З 1760 року в Умані було запроваджено магдебурзьке право. У цей час Умань стає культурно-просвітительським містом. У 1764р. Потоцький заснував тут католицький монастир і католицьку духовну базиліанську школу на 400 учнів. Цей період відображений двома пам’ятками архітектури: Базиліанським монастирем та міською ратушею.
Не можливо обійти увагою повстання 1768 року, що має назву “Коліївщина”. Свого апогею це повстання набуло саме в Умані.
“Коліївщина” була останнім вибухом народного гніву. Загони гайдамаків під проводом М.Залізняка і І.Гонти винищили польську шляхту, яка ховалася у місті. Ця подія відома в народі під назвою „уманська різня”. Населення Уманщини після повстання значно зменшилось, так в Умані у 1797р. було 1354 мешканця.
У 1795 році в Умань на постійне проживання переїхав власник міста – Щенсний Потоцький.
У 1796 році був закладений шедевр садово-паркового мистецтва – парк “Софіївка”. За замовленням Станіслава Фелікса Потоцького на честь своєї дружини Софії в Умані протягом 4 років будувався парк, який на сьогодні є перлиною серед парків Європи. Ідея створення парку належала самій Софії, яка була гречанкою, і взяла за основу міфи та легенди стародавньої Греції. Відкриття парку відбулося в 1800 р. і названий був „Софієвкою”. Велика площа дендропарку вражає – 140 га. Майстри відтворили справжні твори мистецтв: круті та пологі схили, різні за розміром та формою, звисле русло річки Кам'янки з віковими деревами по берегах. Серед майстрів виділився кріпак Зарембу, який був справжнім майстром своєї справи. Важкою працею кріпаків, які натягали великих валунів та каміння, були створені штучні озера, гроти, водоспади. Майстри вдало поєднали різні породи дерев і чагарників, пов'язавши їх із рельєфом та ландшафтом. Після смерті Потоцького парк відійшов Софії. Будівництво парку припинилося після смерті Софії, а 1831 р цар Микола І конфіскував парк і змінив його назву на "Царицин сад". На сьогоднішній день „Софіївка” – національний парк-музей України.
В 1839 році Умань стала центром військових поселень, містом військової адміністрації, чиновників, купців і попів.
У цей час почалась розбудова аристократичної частини міста із забрукованими вулицями, кам’яними будинками. Місто в ті роки нагадувало “Київ в мініатюрі”.
Важливим історичним моментом у розвитку Умані є розвиток хасидизму. Рабин Нахман із Бреслава – правнук засновника хасидизму Цадика Бешта – останні роки життя працював в Умані, де і помер у 1811 році. Цадик Нахман був одним із найбільш впливових лідерів хасидизму і значно розвинув цей релігійний і духовний рух.
Поховали його за заповітом на старовинному єврейському цвинтарі, де поховані жертви трагедії 1768 року. Він заповів своїм послідовникам, що, помолившись на його могилі, вони отримають духовне очищення і досконалість.
Після закінчення громадянської війни місто розвивалось як промисловий центр великого сільськогосподарського району. Будуються нові промислові підприємства: будівельних матеріалів, легкої, харчової, текстильної промисловості. Відкриваються нові учбові та лікувальні заклади.
Під час Великої Вітчизняної війни Умань першого серпня 1941 року окупували німецько-фашистські війська. Окупанти спалили в місті близько п’ятисот кращих будинків, зруйнували п’ять великих корпусів сільськогосподарського інституту, більшість шкільних будинків і медичних закладів, будинки пошти, телеграфу і телефонної станції, знищили міську бібліотеку, пограбували краєзнавчий музей і чудовий субтропічний сад-оранжерею в парку “Софіївка”, у самому парку вирубали багато вікових дерев, влаштували своє кладовище.
Нині Умань є центром Уманського адміністративного району Черкаської області і відіграє роль міжрайонного центру західної частини області. Міста-побратими Умані: Ботошань (Румунія), Девіс (США), Ланцет (Польща), Мілорд-Хейвен (Велика Британія).
В Умані народилися такі українські вчені, як М.Ф. Біляшівський, Й.І. Гіхман, Є.П. Дибан, Б.Г. Левитський.
У 1805 році в місті військову службу відбував І.П. Котляревський. Також Умань відвідували такі відомі російські та українські письменники, як О.С. Пушкін (у 20-х роках ХІХ ст.), О.М. Горький (1891), Леся Українка (1898). Тут пройшли дитячі та юнацькі роки українського поета М.П.Бажана.
ІІ. Розповідь про носія інформації досліджуваного регіону
Коноваленко Оксана Матвієвна – корінна мешканка Уманського регіону розповіла про історію міста. Спираючись на особливості її мовлення нами була зроблена спроба визначити особливості подільської говірки.
Оксана Матвієвна народилася в 1934 році у селянській родині. Коли їй виповнилося 13 років, родина перебралася до міста Умань, у якому пані Коноваленко мешкає й по сьогоднішній день у Звенигородському передмісті. У пані Оксани – довге й цікаве життя, місцями з трагічним забарвленням. Важким випробовуванням для багатьох мешканців Умані стала Велика вітчизняна війна. Фашисти розстріляли 12 тисяч жителів міста, серед яких був і батько Оксани Матвіївни, декілька тисяч вивезли на примусову роботу до Німеччини, а саме місто було майже вщент зруйновано.
У хаті Оксани Матвіївни панує національний дух. У будинку безліч начиння, призначення якого й специфічні назви тлумачила господиня. Усі ці назви надихнули на створення невеличкого словника побутової лексики, до якого звернемося пізніше.
III. Характеристика мовної системи подільської говірки
1. Фонетичні ознаки подільської говірки
У даній роботі досліджується народне мовлення корінних мешканців Умані як збереження подільської говірки в південно-західній частині України. Приступаючи до вивчення особливостей лексичного складу подільської говірки, необхідно, перш за все, визначитися із самими термінами говірка, діалект, бо ці поняття часто плутають або замінюють одне одним, у той час, коли вони позначають абсолютно різні поняття. І.Г.Матвіяс під терміном говірка розуміє діалектичну мікросистему, яка характеризується єдністю всіх елементів фонетичного, акцентуаційного, морфологічного, синтаксичного, лексичного рівнів і охоплює один або кілька населених пунктів [, 5]. Група структурно споріднених і територіально суміжних мікросистем утворює, на думку дослідника, діалектичну систему, що виражається терміном діалект, або говір [, 5]. Отже, подільська говірка – діалектична мікросистема більш великого утворення – південно-західного діалекту.
Як частині південно-західного діалекту, подільській говірці притаманні як спільні риси всієї південно-західної групи, так і індивідуальні особливості фонетичної, морфологічної, лексичної систем.
Перш ніж перейти до розгляду власне лексики на позначення традиційної матеріальної культури в подільській говірці, варто означити фонетичні ознаки, які накладають відбиток на всю лексичну систему. Дослідивши мовлення мешканців Умані, можна зробити певні узагальнення. Так, з фонетичного погляду для подільської говірки характерні такі специфічні риси:
- ненаголошений [о] більш-менш сильно зближується з [у], а нерідко й зовсім заступається [у]: (доу|рога, ду|рога, коу|рова, ку|рова, оу|б’ід, гоу|р′іх, коу|за);
- наявне вставне [л] після [б, п, в] замість [j]: (|жабл’ячий, |рибл’ячий, рип|л’ях, здо|роўл’а);
- уживається вставне [н] після [м] на місці [j]: (|памн’ат′, м|н’ати, |т′імн’а, |в’імн’а);
- звукосполука [вн] у мовленні мешканців Умані нерідко переходить у звукосполуку [мн]: (|рімний, рім|н’ати);
- у потоці мовлення звукосполука [ст] часто передається як [с’ц’]: (|гос’ц’і, гіс’ц’, с’ц’і|на, пу|с’ц’іт′);
- у звукосполуках [с’в’], [ц’в’] звичайно відбувається повне ствердіння [в]: (с’|вато, с’ва|тий, ц’вах); а у сполуці [зв] перед [j] нерідко [в] втрачається: (зjа|зати, підла|зати);
- для подільської говірки характерною є вимова сполук [ир], [ил], [ер], [ел] на місці давньоруських звукосполучень РЪ, ЛЪ, РЬ, ЛЬ між приголосними із слабкими зредукованими: (кир|вавий, гир|міти, гил|тати, сил′|за і кер|вавий, гел|тати);
- літні мешканці досліджуваного регіону звикли вимовляти зубно-губний [ф] на місці загальноприйнятої сполуки [хв]: (фіст, |филя, фа|тати);
- зафіксоване також і явище переходу м’яких зубних [д′], [н′] на кінці складу перед приголосними в [j]: (два|наjц’aт′, молоj|ц’і, маті|ноjка, |соне jко).
2. Морфологічні особливості мовної системи подільської говірки
Мовна система подільської говірки наряду з фонетичними особливостями характеризується певними відмінностями від загальнолітературної норми в морфологічній системі. Так, діалектологи підмітили той факт, що в східноподільських і південноподільських говірках іменники ІІІ відміни в родовому відмінку однини нерідко мають паралельні закінчення –и, -і. Це явище простежується у мовленні населення досліджуваного регіону. Одночасно можуть уживатися в мовленні форми |соли і |солі, |слабости і |слабос’ц’і.
В усному народному мовленні у формах першої особи однини теперішнього часу чергування голосних [д] – [дж], [з] – [ж], [т] – [ч], [с] – [ш] звичайно немає (що суперечить літературним нормам): хо|д′у, во|з′у, кру|т′у, но|с′у. А в дієсловах другої дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу поряд із широко знаними формами з особовим закінченням –т зустрічаються й форми типу |ходе, |носе, |просе.
3. Особливості лексичного складу подільської говірки
Як і в будь-якій діалектній лексиці (а подільська говірка, як ми вже визначилися раніше, - частина південно-західної діалектної групи), у лексиці подільської говірки можна виділити два типи відмінностей:
1) протиставні, або співвідносні, відмінності;
2) непротиставні, або неспіввідносні.
Непротиставні лексичні діалектні відмінності полягають, як зазначали дослідники, у наявності в певному діалекті слів, яких немає в інших діалектах, через те що вони не мають відповідних предметів чи понять. Основна маса непротиставних лексичних діалектизмів – переважно термінологічна лексика, пов’язана зі спеціальними галузями господарства, специфікою географічного положення, матеріальної культури. У подільській говірці досліджуваного регіону така лексика не представлена. Та й взагалі Уманський район не відрізняється якимись особливими галузями господарства чи специфічною матеріальною культурою, як, наприклад райони Закарпаття, де чітко простежуються непротиставна діалектна лексика.