Реферат на тему:
Українські легенди та перекази про небо і світила небесні
Наведені нами раніше легенди про світотвір її окреслюють космогонічні погляди українського народу тільки в найзагальніших рисах. Та не лише ними живиться допитлива думка народна; в устах народу живе ще багатющий запас легенд і переказів, що являють собою строкату, вигадливу суміш пережитків спільноарійських міфічних вірувань з наступними напів'язичницькими, напівхристиянськими поглядами. Перекази ці зберігаються в пам'яті народній то у вигляді стислих афоризмів, то прикмет, то наче уламків загубленої у далечі віків колись цілісної легенди і часто ілюструються легендою, складеною вже значно пізніше або своєрідно переробленою народною фантазією під впливом різних місцевих умов, «мандрівною», або «перехожою повістю». При цьому перекази глухих закутків позначені примітивністю, безпосередністю, іноді грубістю і невиразністю; а перекази місцевостей, що прилягають до монастирів, часто-густо носять доволі помітні сліди «немудруючих лукаво», темних стародавніх грамотіїв-начитанців; перекази місцевостей, що межували з розсадниками південно-західної схоластичної освіти, іноді обряджені навіть у мудрагельську схоластичну сухозлотицю. Ми зупинимося переважно на легендах та переказах, власне найближчих до космогонічних поглядів українського народу.
Викладені легендами дані про небо надто мізерні; їх значною мірою доповнюють глибоко закорінені в народній свідомості перекази, що усно переходять від одного покоління до іншого і свято зберігаються, як заповіт сивої і мудрої минувшини, через що з ними навіть сьогодні боротися досить важко.
На перекази про небо частково вплинули найдавніші спільні арійські вірування, що знали багато небес, які — очевидно, залежно від того чи іншого сонячного освітлення одного й того ж видимого неба — дістали назви скляного, кришталевого, мідного і т. ін., як мовиться про те в казках різних народів. Множинність небес відома з перших віків християнства, що спиралося в даному разі на слова святого апостола Павла з 2-го вірша 12-го розділу другого послання до корінфян: «Я знаю чоловіка в Христі... був узятий до третього неба». «Заповіти 12 патріархів» і «Сходження Ісаї на небо» нараховують сім небес. Південно-руські вчені — проповідники XVII століття, черпаючи наукові відомості із середньовічних схоластичних джерел, також вели мову про сім небес. Сімеон Полоцький визнає «троє небес: емпірейське, нерухоме найвище, кришталеве, яке рухається з невимовною швидкістю, і твердь, розподілену на два пояси — пояс зірок нерухомих і пояс планет». А от Іоаникій Галятовський у творі «Душі людей померлих» налічує одинадцять небес.
Вірування у множинність небес з названих джерел перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.
Небо в деяких місцевостях уявляють планетою, подібною до землі; воно яскраво-світлого, вогняного кольору. Його створив Бог на третій день (Радомисльський повіт), для того щоб жити там Самому разом з янголами, херувимами та іншими чистими духами і святими спасенниками. Розуміють також під небом невиразний простір нагромадженої з повітря маси, кулеподібної форми, яскраво-світлої і вогняної барви, що має властивості вогню (Подільська губернія); або уявляють у вигляді площини — яскраво-фіалкового кольору, прозорої, але настільки твердої, що вона може утримати на собі всіх небожителів (Холмська Русь). Площина ця поєднується із землею на вельми далекій відстані, куди ще ніхто не доходив і де живе неподоланний, надзвичайно сильний одноокий лютий народ; там безкрає буйне море, і досягають цього місця тільки душі померлих, але — не самі по собі, а їх несуть туди на своїх крилах янголи (Углицький повіт). Поміж небом і землею має бути дещо подібне до навісу — «полотно», «оболок». Останнє створене Богом для того, щоб затуляло собою від нас небо, а то воно спалило б усе суще і навіть саму землю (Подільська губернія). Уявляють ще небо осяйною обителлю, або оселею Бога, де він пробуває разом з янголами і святими спасенниками (Новоград-Волинський повіт); підлогою, або підніжжям оселі Божої (Житомирський повіт). Поверхню неба в с. Сербинівці вважають затверділою оболонкою, утвореною з диму, а самим небом — блискавку, і запевняють, що люди бачать небо тільки під час грози; воно, як склепіння, прикриває собою весь світ, до того ж кінці його впадають у море і ховаються на дні його. У Проскурівському повіті небо розуміють як надхмарний, невідомого розміру простір такого кольору і яскравості, яких очі людські не могли б знести, тому небо закрите від людей хмарами; коли гримить грім і з'явиться небо крізь розірвані хмари, то на нього не можна дивитися від надто сильного блиску. У Луцькому повіті небо уявляють синім дахом у захмарному просторі. Воно влаштоване подібно до склепіння з невідомої речовини. Таких склепінь три: найвище, в якому пробуває Сам Господь; середнє, в якому проживають янголи, і нижнє, що править за житло святим спасенникам Божим.
У Новоград-Волинському повіті кажуть, що небо спирається на землю при кінці світу, і там баби кладуть праники на небо, коли перуть білизну на річці. Крім видимого неба, є ще друге, яке зветься імперейським. Воно прикривається видимим небом, наче склом. На імперейському небі пробуває Сам Бог, а на видимому — янголи і всі святі. Є такі щасливці, котрі бачили, як уночі розкривається видиме небо, а за ним проглядає небо імперейське, таке ясне, як сонце. «Те, що ми бачимо над собою синє, так це ще не небо, а оболоки; а те, що ходить попід оболоками, так це хмари. Хмара — така густа, як драглі (холодець); вона іноді падає на землю, і нею добре годувати кабанів, щоб були тлустими; коли б і людина з'їла її, то була б черевата Синіх оболок сім, а восьме — справедливе (справжнє) небо, де сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи. «Справедливе небо не синє, а червоне; як воно коли й розкривається, так тільки на якусь оказію: на війну, або на мор, або на голод» (мабуть, за справедливе небо народ приймає північне сяйво).
У Проскурівському повіті кажуть, що за видимим небом є ще шість небес: відстань між кожним з них у дванадцять разів перевищує відстані між нами і видимим небом. Іноді всі небеса відчиняються, і тоді видно буває величезне сяйво, яке, втім, можуть бачити лиш спасенники Божі. Через отвори видно буває також постать мужчини з мечем або з якоюсь посудиною: постать з мечем віщує війну, а з посудиною — великий врожай.
Головним світилом небесним є сонце — «цар неба». Воно освітлює і зігріває землю вдень, а вночі ховається за неї, «обходить» її і на ранок знову з'являється на сході (Луцький повіт). Воно уявляється народом то отвором, зробленим в оболоці, що ми крізь нього бачимо частину неба (Літинський повіт); то величезною свічею, яку носять янголи для освітлення землі (Вінницький повіт); то найвеличезнішою іскрою, яка невідомо як тримається у просторі і невідомо як світить (Житомирський повіт); то вогняною неспалимою кулею (Проскурівський і Вінницький повіти); то вогнищем, що підтримується якимось «дідом», з чиєї волі починається день, і настає ніч (Грубешівський повіт); то відблиском лику Божого, через що воно таке яскраве (Углицький повіт); то великим колесом, або кругом, і його можна дістати навіть рукою, коли воно опускається за пруг (Вінницький повіт). У Холмській Русі його називають оком Божим і таким чином пояснюють всевідання Боже.
Майже повсюдно в Україні вважають, що земля стоїть непорушно (винятки порівняно поодинокі, як, приміром, у Літинському, Новоград-Волинському, частково у Сосницькому і небагатьох інших повітах), а сонце рухається. Ополудні воно трохи відпочиває, а надвечір геть іде на відпочинок; спить, а рано вранці встає.
Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня — «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре — ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер (Старокостянтинівський повіт). Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток (у Луцькому й Житомирському повітах кажуть, що сонце ховається за землю, або «на той світ», у Канівському — за гори). Під землею ж є інший світ, і коли настає день, в нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча — «шатанів» (мабуть, перекручення татарських «шайтанів»),бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів (Вінницький і Углицький повіти).
В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:
«День добрий, пане-господарю!» — «Здрастуй», — відказав чорт, вийшовши з кутка. — «Прийміть мене в компанію». — «А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, — тоді тобі буде добре». І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.
Якось чорт і каже йому: «Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі». І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже: «День добрий!» — «Дай, Боже, здоров'я, пане!» — відповідає злидар. Тоді чорт каже: «Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце».