, утримуючи в собі множину субкультур. При цьому було б невірним уявляти субкультури якимись механічними складниками культури. Вони в реальності перехрещуються, зливаються, незначно розмежовуються або ж різко відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, будучи його альтернативою.
Уявімо собі площину кола основним масивом культури. Біля його центру, в ущільненому "ядрі", зосереджуються субкультури, які складають основу, їх деякі дослідники називають базовими. Далі від центру розміщуються субкультури з характерними відмінностями, розмежуваннями. Щоб розглянути культуру і динаміку культури з допомогою поняття "субкультура", важливо не лише аналізувати окремі конкретні субкультури, але також вивчати їхні взаємозв'язки однієї з одною і з базовими субкультурами. При цьому особливого значення набуває осмислення можливостей і здатностей субкультур до розвитку та трансформації.
У центральних субкультурах формуються найбільш стійкі утворення, які зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, її різноманітні історичні здобутки. Одначе структура базових субкультур не обов'язково монолітна. Вона завжди має складну будову і втілює в собі можливість протистоянь субкультур, навіть в межах центрального загальнокультурного ядра, мірі традиційності та інноваційності. Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти.
Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім не розвинені в центральних субкультурах. Інновації периферії підтримуються або не підтримуються центром. Рівень засвоєння субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями культури.