Відомо, що Америка першою здійснила над собою експеримент, який має застерегти людство. Американці не приросли до коренів тієї культури, яку вони знайшли на початку колоніальної доби. Навпаки, вони викоренили цю культуру. Разом з її носіями. Не перенесли вони на нові терени й дух своїх предків. З нащадків перших англійських колоністів не сталося продовження етносу, з якого вони вийшли; не створили вони й нового етносу.
Проте вони створили нову державу, зі своєю новою історією, на єдиній території і єдиною (англійською) мовою. Й хоч основу цієї держави складали нащадки англосаксонських колоністів, фактично виник конгломерат напівдеетнізованих спільнот, або країна етномаргіналів. Так, уже набагато пізніше від часів першої колонізації, лише 68 років тому, один з тогочасних знавців Америки писав про те, з якою "разючою легкістю розстаються в Америці іммігранти всіх націй не тільки з "любов'ю до батьківщини та народною гордістю", а навіть і з рідною мовою"1. Але й сьогодні етномаргіналізм в Америці — явище доволі поширене. Наприклад, автори книги "Зберігаючи українську самобутність", говорячи про культурно-гуманітарні зв'язки України з українсько-канадською діаспорою, згадують про подорож по Україні учасників концертної програми "Спадщина-86". "Найбільш цікавим було те, — пишуть вони, — що у всіх цих заходах взяли участь молоді канадці українського походження. До речі, лише за деяким винятком, англомовні... У багатьох Із них, безумовно вже асимільованих, прокидається зацікавленість Україною і українством взагалі".
Повертаючись до згаданих вище нащадків англосаксів, підкреслимо, що їхнє ставлення до чужої землі та її багатств не було освячене традиціями предків і що ця нова земля нещадно ними експлуатувалася. З іншого боку, відносини навіть представників географічно близьких у Старому Світі етносів тут, у Новому Світі, майже не обтяжувалися колишньою ворожнечею, яка тягнулася з глибин сторіч.
Отже, шлюзи для розгортання підприємницької діяльності були фактично повністю відкриті, а міжгрупові взаємини будувалися на суто нових, значною мірою саморегулятивних (і, треба визнати, глибоко демократичних) засадах. До речі, демократизм американців ще півтора сторіччя тому досить усебічно описав, побувавши в Америці, видатний французький політичний діяч, політолог та історик Алексіс де Токвіль. Додамо до цього, що постійний приплив іммігрантів до країни робив описаний стан речей перманентним.
Внаслідок сформувався соціально-історичний велетень — Америка XX сторіччя, який через свою економічну могутність поширив сьогодні і свій духовно-культурний вплив практично на цілий світ. При цьому ми особливо підкреслюємо, що американський спосіб життя за всіх його переваг є відчутною мірою безетнічним способом життя. Й така його риса є не стільки перевагою, скільки вадою. Принаймні на сьогоднішній день.
Що ми маємо на увазі? Перш за все те, що сучасне загострення міжетнічних відносин, кризові явища у механізму самосвідомості та культури етносів не є випадковими. Вони спричинені нерегульованим розвитком науки, техніки, промисловості, що призвів до порушення рівноваги між етносом ти його природним і соціальним середовищем, до зруйнування внутрішньо етнічних структур. Але водночас він викликав і таке явище сьогодення, як етнічний ренесанс. Виявляється, що консерватизм етносів на певному етапі розвитку людства стає необхідною й єдиною рятувальною силою щодо понівеченої природи та духовно-душевних цінностей самого ж людства.
Хоча, можливо, розвиток суспільного виробництва не одразу й не безпосередньо впливає на розвиток усіх інших царин суспільного буття, але є такі царини, де цей зв'язок дуже відчутний. Одна з них — етнічна. Так, коли приблизно з середини XIX сторіччя у виробництво почали проникати ідеї стандартизації, уніфікації, одноманітності, то вони, ці ідеї, своєрідно віддзеркалилися у теоретичних поглядах на майбутнє націй. Адже марксистська ідея поступового злиття націй і виникнення у майбутньому безнаціональної спільності людей "працювала" на обґрунтування саме одноманітності у відповідній царині людського буття.
Проте історична обмеженість цієї ідеї не була усвідомлена тими, хто вже у XX сторіччі намагався втілити її в життя й спричинив цим багато лиха. До речі, індустріалізація в колишньому СРСР здійснювалася паралельно з так званою ленінською національною політикою. Обидва явища вже на той час наближалися до стану анахронізмів.
З іншого боку, не можна не бачити й того, що десь близько середини XX сторіччя, за зовсім інших економічних та соціально-політичних умов, тобто у США, почалося докладання зусиль щодо створення (засобами "плавильного тигля") єдиної американської нації. Дуже схожа ідея. Щоправда, методи її реалізації були не такі варварські, як у СРСР, але в історичному плані це справи не змінює.
Проте бачимо й таке, що у другій половині XX сторіччя промисловість країн Заходу поступово починає переходити на малі та середні підприємства (модулі), й ось уже наприкінці цього, тобто нашого, сторіччя у США фіксується вибух етнічної свідомості (йдеться про етнічний ренесанс 70-х — початку 80-х років).
Американці як нація етномаргіналів справді були вивільнені від консервативних кайданів етнічного, але заразом і від його духовно-душевних охоронних функцій. Вони швидше, ніж інші народи, дійшли матеріального добробуту, але вони ж, досягти цієї мети, першими серед народів світу відчули й брак духовності та душевності. Чи не тому саме з американців почалася етнічна революція сьогодення? Бо сказано: не хлібом єдиним жива людина.
Отже, мабуть, мав-таки рацію російський поет Микола Гумільов, коли у своїх "Записках кавалериста" записав: "Мені важко повірити в те, що людина, яка кожного дня обідає й кожної ночі спить, може вкласти що-небудь у скарбницю духу. Тільки піст та бдіння, навіть коли вони мимовільні, пробуджують у людині особливі сили, що досі дрімали". Справді, у цих словах є певне перебільшення, але ще більше в них мудрості.
Виявляється, що набутий наполегливою, сумлінною, раціонально зорганізованою й високопродуктивною працею добробут вимагає своєї особливої платні у формі втрати духовно-душевного комфорту. Отже, з глибин забуття на поверхню повсякденності викликається етнічне, щоб виконати свою компенсаторну функцію. Почуття етнічної приналежності заповнює вакуум найважливіших позитивних людських почуттів. Воно відшкодовує ті втрати у царині особистісно-психологічного спілкування, яких людина зазнає, виконуючи анонімно-казенні, формальні соціальні ролі.
Як пише американська дослідниця українського походження Оксана Соловей, "якщо сорок років тому безнастанно говорилося про "плавильний казан", в якому різні етнічні групи "перетоплюються" на "американців", то тепер навпаки — всі прагнуть відшукати своє коріння, підкреслити самобутність національних звичаїв"1. Хоча пік етнічного ренесансу в США і пройшов (він припав на кінець 70-х — 80-ті роки XX сторіччя), але цінність етнічного для окремої людини, для певних американських спільнот, а також і для нації загалом стала достатньо зрозумілою. Відтак тут етнічна революція свою історичну місію виконала.
Що стосується колишнього СРСР, то він і зовсім розпався, залишивши після себе 15 нових незалежних держав. Проте й тут відбувається етнічний ренесанс2.
Відшукуючи витоки сучасних світових етнічних процесів у розвитку промислового виробництва, вважаємо за необхідне зауважити, що цей підхід, який відштовхується від стану економіки та змін в її межах, не є притаманним виключно марксизмові, бо й найвизначніший представник сучасної соціологічної думки, один з "буржуазних" критиків марксизму Раймон Арон писав, зокрема: "Сам я, коли пробую аналізувати радянське або американське суспільство, охоче починаю зі стану економіки й навіть зі стану продуктивних сил, щоб потім перейти до виробничих відносин, а відтак до соціальних відносин".
Так от, розвиток продуктивних сил призвів до етнічних революцій сьогодення, які, у свою чергу, гостро порушили проблему етнічних меншин і проблему етномаргіналів. Що стосується першої проблеми, то вона перебуває у полі зору Організації Об'єднаних Напій і більш-менш успішно розв'язується, але про другу цього сказати не можна. Проте вона не є ні простою, ні мало важливою. Адже саме маргінали, в тому числі й етнічні, з їхньою психологічною розколотістю, амбівалентністю особистості, є найпоширенішими носіями асоціальної поведінки.
Оскільки ж у стані етнічних маргіналів найчастіше перебувають вихідці з етнічно змішаних сімей та представники етнічних меншин, то зазначені вище проблеми зливаються фактично в одну — в проблему етномаргіналізму. Й аж ніяк не слід применшувати її небезпечність, бо, як відомо, "Рим загинув, коли йому вже не стало чого рятувати як свою найвищу й абсолютну святиню, — коли він увесь суцільно обернувся на державу маргіналів".
Завершуючи коротку оцінку сучасного етнічного ренесансу, який відбувається на тлі розпаду таких держав, як Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина, підкреслимо, що він, цей ренесанс, породив деякі теоретичні проблеми. Сутність однієї з них полягає у, здавалося б, незбігу відповідних тенденцій до національного відокремлення із сучасним процесом формування єдиного світового співтовариства.
Етнічна революція сьогодення ззовні не "вписується" до сучасних різновидів виробничої, торговельної, технічної, наукової, інформаційної, культурної світової інтеграції. Нерозуміння саме такого типу зустрічає вона в сучасній Європі, яка здійснює: дедалі ширшу інтеграцію.
Здогадним і найзагальнішим поясненням цієї проблеми може бути те, що етнічне має дещо іншу природу й виконує дещо інші функції у людському суспільстві, ніж ті, що бачилися дослідникам досі. Має сенс також припущення про набагато більшу історичну сталість етнічного, ніж це уявлялося досі.