О.В. Нельга
ТЕОРІЯ ЕТНОСУ
КУРС ЛЕКЦІЙ
Рекомендовано
Міністерством освіти України
як навчальний посібник
Київ
"ТАНДЕМ"
1997
У навчальному посібнику етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Автор не вдається до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснює теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики, вбачаючи в цьому головне завдання теорії етносу.
Для студентів і викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів і науковців.
Цей навчальний посібник визнано одним з кращих із поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним Фондом "Відродження " в рамках Програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні".
Головне завдання Програми полягає в сприянні гуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підручників і навчальних, посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, що притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.
Міжнародний Фонд "Відродження", який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях.
ПОПЕРЕДНЄ СЛОВО
Крім теоретичних поглядів на етнічне, які ми маємо намір запропонувати читачеві, існує, зрозуміло, й історія етнічного. Причому, звичайно, теорія та історія якого завгодно феномена або процесу тісно переплетені, взаємопов'язані: розвиток теорії дає нове розуміння історії, так само як і нові історичні факти зумовлюють перегляд або збагачення певних теоретичних тез.
У пропонованому посібнику ми свідомо, по-перше, звужуємо своє завдання до розгляду найбільш гострих та актуальних проблем етнічного, по-друге, абстрагуємося від історії цього феномена, використовуючи етноісторичні факти лише як тло або своєрідне підґрунтя теорії етнічного. Це подвійне самообмеження випливає з того факту, що ні історичне, ні теоретичне народознавство (тобто етнографія та етнологія) не досягли ще, з нашого погляду, достатньої висоти розвитку та необхідного щаблю взаємопроникнення або хоча б зближення. Отож, слід належним чином доопрацювати елементи такої єдиної конструкції, як "Історичне та теоретичне народознавство". Наш "Курс лекцій" можна розглядати саме як один з таких елементів.
На додаток до цього читач має взяти до уваги ту обставину, що ми додержуємося положень, згідно з якими все, що накопичено людьми в процесі перетворення (опанування) ними природи, а разом з тим – і перетворювання (розвитку) самих себе, тобто у процесі формування соціуму, постає як двоєдність матеріальної та духовної культури. При цьому матеріальна культура являє собою безліч уречевлених, упредметнених цінностей, або другу (штучну), створену суспільною людиною, природу.
Що стосується духовної культури, то її утворюють сукупність почуттів, емоцій, переживань, установок, мотивів, емпіричних знань та вмінь, звичаїв та традицій, науково-теоретичних знань про таємниці природи та суспільства, але здебільшого — міра гуманності стосунків між людьми, історично досягнута висота цінності кожної окремої людини у суспільстві та рівень естетичного опанування світу.
Вступ людства в добу цивілізації фактично явив собою більш-менш гармонійний цивілізаційно-культурний поступ, в якому аж до промислової революції кінця XVIII сторіччя не спостерігалося істотних розбіжностей між культурою та цивілізацією. Щоправда, наприкінці середньовіччя та в Новий час деяким інваріантом таких розбіжностей виявилася протилежність науки та релігії (церкви), при усвідомленні якої (в світлі вже сьогоднішніх фактів) до позиції церкви треба підходити, вдається, з більшими неупередженістю й розумінням, ніж це робилося досі.
Протилежність між цивілізацією та культурою стала більш помітною у XIX сторіччі (на що звернув увагу Микола Данилевський), а у XX сторіччі вона досягає вже досить відчутної гостроти (що й відзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякі пояснення. Справа в тому, що цивілізаційний поступ може бути всебічним і безконфліктним лише за умов повного асимілювання ним усіх позитивних культурно-традиційних цінностей, за умов, коли інноваційні процеси у царині матеріальної культури не випереджають значною мірою відповідні процеси у царині культури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врешті-решт бездуховності.
У світлі викладених вище міркувань духовність має бути визначеною як здатність окремої людини або певної людської спільноти "впускати" в себе цивілізаційно-інноваційні цінності й позбавлятися цінностей культурно-традиційних у тих межах, б яких це не призводить до руйнації особистості, дозволяє їй зберегти свою самобутність і найважливіші ідентитети. Духовність живиться такими цінностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, світ Божої природи, людське життя й людська душа, рідна кров, сім'я та Батьківщина.
Ясна річ, етнічне як духовно-культурне явище органічно входить і в матеріальну, і в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посібника є те, що у ньому етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Та й тут ми не вдаємося до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснюємо теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики. До речі, у цьому ми й вбачаємо, власне кажучи, головне завдання теорії етносу.
Докладніше ознайомитися з частково викладеними у пропонованому посібнику точками зору, підходами, дефініціями понять та категорій можна у виданому 1993 року словнику-довіднику "Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії, за можливість активного використання якого при підготовці рукопису до друку автор щиро вдячний відповідальному редактору і керівнику авторського колективу Ю.І. Римаренку та цілому авторському колективу.
Розділ 1. ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ
Лекція 1.ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ
План лекції
1.1 Вступ до теми
1.2 Етногенеза: суб'єкти та результати
1.3 Етнічна історія та її носії
1.4 Етнічна ідеологія та її головні поняття
1.5 Міжетнічні відносини та їхні наслідки
1.6 Етнічний рух та його форми вияву
Висновки
1.1 Вступ до теми
Олександр Солженицин невдовзі після вигнання його з країни казав таке: "войовничий атеїзм – це не дрібниця, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним та безнаціональним (виокремлено нами. — О.Я.), знищити й віру, й націю". Парадоксальність того, що відбувалося, полягала в тому, що така політика здійснювалася за доби, коли безліч народів світу піднеслася до національного життя й здобувала його. Та і з цілим людством відбувалися такі метаморфози, які природним чином висували національно-етнічну проблематику на перший план.
Сьогодні ми бачимо, що все-таки "життя бере своє", й на територіях колишнього СРСР відбувається те, що для позосталого світу вже давно стало звичним. І ось коли національно-етнічна проблематика з дедалі більшою визначеністю пересувається у центр подій поточної історії, своєрідний "вибух" інтересу до неї з боку великої кількості вчених-фахівців, котрі вивчають багатоманітність буття людини й суспільства, є цілком зрозумілим. Зрозуміле також і усвідомлене тяжіння всієї цієї сукупності вчених до спілкування, взаємодії, співробітництва, організаційного єднання.
Проте для того, щоб ці взаємодія й співробітництво стали можливими, а в перспективі – й ефективними, необхідно виробити загальнозрозумілу наукову мову, тобто єдиний категоріально-поняттєвий апарат та єдину методологію теоретико-етнічного пізнання.
Отже, сьогодні увага народознавців багатьох напрямків, передусім — носіїв теоретичного змісту етнічної свідомості, не випадково звертається перш за все саме на відсутність єдиної загальноприйнятної термінології та єдиних методологічних засад народознавства. При цьому висловлюється думка, що наукою, яка має заповнити "білі плями", повинна стати етнологія. Але поки що такої науки фактично не існує. Отже, виникає питання, чи справді вона потрібна? Чи, може, треба зберігати той реально існуючий "плюралізм" дослідницьких підходів до такого предмета, як етнос? Негативна відповідь природно зумовлюється дедалі значнішою роллю, що її почав відігравати у житті як окремого індивіда, так і великих груп людей феномен етнічного. А це змушує дослідників уже не обмежуватися лише поверховими порівняннями та констатаціями. Феномен етнічного потребує настільки ж глибокого вивчення, наскільки він проник у всі найважливіші царини людського життя. Тобто він має осягатися на досить високому теоретичному рівні.
Й якщо цей рівень народознавчих досліджень забезпечуватиме теорія етносу, то емпіричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься історією етносу. А як же тоді бути з усім загалом наук, назва яких починається з "етно-": етносоціологія, етнопсихологія, етнопедагогіка, етнополітика, етнокультура тощо? Куди їх "притулити"? На нашу думку, весь загал цілком нікуди "тулити" не треба, бо кожна з позначеного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методологічними й теоретико-методичними розробками, що їх здійснюватимуть і теорія, і історія етносу, а з іншого — й сама "працюватиме" на підвищення відповідного рівня останніх. Що ж стосується теоретичних зв'язків з "материнськими" науками (соціологією, психологією, педагогікою тощо), то вони, зрозуміло, теж мають зберігатися.