Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на пасовище її таврували (тобто мітили особливим знаком — тавром). Овець перед вигоном у поле значкували за допомогою різноманітних надрізів та проколів правого і лівого вуха. Випасали худобу по-різному. Однак було прийнято виганяти на пашу в день св. Юрія.
Кожна господиня чи господар ще до сходу сонця зганяли свою худобу за село в умовне місце, і вже звідти чередники гнали її на толоку. В полудень, коли починалась спека, череда підходила до водопою, де відпочивала. Пізно увечері худобу гнали додому. Якщо ж пасовище знаходилося далеко від села, ялівник у віці понад один рік залишали на полі, де будували спеціальні загони.
Випас телят відрізнявся від випасу корів, їх виганяли на пасовище вже після того, як череда виходила за село. На вигоні телята випасалися в загальному стаді, а коли наступала спека, їх заганяли назад. Худобу, що поверталася додому з пасовища, напоювали водою, а потім доїли (доїли двічі на день: вранці та ввечері). Коней в табуні випасали впродовж всієї доби, навіть вночі, і щоб вони не розбігалися далеко, їм «накладали пута». Своєрідно випасали овець. У багатьох районах їх виганяли пізно, коли висихала роса, щоб запобігти хворобі ніг. Осіння роса вважалась нешкідливою і тому, починаючи з серпня, овець на пасовище виганяли вранці. Охороняти отару допомагали собаки.
На півдні України, де зустрічались великі отари, випас мав деякі східні елементи. Чабани відганяли овець далеко в степ і потім поступово наближали до місця зимового утримання, навколо якого зберігалось незаймане пасовище.
Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього літа та осені — до Пилипівки, а з початком заморозків переводили на зимове утримання. У зимовий період худобу утримували в спеціальних приміщеннях — хлівах, повітках, корівниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, кошарах. Перед кожним приміщенням відгороджували майданчики для вигулу худоби, що називалися загонами.
Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та м'яса. Свиней ніхто не випасав, вони ходили самопас улітку та взимку, відшукуючи їжу в лісі та на болотах. Щоб свині не забігали в городи, їм прив'язували колоди до шиї.
У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо — на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря — ватага, баца, котрий сам наймав пастухів для різного роду худоби.
На полонинах будували стійбище, загоїш і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої худоби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище — вогонь, який підтримували впродовж всього літа.
Худобу охороняли від диких звірів собаки. Гжу для пастухів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одержати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причому половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власникові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки служили підставою для розрахунків ватага з селянами. На полонині виробляли бринзу.
Особливістю тваринництва на Україні було дбайливе вирощування молодняка, що давало змогу постійно поповнювати тяглову, молочну та м'ясну худобу. Так, телят, котрі народилися взимку, завжди тримали в хаті, поки вони не підростали. В перші місяці після народження молодняк годували молоком. З часом, коли теля починало їсти траву, його відлучали від корови. Восени телят підгодовували хлібом, висівками і сіном. Однорічних телят виганяли на пашу.
Коли молодняк підростав, починалося його «виховання». Бичків навчали у трирічному віці. Спочатку їх «парували», тобто відбирали однакових за зростом та норовом. Привчали до ярма, а весною запрягали в борону.Молодняк коней вирощували так само дбайливо, як і молодняк великої рогатої худоби. Годували їх здебільшого «з землі, щоб лоша розправлялось». Після року лошат стригли, аби грива не була дуже м'якою і не спутувалась під упряжжю.
Коней починали навчати у півторарічному віці, коли випадали глибокі сніги. Спочатку привчали до вуздечки, а потім об'їжджали верхи без сідла, незабаром вони вже ходили в упряжі.
Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косовиця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Павла, але залежно від географічних умов та стану погоди, а там, де сінокоси знаходилися в горах — у другій половині липня.
Знатні поміщики наймали ватаги косарів. Оплата праці була значно вищою від оплати інших сільськогосподарських робітників.
Під час косовиці (коли сіножать знаходилась далеко від села) селянин сам і з сім'єю будував у степу курінь, земляну піч, а багатий з найманими косарями переселявся в поле. Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок — смуг на ширину захвата коси — до кінця сіножаті, а якщо вона була велика, то до певної мітки. Робота продовжувалась доти, поки біля куреня не з'являлася віха — встромлені в землю вила з шапкою на ручці — це умовний знак обіду. Після обіднього відпочинку косарі працювали до заходу сонця.
Через кілька днів після початку косовиці прибували гребці — дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки складали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.
У тих місцевостях України, де сіножаті перебували в громадському користуванні, на косовицю виходили всім селом, а сіно ділили за принципом, заздалегідь встановленим громадою.
Зимова годівля худоби проводилась за порядком, виробленим на основі багатовікового досвіду. Велику рогату худобу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто виділяли зі спільного загону та годували сіном і половою, а також різним пійлом, буряками, макухою. Там, де не вистачало кормів, худобу годували двічі на день. Коням давали їсти вдень і вночі. Робочим коням — сіно, солому, полову, зерно, ячне і просяне борошно, змішане із запареною половою, та інші корми, а під час роботи — овес. Овець годували 4—5 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней — ячним борошном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худобі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.
3. Садівництво
Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв, були яблуня і груша. Наприклад, у Подільській губернії наприкінці XIXст. тільки сортів яблук налічувалось близько сотні.
У центральних регіонах України, на півдні та Закарпатті вирощували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце серед них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, персики росли здебільшого на півдні України. Насаджували також черешні, волоські горіхи, терен, шовковиці, а інколи й персики, кущі винограду, смородину, аґрус, малинники тощо.
Розвиток садівництва відбувався двома способами. В лісових районах практикувалося перенесення в сад дичок лісових порід яблунь та груш, які пізніше облагороджували щепленням бажаних сортів. Там, де не було лісів, селяни вирощували дички яблунь та груш з насіння, тобто створювали свої садові шкілки. Вирощені дички пересаджували та робили щеплення. В українському садівництві, до речі, застосовувались три способи щеплення садових дерев: в розщепі, за кору, окуліровка.
Садили лісові й домашні дички та пересаджували щепи частіше весною, ніж восени.
Через селянське малоземелля сад часто був також городом, сінокосом, а коли тут росла трава, селяни інколи окопували дерева по ширині крони. Відстань між посадженими деревами зберігалася від 6 до 7 аршин для яблунь і груш та 1,5—2,5 аршина для слив і вишень. Кущові породи вирощували з живців і розсаджували кущами між садовими деревами окремими рядками.
Українське народне садівництво виробило чимало прийомів підвищення врожайності фруктових дерев, охорони їх від морозу, спеки, а також боротьби з численними шкідниками та хворобами цих дерев.
Ягідні кущі окопували восени, очищали від сушняку та прорізували.
Збирання врожаю в садах залежало від породи дерев, їх сорту та неоднакового часу достигання в різних місцевостях. , Яблука та груші діставали спеціальним знімалом; довгою палицею з розщепленим у верхній частині кінцем, а також руками, користуючись для цього драбинами, або струшували. Зібрані плоди, головним чином яблука, взимку зберігали у погребах, клунях або на піску чи соломі, в січці чи полові. Деякі плоди сушили у варистих печах і в сушарнях.
На Україні фрукти також консервували, варили з них варення, повидло, робили різного роду наливки та вина.
4. Бджільництво
Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій.
Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Україні з другої половини XIV ст., коли штучні дупла робили у спеціальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, і підвішувалися до дерев у лісі. З часом їх уже ставили на лісових галявинах — так виникли пасіки, які згодом почали розташовуватися коло садів або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились і стіжкоподібні вулики — солом'янки, плетені з соломи і покриті соломою, мов снопом. Існували також очеретяні вулики і вулики-мазанки. В XIXст. на Україні використовували рамочний вулик, що витіснив інші типи вуликів. Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки у садках або гаях, затишних місцях. Пасіки завжди обгороджувалися, вулики розставляли на відстані 2—3 аршини один від одного, повернуті вікнами до сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях будувались погреби, куди ставили вулики на зимівлю.