Реферат на тему:
Українські космогонічні легенди та перекази про квіти і хлібні злаки
1. Квіти
В українському фольклорі є незліченна кількість різних легенд, пов’язаних з квітами та хлібними злаками.
Дуже поважною квіткою були васильки. Відомо три легенди про васильки, створених від початку до кінця на християнському ґрунті.
Перша легенда, записана в м. Куп'янську, розповідає, що коли зняли з хреста пречисте тіло Спасителя, то змастили його пахучими мазями, оповили чистими пеленами і поховали в саду, в печері. І наказали «жиди» закопати в горі пречесний хрест Господень, місце над ним розрівняти, навалити потім на нього гною і всякого сміття і посіяти там насіння дій-дерева (див-дерева, дурману — Datura stramonium L.) та блекоти (Hyosciamus niger L.). Бачить Бог злобу «жидівську», дав Василеві (якому — невідомо) насіння пахучого зілля і звелів посіяти його на тому місці, де посіяні були, за наказом «жидів», дій-дерево та блекота. І стало те місце святе, а навколонього — мерзотазапустіння. І спало цариці Гелені на думку відшукати чесний хрест Господень. І приїхала вона до Єрусалима і наказала копати гору Голгофу. Копали гору, копали, шукали хреста, шукали — не знайдуть ніяк. І молилась благовірна цариця Гелена, слізно благала: «Дай, Господи, знайти Твій чесний хрест!» І почув Господь молитву благовірної цариці Гелени. Явився до неї один якийсь і каже: «Шукайте пахучого зілля Василя: де його знайдете, там і хрест обрящете». Пішли на гору Голгофу, знайшли серед сміття місце, яке поросло васильками, почали там копати — і відрили три хрести; два з них поклали, вийнявши з ями, на сміття, а третій, хрест Господень, — між васильки. З тих пір і прикрашають хрест васильками.
Легенда ця, без сумніву, заснована на давній грецькій легенді про знайдення хреста Господнього, в якій розповідається, що на місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку лікарі називають Окі- шоп, а народ — Вавіїікоп, українські васильки. У П. Безсо- нова, у віршах із західної Болгарії та Македонії про знайдення хреста, повідомляються деякі штрихи, які доповнюють щойно наведену українську оповідь про васильки. Мабуть, що вірші ці являють собою подальший розвиток згадуваної давньої грецької легенди.
За другою легендою, записаною також у Куп'янську, васильки дістали свою назву від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію. Коли згодом відкрито було домовину з чесними мощами святого Василя Великого, то знайшли в ній пахучу рослину зі скромними квіточками, яку на честь святителя і названо васильком.
Третя легенда, записана в Куп'янському повіті, переносить походження васильків у Росію. За царювання Івана Васильовича Грозного жив у Москві Василь Блаженний, Христа ради юродивий. Ходив він по Москві і взимку, і влітку босоніж, в самій сорочці, з веригами на плечах. Бував він і в царських, і в боярських палатах, і в селянських хатах. Ночував найчастіше на цвинтарях, там же й помер. Знайшли тіло його в траві. Навколо нього так духмяніло!
Спочатку думали було, що це духмяніє тіло спасенника Божого, та виявилось, що духмяніла трава, в якій воно лежало. І назвали ту траву травою Василя, васильками. І тепер ця трава пахне ладаном і мерцем.
Про інший різновид васильків — волошки (Centaurea Cyanus L.) — є оповідь, що колись то був молодий і гарний юнак, якого на Трійцю (Зелені свята) заманила русалка в поле, залоскотала і перетворила на квітку, яка й дістала назву василька.
Про Василя Блаженного в Куп'янському повіті розповідають ще й таку легенду. За давніх часів жив у Москві один святий, на ім'я Василь. Якось святкового дня пішов Василь до церкви. У церкві того дня було багато вельмож, а також цар і цариця. По виході з церкви цар підкликав Василя й питає: «А що, Василю Блаженний, чи велелюдно було сьогодні у церкві?» — «Ні, царю-батечку, тільки двоє: я та цариця; та й цариця-матінка була лиш до півобідні, а тоді пішла собі додому і була там до кінця служби». — «Як же так? — каже цар, — хіба ти не бачиш, скільки люду було в церкві, — поглянь! Та невже ти не помітив, що і я був у церкві?» — «Ні, государю, тебе не було в церкві, — відповідав Василь, — ти будував на одному острові місто». — «Правда твоя, Василю Блаженний!» — промовив цар, згадавши, що, стоячи в церкві, він справді думав про те, як би збудувати на одному острові місто. Потім цар запросив Василя до себе в палац. Коли святий увійшов до царських палат, цар підніс йому чарку вина. Василь узяв чарку, підійшов до вікна і вихлюпнув через відчинене вікно вино з чарки у двір. Цар, не кажучи ні слова, підніс Василеві ще дві чарки, але й ті він вилив у вікно. І лише четверту чарку випив. Тоді цар і питає в нього: «То ж скажи мені, Василю Блаженний, навіщо ти перші три чарки вина вилив у вікно?» — «А ось навіщо, — відповів святий, — в Єрусалимі палає монастир, так я надав допомогу». Цар відразу ж послав до Єрусалима гінця, щоб упевнитись у справедливості слів святого. Коли гонець повернувся з Єрусалима, то розповів, що там справді загорівся було монастир, і пожежа стала дуже розростатися, та набігли з Росії одна за одною три дощові хмари й загасили пожежу.
Є легенди й про інші квіти — братки, забий-кручу і петрів батіг.
Братки (братики, брат-і-сестра, удодів чобіт, полуцвіт — Viola tricolor L.) дістали свою назву від того, що на одному стеблі цієї рослини буває дві квітки — синя й жовта, як брат із сестрою. Щодо походження цієї квітки розповідають, ніби одного разу брат розсердився на сестру, погнався за нею і придушив її; сестра пожовкла, а він з переляку посинів. У Холмській Русі переказують більш зворушливу легенду про братки. Були собі брат і сестра, і вирушили вони в мандри в різні боки. Довго вони так мандрували, і коли згодом випадково зустрілись, то зовсім не впізнали одне одного. Між тим, сестра сподобалась братові, і вони повінчалися і мирно зажили собі, як чоловік із жінкою. Та коли, з плином часу, дізнались, що вони — брат і сестра, то їм стало дуже соромно, і брат каже сестрі: «Ну, сестро, ходімо в поле, посіємось: ти квітнути- меш ліловим квітом, а я — жовтим».
Про забий-кручу (синій ломонос, циганки — Clematis integrifolia L.) є така оповідь з часів боротьби козаків з татарами. Колись бились козаки з татарами, і татари почали їх перемагати. Бачать козаки, що нічого не вдіють, і кинулись навтіки від татар; а отаман козачий, розлютившись, ударив себе з усіх сил списом у тім'я і, як сніп, звалився з коня додолу. Зненацька де не взявся сніговий вихор, підняв усіх невірних козаків угору, розшматував їх на клоччя, перемішав з чорноземом і розметав кістки десь там далеко, «по татарві». З їхніх кісток і поросла за- бий-круча. О тій порі була страшенно сувора зима, і святий «Панько» (Пантелеймон) вже зглянувся над козаками, які ганебно накивали п'ятами і яких підхопив вітер, і дав їм кожухи (перисті придатки плідників у clematis'a). На чужині, певно, не особливо солодко було, і ось козацькі душі почали просити Бога, щоб Він засіяв їх на Україні, щоб дівчата забий-кручу рвали та у вінки заплітали. Бог змилостивився над ними і
Посіяв на Україні
Попід лісами,
Попід скирдами,
Щоб дівчата рвали,
В вінки заплітали,
В вінки заплітали,
В коси затикали,
Щоб всі люде знали,
Яку козаки ганьбу мали.
Ось що колись-то творилося на білому світі!.. Кажуть, що якби всі парубки разом забий-кручу за пояс заткнули, то всі ті козаки знову б ожили.
Петрів батіг (великороська «сонцева сестра») являє собою досить оригінальну рослину, відому в ботаніці під назвою дикого цикорію (Cichorium intybus L.). Належить вона до родини складноцвітих і має вигляд майже цілком безлистого, доволі міцного й малогілчастого стебла, «хвеськає», тобто дає при змахуванні ним звук дещо подібний до того свисту,який чути, коли змахують батогом. Полюбляє ця рослина узлісся, межі, відкриті галявинки садів та буйні, не дуже сирі левади, де розвивається особливо розкішно і за сприятливих умов сягає заввишки понад два аршини. Вранці, тільки сонце зійде впівдерева і вже добре пригріє, так що почне спадати роса, на батогоподібному стеблі Петрового батога з'являються світло-сині, завбільшки іноді майже з мідний п'ятак, зорі квітів, що різко й гарно вирізняються на загальному тлі густої зелені самої рослини. А тільки сонце починає повертати із зеніту, яскраві, до останньої хвилини свіжі квіткові зорі згортаються, закриваються, і рослина до наступного ранку залишається оголеною, ніби осиротілою. Закрившись, квітка більше вже ніколи не відкривається — вона помирає; з новим сонцем розквітає нова, сусідня квітка, — і так послідовно одна окрема квітка може квітнути протягом цілого місяця; а вся в цілому рослина квітне звичайно на Україні з перших чисел червня і до вересня. Збіг часу квітування Петрового батога з найспекотливішим літнім часом, коли повітря таке спекотне, що можна бачити його хвилеподібний рух, так звану югу, а також збіг розкривання Його квітки після спадання роси з часом, коли чабан рушає свою отару на пашу; і закривання квітки з порою, коли вівці стоять біля водопою на тирлі, мимоволі звернуло на себе увагу й породило пастушу легенду, що являє один з епізодів народної епопеї про ходіння Спасителя (Бога) зі святим Петром по землі. Тільки-но спаде роса, і чабан рушає овець на пашу, відразу ж рушає на пашу і святий Петро своїх овець-верблюдів («наче в полі бігають хвилі» — хвилі на Україні називають ще й «Петровими згонами»), які раніше були Адамовими вівцями, та коли Адам вчинив гріх, Бог віддав їх святому Петру (верблюди бояться роси, як і вівці). Підіб'ється сонце «на обід», чабан стає з отарою на тирло, — стає у цей час на тирло зі своїми вівцями-верблюдами і святий Петро; тільки чабан пасе іноді отару до півночі, а святий Петро стоїть зі своїми вівцями на тирлі аж до наступного дня. Коли одного разу святий Петро гнав на пашу своїх овець, у нього в руках не виявилося ні батога, ні ґирлиґи. Угледів він дорогою бур'ян з довгим пруттям, зламав собі прутика і погнав ним своїх овець. Звідтоді ця рослина й зветься петрів батіг (Катеринославська губернія та Куп'янський повіт).