Ще у 1902—1903 роках А. Крушельницький сватав її за якогось свого знайомого гімназійного викладача. Коли ж довідався, що Марійка одружилася, то при черговій зустрічі мовив таке: «То ти проміняла гімназійного вчителя на сільського?».
Спочатку, на новому місці, вона помітно сумувала за горами, за гомоном гірських лісів, але коли чула шум Черемоша, бачила його пінисті води, то ставало трохи легше. Часто гостювала у вчителів Герасимовичів, які мали гарну бібліотеку. Одного разу звернула увагу на одиноке сумовите дерево біля подвір'я, і тоді народилася поезія «Смереко».
Марія Домбровська допомагала чоловікові в культурно-освітній роботі. У 1906 році прочитала в Кутах на зібранні товариства «Українська бесіда» доповідь про становище жінки у суспільстві, виклад якої наприкінці того ж року було зроблено в учительській газеті «Прапор».
Десь у серпні до Косова приїхав Г. Хоткевич. Августин Антонович при зустрічі з ним пошкодував, що дружина втратила нагоду бачити бандуру і чути гру на ній. На другий день Г. Хоткевич був гостем Марійки Підгірянки. Просидів години три — проспівав думу про Нечая і низку веселих пісень,
12 жовтня 1906 року народила сина Остапа. Тепер у Марії Омелянівни появилися нові заняття: господині дому, матері.
У липні наступного року виїхала в Буркут на лікування озоном, бо лікарі визнали у неї туберкульоз. Не могла намилуватися тамтешньою предвічною, не зіпнутою людським втручанням красою. Багато гарних віршів написала тоді. Мандрувала з чоловіком до свого дядька Івана Попеля в Довгопілля, відомого поета і громадсько-культурного діяча. Він багато разів гостював у Ленертів, коли їхав у Коломию або Львів, Домбровські перечитали багато книжок та журналів а його бібліотеки, якою захоплювалася Леся Українка, упорядкували її.
Прагнучи перешкодити політичній діяльності, Ілада вирішила розлучити подружжя, А. Домбровського переводять у Ворону Коломийського повіту, а Марію Омелянівну залишають у Рибному, 1 квітня 1908 року тут у неї народжується другий хлопчик, якого назвали Романом. Відпустку провела а Уторопах, біля батьків,
У цей час Марія Омелянівна багато писала.
Працюючи у різних закутках Прикарпаття, часто приїздила на канікули до батьків, які й далі проживали в Уторопах. Там провела літо 1914 року і почула звістку про події у Сербії, а потім — оголошення війни між Австрією і Росією.
З того часу пролетіло багато десятків років, у Черемоші спливла незліченна кількість води. І ось звістка від учнів Уторопської школи:
«У нашому селі є багато старших людей, які пам'ятають Марійку Підгірянку та її батька. Є і її учні, які згадують свою вчительку як дуже чуйну людину. А на тому місці, де був будинок лісника, тепер побудовано клуб і двоповерхову школу»[3]).
У рідному селі Білі Ослави в грудні 1989 року було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку, виготовлену Івано-Франківським скульптором О. Железняком[4]).
Марійка ПІДГІРЯНКА.
СМЕРЕКО
Смереко, смереко,
Смерекові шуми.
Чи шлеш свої думи
У ту даль, мов з лелій.
У гір край веселий, Далеко...
Смереко, смереко,
Не шуми так шумно,
Бо і мені сумно,
Й мене болить серце,
І мені, сестрице,
Нелегко.
Смереко, смереко,
Зелена, висока.
І ти одинока,
І я одинока,
Обі ми від роду
Далеко.
Рибне. 1906.
Збірка «Відгуки душі». 1908.
РЕЦЕНЗІЯ НА ЗБІРКУ «ВІДГУКИ ДУШЬ.
Марійка Підгірянка. «Відгуки душі». Поезії. Накладом Товариства «Взаїмна Поміч гал. і буков, учителів» у Львові. Чистий дохід призначений на будову бурси для синів учительських. 16. ст. 53.
Марійка Підгірянка (псевдонім) вперше виступила на літературне поле перед кількома роками в «Ділі», друкуючи там свій віршик «Ой не нам та не нам в кайданах ходити...». Потім появилося кілька її віршиків у нашому журналі і поетка замовкла на якийсь час. Тепер заходом д. Константний Малицької вийшов друком невеличкий збірничок пісень нашої поетки, і ми маємо нагоду: ближче придивитися літературній фізіономії шан. авторки. Поетка — жінка народного учителя і сама учителька — незвичайно скромна людина. В листі до д. Константний Малицької вона пише про себе: «Я не думала ніколи, що колись буду «друкована»,— я самоук, несміле дитя Підгір'я. Списувала, що мені старі ліси розказували, та не знаю, чи зрозуміла добре смерекову мову. Почала я писати дуже рано, десь вже в 13 або 14 році життя, а писала, бо чула душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи»... Поетка залюбки читала Шевченка, Конопніцьку, Гайне і Лепкого і тривожиться, чи з сеї лектури не лишилися які сліди на її творах. На нашу думку, поетка може бути цілком спокійна — літературних позичок від згаданих поетів нема у неї. Під впливом Шевченка — як сама пише — могла «розбудитися в Н ї національна свідомість і дбайливість виробляти свою мову»; Конопніцька і Гайне навчили її будувати строфи, але вона не наслідує нікого, її пісні — се вицвіт власного, ніжного серця. Поетка, «несміле дитя Підгір'я», з особливою цікавістю прислухувалася Нашій людовій пісні, пильно читала «книги, писані та мережані горами, лісами»... і лише людова пісня та природа оставили свої корисні сліди на творах поетки.
Чиста, мов кришталь, народна мова, простота, ядерність вислову, щирість — отеє головні прикмети поезій Підгірянки. З пісень її віє свіжість, запах пільних квіток, шум і туга наших смерекових лісів. В її піснях — навіть патріотичних — не стрічаємо пустих банальних фраз, декламації, пафосу. Вона не силкується свої почування, свої думки прикрашувати блискучими, золотистими павлячими перами, не шукає за добірними словами, поетичними картинами, не гонить за ефектами, не кокетує з ніякими «напрямками» — вона співає лише те, що лежить їй на серці, що тиснеться до її уст, вона попросту — талант і то талант щирий, чистий, мов золото, талант, хапаючий своїм ліризмом за серце, мов поранкова весняна молитва жайворонка.
Мих. МОЧУЛЬСЬКИЙ.
“Літературно-науковий вісник”. – 1908. – Грудень. – С. 712-713.
[1]Запис зроблено В. Слезінським із слів А. Домбровського на початку сімдесятих років у селі Рудно на Львівщині.
[2]Слезінський В. Мелодії Марійки Підгірянки. //Наша культура: (Додаток до газети «Наше слово») — Варшава. — 1973. № 5.
[3]Лист учнів Уторопської школи до А. Домбровського. Без дати написання, конверт не зберігся.
[4]Левицький В. Гордість Білих Ослав. // Прикарпатська правда. — 1990. — 13 січня.
Левицький В. Писала, во чула душевну потребу... // Радянська Верховина.; 1889. — 5 грудня.
Крім того, при написанні цієї статті використано листування автора з А Домбровськнм та О. Домбровськям.