Перед війною 1914 року землю в нашому селі купив пан Сахновський. Він був професор медицини і брав участь у земстві.
П’ятеро наших селян пішли привітати пана з купівлею села (сподіваючись, що він їх добре почастує). Пан подякував за привітання, але не почастував (за що його лаяли дуже), тільки пообіцяв для села щось добре зробити. Через деякий час з’явився в село уповноважений пана (ревізор) і сказав, що будуватимуть у нас школу (видно пан у земстві цього добився). Селян повідомили, що вони мають самі цеглу на школу возити. Дехто малосвідомий, був дуже незадоволений цим, бо не розумів користі від навчання. Свідоміші їх переконали, що школа нам потрібна. Ми навозили цегли і школу перед війною побудували, навчання в ній розпочали. Школа мала дві класні і квартиру для вчителів.
Під школою підвал, в якому мали встановити парове опалення, в цей підвал під час окупації фашисти кидали непокірних.»
Після Жовтневої революції 1917 року влада переходила з рук в руки. Нарешті, в кінці 1917 року встановилась Радянська влада. Земля, яка належала панові була роздана незаможнім селянам на кожний селянський двір. Активістом серед наших селян був Шматко Сергій, який і став першим головою сільської ради. Пізніше його надіслали вчитися і він працював в Києві прокурором.
Період Української народної республіки в контексті історїї села цікавий тим, що 23 листопада 1918 року Симон Петлюра із загоном зупинився у Білгородці, звідки спрямовував зусилля на набрання призову до його армії: з Петрушок з’явилось 100 чоловік , саме стільки, скільки з великої Білгородки. В цей же час починає працювати в селі Петрушкіське однокласне училище та Товариство споживачів. Старостою села на той час був Углеренко Роман Тимофійович, секретарем - Сильвестр Григорович Анатоненко.
В часи радянської влади у Петрушках було створено ревком, що різного часу очолювали представники як з місцевих, так і з інших сіл.
12 червня 1920 року у Петрушках було обрано ревком у складі голови Шамича Сергія Семеновича, заступника – Михайленка Савелія Романовича, секретаря Антоненко Є. Г. (колишній секретар Білогородської волості).
Першим секретарем комсомольської організації, яка була організована в 1926 році був Михайленко Василь Пантелійович. Першими комсомольцями цієї організації були: Трохименко Антон Хомич, Дмитренко Дося, Болюх Василь. Потім стали вступати інші. Ці комсомольці виконували доручення партії, приймали активну участь в організації колгоспу, підписували позику. Вони ж організували і комсомольську групу в селі Горничах.
В 1929 році в Петрушках організовувались совхози і колгоспи. Головою одного з них був Угляренко Захар Сидорович, за його ініціативи біля школи і посеред села був посаджений фруктовий сад.
Голодомор і процеси колективізації позначилися на житті села так, як і всієї України. Під час Голодомору загинуло багато мешканців села.
Потім все йшло добре. З року в рік щедріше родила земля. Вона оброблялась тепер не тільки кіньми, а й машинами. За короткий час в селі з’явились великі колгоспні будови. Для культурних розваг, відпочинку, для художньої самодіяльності комсомольці власними силами побудували клуб, бібліотеку, сільську раду.
Із «Історії міст і сіл Київської області» за 1971 рік: «Село Петрушки – центру сільської Ради, розташоване за 26 км від Києва і за 15 км від залізничної станції Ірпінь. Сільраді підпорядковані населені пункти Дмитрівка, Капітанівка, Мила. Населення 654 чоловіка.
У Петрушках міститься відділок радгоспу ім. Шевченка (центральна садиба – в Гореничах).
У селі працюють восьмирічна школа, клуб, бібліотека. За мужність, виявлену на фронтах ВВВ, 37 мешканців села нагороджено орденами і медалями СРСР».
II. Село Петрушки та Велика Вітчизняна війна
2.1 Боєць Тетяна із Петрушек
Цей день Тетяна Іванівна пригадує так, ніби все це відбувалось вчора. Чужинська техніка неспішно повзла вулицями села. Ось біля хати, де мешкала, зупинився танк. Не звертаючи уваги на селян, котрі повиходили з домівок, офіцери по-діловому розглядали карту й тільки питали коротко: «Білогородка? Три Ліски?». Саме так прийшли німці у село Петрушки в 1941. Пройде кілька років й вони назавжди у паніці залишать ці місця. Та до тих днів селяни ще мали дожити.
Тетяна Угляренко одна з не багатьох, хто може підняти завісу над подіями, що відбувались у цих краях за часів ворожого хазяйнування. Адже народилась і все життя прожила у цьому мальовничому куточку, у маленькій хаті майже на околиці села. Якщо говорити про пані Тетяну ємко і образно, то її долю, певно, найкраще охарактеризували б слова пісні: «Мене водило в безвісти життя, та я вертався на свої пороги». Саме так, бо куди б не закидало її життя, вона завжди поверталась до порогу рідної домівки, загубленої серед неповторних пейзажів, на березі тихого ставочка.
Вона народилася у простій селянській родині далекого 1925 року. У 1941 Тетяна закінчила сьомий клас. Й чекала, не могла дочекатися дня свого народження. Якраз 21 червня їй виповнювалось 16 років. Юні роки, чудові й безтурботні, вони пролітають немов одна мить. Та у 16 мало хто цінує та шкодує за кожним прожитим днем. Озираємось ми коли вже прожиті роки, а ми стали дорослими. Та якщо у життя втручається війна, дітям не залишається часу на повільне мужніння. Бойовища, кров, біль рано роблять малих дорослими й серйозними. На жаль, попри все війна має ще одну жахливу сторону – краде безтурботне дитинство та юність мільйонів людей. Без останку. Доля пані Тетяни була саме з тим, котрих зруйнувала та жорстока і немилосердна війна.
- Ми й озирнутись не встигли, як у село прийшли німці, - пригадує Тетяна Іванівна. – Київ ще оборонявся, десь далеко гриміли бої. А навколо села вже були викопані окопи. Певно гітлерівці очікували контрнаступу радянських військ. Ми ж зробили тунелі у пагорбах над озером й сховались у них.
Навколо стало відбуватися щось жахливе. Це радянська артилерія, що розташувалася у Білогородці, почала обстріл Петрушок. У селі лунали вибухи, повітря розривали крики людей. Ось загинула жінка, а за нею – чоловік. Снаряди розривалися навколо тунелів, у яких ховались налякані селяни. Було, навіть, чутно, як осколки шиплять, розрізаючи воду в озері. Згодом жителів погнали до сусідніх сіл. Поки тривала битва за столицю України, біженці, серед яких була і Тетяна, дійшли спочатку до Шпитьох, потім – до Личанки, й далі аж до Бузової. Вдома залишили всю худобу та домашню птицю. З собою взяли тільки одяг та деякі речі. Тим більше, що німці пообіцяли скоро повернути людей додому. Власне так і сталось, коли Київ було взято і обстріли місцевості припинилися. Але худоба окупації не пережила – представники вищої раси вправно поскручували голови куркам та гусакам, постріляли свиней. У хаті, де жила Тетяна з батьками, розташувалися нові господарі – солдати.
Сумно стало на селі. Принишкли Петрушки немов під час бурі. Молодь по вулицях не ходила, бо могли будь-якої миті схопити й відправити на робот до Німеччини. Від цієї участі рятувались хто як міг. Тоді Тетяну, як і багатьох жителів Петрушок, врятувало те, що їх всіх призначили працювати на торфорозробках в Ірпіні. Робота не солодка, але все ж біля дому. Фактично для селян це була свого роду бронь, бо до Німеччини їх так і не погнали. Натомість, з десяток парубків0односельців німці все-таки забрали до діючої армії. Ось как трагедія українського селянства. Після війни ці хлопці звісно повернулись додому, але одразу потрапили до цупких лан НКВС, Тож після поневірянь на війні вони ще з десяток років провели у таборах.
Настав 1943-й. Люди вже знали, що німці розгромлені й радянські війська просуваються вперед. Аж ось одного дня через село на захід потягнулись колони німецьких військ. Вони йшли і йшли, змарнілі, спустошені, опустивши голови та не дивлячись у сторони. Вже не було у них тієї бравади та зверхності, як у 1941-му. Трохи далі від колони проїзав танк. Але водій, певно, не знав дороги, адже броньова машина заїхала у глибокий рівчак та зупинилась. Така трапилася з ним оказія. Німці забігали навколо танка, намагались витягнути. Що не робили, але так і не змогли. Ос як петрушківська земля віддячила ворогу, знешкодивши смертоносну бойову техніку. Лише від вечір, підірвавши панцирника, окупанти залишили й село. Але йдучи, не «забули» вони знищити й міст через річку. Селяни були в будинках, коли біля озера почули крики: «Міша, Ваня, давай швидше!». Незабаром постукали у хату й до Тетяниних батьків, мовляв, одчиняйте, ми свої. Та люди вже й без того знали, що прийшли свої. У всіх, хто був у батьківській хаті, в ту мить на очі навернулися сльози. Швидко зібрали на стіл нехитрий харч: пшеничну кашу з молоком, хліб. Після вечері п’ятеро воїнів залишились відпочити, а інші пішли далі.
- У сінях стояв вартовий, - пригадує Тетяна Іванівна, - коли мати вийшла, то він попросив у неї шматочок хліба. Певно, дуже зголоднів. Мама одразу винесла йому попоїсти. Селяни для солдатиків не шкодували нічого. Хоча самі бідні були, але із радістю ділилися останнім шматком з воїном-визволителем.
Після звільнення Тетяна ще продовжувала працювати на торфорозробках. Аж ось влітку 1944 року прийшла їй повістка з військкомату. Настав час й жінкам ставити бійцями замість загиблих чоловіків. Тетяну відправляли аж до Харкова. Тут, у військовому училищі, щойно призваних до армії хлопців та дівчат вчили воювати. Навчання, опанування техніки, освоєння навичок стрільби – все це повною мірою наповнювало життя-буття молодих солдатів. На перших же стрільбах Тетяна двічі влучила у груди намальованому на мішені ворогу. Незабаром пішла чутка, що складаються списки добровольців, яких відправляють до Києва. Тетяна, звісно, вхопилась за таку можливість, щоб переїхати поближче до рідної домівки. Та не судилося. Відправили її спочатку від Полтаву, а потім аж до Одеси, а звідти – до румунського порту Констанца, що на Дунаї. Тетяна була прожектористом. Вправна висвічувала повітряні цілі. Зрозуміло, що у 44-мому люфтваффе було вже не тією грізною силою, як приміром ще років зо три тому. Але все ще дошкуляли нашим військам своїми раптовими нальотами. Потім її частину перебазували у Чехію – до Братислави.