Надвірна, як і переважна більшість міст Прикарпаття, впродовж багатьох століть була аграрним містечком. Основна частина населення займалася сільським господарством. За даними польського історика Є. Горн, у XVI – XVIII століттях землеробством, бджільництвом і садівництвом займалося 50 відсотків міщан. Згідно з інвентарем Надвірна за 1717 рік у сільському господарстві було зайнято 40 відсотків християнського населення міста. Традиційними видами господарської діяльності надвірнянців з давніх-давен були землеробство, скотарство, рибальство і бджільництво.
Тяглові й піші надвірнянці, крім роботи на власному полі, змушені були працювати і на панському, тобто відробляти панщину та сплачувати податки. Населенню доводилося від свята Юрія (6 травня) до Покрови (14 жовтня), два рази на тиждень відбували панщину, а від Покрови до Юрія – один раз. Крім того, їх залучали на різні двірські роботи: заорки, оборки, закоски, обкоски, толоки [36].
У XVIIстолітті Надвірна стала важливим господарським осередком, а також ремісничим центром. Окрему групу міського населення становили ремісники. У першій половині XVIстоліття великого значення набули будівельні професії, кушнірство, чинбарство, кравецтво, котлярство, бондарство. Місцеві котлярі виробляли казани для винокурень і броварень, а бондарі забезпечували своїми виробами місцеві солеварні в Надвірній, Розсільній, Пасічній. Найдужче славилися своїми виробами надвірнянські кушнірі та кравці [12, с. 84-85].
Ремісники об’єднювалися у цехи. Кожен цех мав свій статут, який затверджували у магістраті. У відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника у фонді Боваровських зберігається статут надвірнянського кушнірського цеху. У цеховій організації провідну роль відігравали майстри. У міських книгах збереглися скарги учнів та їхніх батьків на майстрів за знущання над своїми підопічними. Статут цеху регламентував всі сторони діяльності цеху, а саме приймання у майстри, всі виплати, навчання учнів [11, с. 83-84].
У 1717 році в міських цехах працювали 16 шевців, 22 кушнірі та 26 ткачів. Крім них у Надвірній булт ремісники й інших спеціальностей: винники, котлярі, слюсарі, теслі, музики, табахарники – вірмени, мірошники, різники. Місто мало і свого художника Еліаста Маляра. Великі прибутки місту давало виробництво солі, особливого розвитку солеваріння досягло наприкінці XVI першій половині XVII століття [37].
У XVII – XVIIIстоліттях Надвірна стає також центром внутрішньої та зовнішньої торгівлі. На ринку продають сіль, велику рогату худобу, кіз, коней, овець, товари місцевого виробництва. У місті щороку відбувалися два ярмарки і щотижневі торги. Сюди прибували купці зі Станіславова, Польщі, Угорщини, Молдови та інших місцевостей [10, с. 45].
Таким чином, розорена у ХІІІ столітті монголо – татарськими ордами Галицько – Волинська держава занепала і вже більше не могла відновити своєї могутності. Цим скористалися польські феодали і в другій половині XIVстоліття захопили Галичину. Польські королі щедро роздавали своїм васалам її землі. У XVI – XVII столітті наш край зазнавав постійних спустошливих набігів татарських і турецьких наїзників. Не обминуло це лихо і Надвірну. Саме з цієї причини у 1601 році місто одержало привілей на відбудову після чергової татарської руйнації і дозвіл на два річні ярмарки.
З початку свого виникнення місто стає важливим центром розвитку торгівлі та ремесла, цьому сприяло його вигідне розташування на торговельному шляху в Угорщину.
Розділ ІІІ.
Надвірна в часи Австрійського панування (1772 – 1918 рр.)
Внутрішній розпад Польщі, що почався вже в другій половині XVII століття та одночасний зріст сили Прусії, Австрії та Росії спричинили в 1772 році перший поділ Польської держави й мали тим самим безпосередній вплив на історію Галичини, яка опинилася під владою Австрії. У 1786 році було впроваджено Австрійське право, скасовано „старі сеймики”, незабаром також виборчі ради, а на їх місце прийняли призначувані адміністрацією у Відні бюрократи на чолі з губернатором у Львові .
Австрійська влада звернула більшу увагу на українське населення, яке складалося тоді з закріпачених селян – хліборобів, залишків міщанства та зубожілого й неосвіченого духовенства. Цісар Йосиф ІІ скасував 1781 року панщину, хоч в дійсності селяни і надалі належали панам, судові, виконували три дня в тиждень панщину й платили панам данину. Однак могли переселятися до іншої місцевості, посилати своїх дітей до шкіл або на вивчення ремесла, а також вносити до цісарських судів скарги на кривди панів. Було проголошено рівність всіх релігій, підтримка освіти, організовано школи з „місцевою мовою” для селян і міщан та вищі школи для духовенства, що сприяло піднесенню народного духу в Галичині.
Зі зміною влади відбулися великі переміни в політичному, економічному та культурному житті населення.
Після першого поділу Польщі австрійські війська у червні 1772 році зайняли Галичину. Згідно з новим адміністративним поділом Надвірна увійшла до Станиславівського округу новоутвореного Королівства Галіції та Льодомерії з центром у Львові. У 1787 році Надвірна разом із прилеглими селами перейшла у власність держави. Від 1805 року у місті почало діяти камеральне управління (державне). Основним органом влади була рада, до компетенції якої входили: розпорядження майном міста, управління фінансами, розподіл і збирання податків, нагляд за санітарним станом Надвірної, організація будівництва та ремонту шляхів, мостів, укріплень. До 1846 року більша частина землі Надвірної належала римо-католицькому архієпископу Яну, який фактично був власником міста. У другій половині ХІХ століття як землі, так і деякі підприємства належали Фредирікові Бухміллеру і графові Густаву Роганову.
У 1867 році було створено Надвірнянський повіт на чолі зі старостою. На початку 1887 року Надвірна перейшла у власність Міського кредитного закладу у Відні, а від 1891 року до 1918 року належала Австрійському цісареві. У 1762 – 1805 роках місто поділялося на три частини – Долішню, Середню і Горішню Надвірну [10, с. 47-48].
Революційні події, так звана „Весна народів”, що в 1848 році охопили більшу частину Європи, активізували рух протесту й у Галичині, що призвело до того, що 16 квітня 1848 року австрійський цісар Фердинанд підписав патент „Про знесення всякої роботизни й інших підданських повинностей в Галичині”, і вже 22 квітня його оголосили народові. Того дня до Надвірної прибули циркулярні урядники, які зачитали цісарський патент, який оголошував, що з 3 травня 1848 року відмінюються всі панщизні та інші повинності з подальшою компенсацією поміщикам коштом держави, тобто коштом платників податків, в основному, міщан і селян. У Надвірній на пам’ять про цю подію за кошти громадян міста було споруджено кам’яний хрест на стику вулиць Станиславівської (Гатьмана Мазепи) і Старої (Богдана Хмельницького) (Додаток №4) [10, с. 49-50].
Після скасування панщини в 1848 році, податки необхідно було сплачувати готівкою, а не господарськими продуктами. Між селянами і більшими землевласниками, на яких опирався австрійський уряд, були затяжні суперечки за використання пасовищ, за дерево з лісу і т. п. Настав час більших данин і податків, бо треба було промощувати битні шляхи, а потім і залізницю. Люди переважно були вдоволені кращими дорогами й битими шляхами, які вважалися «цісарським гостинцем». Від того й досі дорога зветься «гостинець». Невпорядкований розподіл землі приводив до постійного погіршення маєткового стану селян. Почалися щорічні виїзди на заробітки до Німеччини («Пруса»), потім еміграція до заморських країн. Настали часи щорічного набору до австрійської армії, так звана бранка чи асентерук.
У XVIII столітті Надвірна перебувала в повному економічному занепаді. Імператриця Марія – Тереза у 1778 році видала декрет про сприяння розвитку промислу і торгівлі у містах. Імператор Йосиф ІІ спрямовував економічну політику на широкий розвиток промислів, мануфактур, фабрик. З цією метою він проводив політику переселення до Східної Галичини німецьких і польських колоністів – ремісників. Ремісники звільнялися від сплати податків, отримували безкоштовно будівельні матеріали. Перші німецькі переселенці осіли в Станіславові, Надвірній, Коломиї, Калуші [32, с. 30]. Проте вони так і не змогли створити ні нових галузей промисловості, ні промислових центрів.
До середини ХІХ століття у Надвірній переважало кустарне виробництво, одним із головних видів якого залишалося ремесло. Окрему групу ремісників становили столярі, ткачі, дігтярі, ріпники і гонтарі. Значну роль у житті міста відігравали представники побутових ремесел: лікарі, аптекарі, прислуга в лікарнях, лазнях, цирульники. На початку ХІХ століття ремесло (цехове) почало занепадати. Однією з найважливіших причин занепаду було виникнення фабрик та заводів, а у другій половині ХІХ століття велика фабрично – заводська промисловість повністю витіснила цехове виробництво. У 1843 році в Надвірній було споруджено фабрику хліборобських машин, яка виробляла молотарки, ручні млинки, млинки для ґуралень.
У 1870 році вступила в дію сірникова фабрика Симона Гублера і броварня, 1877 року – паровий тартак. Броварня була одна на цілий повіт. Вона працювала цілодобово. Але кілька днів на рік. У 80-х роках ХІХ століття біля надвірної діяв невеликий паркетний завод, на якому працювало близько 40 робітників [10, с. 51-52].
У 1886 році держава розпочала експлуатацію нафтових родовищ. Видобували нафту на відносно невеликій глибині. З місць добування сировину до Надвірної перевозили підводами в дерев’яних бочках. Для її переробки в місті було споруджено кустарну дистилярню, в якій одержували гас – світильне масло [8, с. 220]. Трохи згодом головну увагу спрямували на виробництво бензину. У зв’язку з цим виникла потреба спорудити досконаліший нафтоперегінний завод, який звели на початку ХХ століття. Надвірнянський завод функціонував сезонно – тільки влітку. У 1922 році дирекція підприємства звільнила майже всіх працівників.