ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТНОГРАФІЇ
Щоб по-справжньому пізнати свій рідний народ та інші народи, необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитими архітекторами, художниками, музикантами, акторами, письменниками, вченими, але й ту, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі, передавалася від покоління до покоління, безперервно розвивалася і водночас зберігала певні стійкі свої риси, які утверджувалися, поширювалися, себто ставали традиційними. Ця традиційна культура тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах, творах усної народної творчості тощо). Вивченням цієї колективної народної культури займається спеціальна наука — етнографія. Назва ця походить від грецьких слів ethnos народ і grapho — пишу, що означає народоопис. Етнографія справді приділяє багато уваги опису предметів і явищ народного побуту і культури. Це важливо і дуже потрібно для науки, особливо в наш час, коли з ужитку зникають різні види традиційної культури. Але етнографія не тільки описує народи, а й вивчає їхнє походження, закономірності їх розвитку, спільні й особливі риси, тобто поєднує описовий і теоретичний підходи до матеріалу дослідження, застосовує різні методи його аналізу і осмислення. Тому для цієї науки запропонована і дещо точніша назва — етнологія, друга частина якої походить від грецького слова logos (поняття, вчення) і наголошує на її теоретичній сутності. Властиво ж обидві назви можна замінити українським словом народознавство. Щоправда, слід застерегти: термін «народознавство» може вживатися і в ширшому значенні, якщо охоплює все те, що взагалі стосується знання про народ (його історію, мову, географію, розселення, антропологію, статистику тощо) і виходить за межі власне етнографії. Ми будемо тлумачити народознавство у вужчому значенні.
Отже, етнографія — це одна з галузей історичної науки, що займається вивченням походження народів (етносів), процесу їх розвитку, особливостей традиційного побуту, матеріальної і духовної культури. Об'єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. Але для кожної національної етнографії основним і першочерговим повинно бути вивчення власного народу. Бо тільки на основі пізнання свого народу можна зрозуміти і належним чином збагнути сутність інших народів, побачити у порівнянні що їх різнить і споріднює.
Навчальний посібник має на меті подати основні відомості з етнографії українського народу, тобто розповісти про його походження, процес формування, розселення, характерні риси його побуту, галузі традиційної матеріальної і духовної культури, що визначають його як окремий самобутній етнос. Незважаючи на багатовікове поневолення і шматування української землі різними загарбниками, неймовірно тяжкі й жорстокі випробування, корінний народ усе-таки зберіг основні риси своєї етнічної неповторності, свою національну свідомість і разом з більшістю представників інших народів, що проживають разом з ним, на вікопомному Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. 92 відсотками поданих голосів перед усім світом виявив свою волю жити вільно, соборно в незалежній власній Українській державі. Зрозуміла річ, що, приховуючи від українського народу правду про його історію, всіляко її перекручуючи і спотворюючи, переслідуючи його мову, культуру, чужинці чинили також всілякі перешкоди і щодо вивчення та належного пізнання його етнографії. У жодному з вищих навчальних закладів радянської України не було спеціалізації з етнографії, у шкільних програмах не знаходилося місця бодай для найелементарніших відомостей з українського народознавства, не було відповідних підручників, посібників, літератури для широкого загалу. А зусилля тих небагатьох етнографів, як: працювали в Україні, нерідко штучно спрямовувалися на написання праць, що мали па меті знівелювання національної свідомості й гідності, утвердження соціалістичної дійсності, радянського способу життя, «нових» звичаїв і обрядів, «нової» сім'ї і т. ін. Однак українська етнографічна наука творилася й розвивалася навіть у надзвичайно складних і несприятливих умовах бездержавності, переслідувань, цькувань і репресій.
Етнографія як наука виникла наприкінці XVIII ст. Часом її становлення у різних країнах с перша половина XIX ст. Але накопичення матеріалу відбувалося значно раніше. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї міститься у літописах періоду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, в українських літописах XVI—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх нотатках чужоземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час перебували в Україні. Важлива етнографічна інформація зафіксована зокрема в описах з України австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), в «Описі України» французького військового інженера Гійома Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників та вчених, у різних грамотах, документах юридичного характеру тощо.
В останні десятиліття XVIII — на початку XIX ст. посилюється інтерес до вивчення нашої країни. Це був час ліквідації політичної автономії України, знищення Запорізької Січі (1775 р.) і гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної. України, утвердження царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи, захоплення австрійською монархією після поділу Польщі 1772 р. західноукраїнських земель зі збереженням тут панування польських, угорських та румунських феодалів. Отож, зацікавлення Україною у той складний і драматичний для неї період, що походили з наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта, мали в основному на меті збирання інформації про маловідомі новопридбані провінції Російської та Австрійської імперій для кращого пізнання їх продуктивних сил та інших «туземних» реалій і ефективного освоєння їх у складі імперських структур. При цьому мало цікавилися історичною, етнокультурною своєрідністю українського народу, її нерідко не помічали, залишали поза увагою, чи беззастережно трактували українців з різних частин їх пошматованої землі як складову інших націй — росіян, поляків, угорців, румунів, а то й взагалі екзотичними «туземцями» тих чи інших провінцій. Однак уже на той час помітне і певне (наскільки це було можливим) протистояння цим тенденціям. З'являються праці, в яких простежується розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це, зокрема, «Описание свадебных украинских простонародных обрядов» (1777 р.) Григорія Калиновського —- публікація, яку деякі дослідники вважають початком української етнографії; книжки Василя Рубана «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России» '1773 р.) і «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг.» (1777 р.), Якова Марковича (Маркевича) «Записки о Малороссии, её жителях и произведениях» (1798 р.) та низка інших праць, серед яких «Історія Русів» (1822—1825 pp.) невідомого автора, що тривалий час поширювалася у рукописних списках.
Увага до вивчення традиційно-побутової культури народу дедалі посилювалася у зв'язку з наростанням антифеодальної боротьби, піднесенням хвилі буржуазних революцій і національно-визвольних рухів у Європі, а також під впливом ідеології романтизму, який відіграв надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні народності та в широкому впровадженні народної культури в літературу і мистецтво. Активізація збирання і дослідження пам'яток української народної культури, фольклору є одним з суттєвих чинників національно-культурного відродження в Україні, процесу творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського. Майже одночасно в усіх регіонах України опрацьовується граматика української мови. При цьому «Грамматика малороссийского наречия» наддніпрянця Олександра Павловського (1818 р.) і філологічні праці (в тому числі граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), а також «Граматика слов'яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая (1830 р.) ґрунтуються на досвіді живого народного мовлення. В них аргументовано відстоюється погляд щодо самобутності української мови і, що особливо важливо, її спільності на всьому просторі розселення українського народу.
Саме у зв'язку з утвердженням поглядів на український народ як на окремий народ, мовну і етнокультурну спільноту в усіх частинах його пошматованої загарбницькими кордонами землі є підстава говорити про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей Г знань про Україну до формування української етнографії як окремої наукової дисципліни.
У 20---30-Х роках XVIII ст. сформувалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні, з якими великою мірою пов'язаний і розвиток української етнографії,— у Харкові, Києві та Львові. їх визначна роль полягала в організації збиральницької народознавчої роботи в різних регіонах України, посиленні її системно-наукових початків і, головно, в утвердженні свідомої українознавчої цілеспрямованості цієї роботи.
У харківському гуртку «Любителів української народності» така цілеспрямованість особливо властива історико-етнографічним і фольклористичним працям Ізмаїла Срезневського, дослідженням української мови і фольклору Амвросія Метлинського, збиральницькій роботі молодого Миколи Костомарова, студіям про Слобожанщину Вадима Пассека. У Києві інтерес до етнографічних досліджень виявляється у зв'язку з відкриттям університету (1834 р.) і діяльністю його першого ректора — Михайла Максимовича. Важливу роль відіграли також такі організації, як «Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей у Києві» (1835 p.), «Музей старожитностей» при університеті (1837 p.), «Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів» (1843 p.). Українознавче спрямування досліджень київського осередку посилюється під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства і участі в ньому Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та, передовсім, Тараса Шевченка, який прагнув показати світові героїчне минуле українського народу і його культуру.