Взагалі на Україні – чорт це могутній дух, здатний вчинити якесь грандіозне лихо; це капостлива істота щобезнастанно шкодить Богу, людям, плює у груди. Чорти можуть затягти людину в болото, дати замість люльки в рот шматок кізяку, замість грошей купу черепків і навіть посварити з родичами.
Беручи до уваги швидкість розмножування чортів, як це ми просліджуємо в народній уяві, можна надумати що кількість їх безмежна... Та якщо зазирнути в оповідання Чубинського, де захоплений пихою "найстарший чорт", задумавши зрівнятися з Богом, збудував високу вежу, зібрав чортів, аби здивувати своїм витвором. Та Бог зруйнував будову, чорти злякалися та летіли сорок днів та сорок ночей: який впав до води – став водяник, у ліс – лісовик, в болото – болотяник, у поле – польовик, в очерет – очеретяник тощо. Згідно з оповіданням у "Знадобах до української демонології" Гнатюка, чорти навіть служили на залізницях, телеграфах тощо. За народними віруванням чорти боялися святого Іллі, бо стріляв з неба кам"яними стрілами; святого Юрія, архистратига Михайла та інших святих.
Під впливом християнства, в українських хатах часто трапляються шкідливі домовики. Вони капостять, одчиняють уночі двері, вікна кидаються камінням, котами, а сонних людей б"ють ломакою. Трохи з часом мірою боротьби виступають священники. У давні часи домовик був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком... По сьогодення у Галичині народ вірить, що дідьки на припічку допомагають в господарстві. Розрізняли декілька домовиків.
На Білій Руси домовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником, або як казали на Подолі – скарбником.
Оригінальністю відзначається лісова людина, живе у лісах. На вигляд попелястого кольору, волохатий чоловік в одежі – полісун. На зріст як звичайна людина, та буває заввишки як дерево, або як трава. У полі живуть польовики, їхній зріст залежить від висоти та врожаю хліба, часом допомагають рубати дрова, можуть просити хліба. Полісуни і польовики мають жінок, дітей, родини. В західній частині Гуцульщини лісову людину називали чугайстром, вищій за смереку і завжди в білому одязі. До людей ставиться доброзичливо, але харчується печеним м"ясом нявок (лісовиці). Образ такого чугайстра добре змалював М.Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків".
Нижчі духи і півдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки – невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з"являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами. Полюбляють гуляти на чистий четвер аж до Петра біля берега – гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті. На Чернігівщині є дві дуже поважані народом криниці: Заручейська й Сухомлиньська, де щорічно на клечальні тижні русалоньки виходять, щоб розпустити і розчесати коси. На Зеленому тижні вони сидять голі на деревах і просять у людей сорочки, намітки. Русалки дуже розумні і полюбляють загадки.
Мавки живуть у лісах, а в Галичині на Карпатах живуть у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпають в криницях. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову.
До русалок і мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво.
Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей, поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі на Україну, спричиняючи велику паніку серед людей, ті божеволіли: виймали мерців з могили – відтинали голову; пізніше вампірами почали вважати людей хворих на туберкульоз, тож після смерті такій людині вбивали у груди осиковий кілок. Крім того, якщо підозрювали щось нечисте, в могилу кидали жменю макових зерен, або ж мерця перемотували мотузком, на якому було зав"язано дуже багато вузликів. Вважалося що мрець не здатний вилізти з могили доки не перелічить усіх зерен, не розв"яже усіх вузликів.
Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, лятають на повітрі на Лису гору й справляють там з чортами чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п"ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя "Вій".
Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з"являються вже в оповіданні "Слово о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака, а Великороси плутають з загальним розумінням перевертня.
На Червоній руси в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки. Яскравим прикладом українського упиря можна назвати Андрія Борковського, що досить значний час був радником Івана Самойловича та Івана Мазепи; розквіт відьмівства припадає на гатьманство Івана Брюховецького, а саме на період його одруження з дочкою князя Долгорукого, котра й спонукала його до розправи над дівчатами, яких вважали відьмами, лише за вроду.
в. Довколишній світ
Осередок світогляду нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму сприймається і довколишній світ. Найстаровинніші та етнографічніші уявлення українців про небесні світила. Наприклад, Сонце – цар неба, око або обличчя Бога. Здавна воно сприймалося як вогняна куля, велике коло або колесо. Лише за деякими поодинокими вийнятками наші предки вважали, що Земля стоїть непорушно, а Сонце промінням освітлює цілий світ, сонце наче боготверене народом, його вважають за святе й правдиве; рухається і ввечері іде відпочивати, сховавшись за Землю.
Уявлення ж щодо Місяця та зірок майже не відрізняються від уявлень про Сонце. Місяць, за повір"ями, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає. Це теж око Боже, світило, що поставлене ближче до землі щоб ліпше освітлювати її вночі; це – молодий брат Сонця, він має великий вплив і на людей, і на тварин, а тому народ і молиться кожному молодому Місяцю. Так розпорядився Бог, що на місяцевій поверхні зображено вбивство Каїном Авеля. Місяць наділявся цілющими властивостями, зібрані на молодика лікарські рослини і коріння мали чудодійні сили.
Зорі, також трактувалися по-різному. Це діти Сонця та Місяця, абож запалені свічі Богом після народження людини. На Холмщині їх вважали за янголів, у них вбачали душі померлих безгрішних людей. Подекуди і навпаки, в Ушинському та Житомирському повітах стверджували, що то грішні душі, які спокутують свої гріхи. Українські назви сузір"їв мають суто земне походження.
Наші предки не могли не цікавитися землею, на якій вони жили. Її уявляли круглою, як корж, що плаває на воді. У деяких повітах на Лівобережжі України Землю порівнювали з жовтком яйця, навколо якого – вода (білок). На Холмщині уявляли півкулею, на краю якої живуть люди, що харчуються лише рибою, назбираною на березі моря. У середині Землі знаходиться пекло, де у вічному вогні аж до страшного Суду мордуються грішники. Через занепад грамотності побутвала легенда про існування пупа землі, звідки випливає вода, що утворює всі річки та моря, і знову вертається назад у той самий пупець. "Народ, - говориться в повір"ї, записаному експедицією Чубинського, - має глибоку повагу до землі та зве її матір"ю, томущо вона годує людей і тварин". Бити палицею без потреби, клясти землю вважалося за великий гріх, натомість в шану землі – її цілують, подекуди і з"їдають шматочок землі.
Так само за святу вважають і воду; в неї не можна плювати, спорожнятися тощо. Святі та цілющі якості має лише непочата вода, напрклад, на водохрещі. У всіх місіцевостях України білял води здійснювались різні обряди, насамперед, на свято Купали. Свяченою водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з них нечисту силу. Водою лікували від хвороб, у ній купали недужих дітей, вона рятувала від пристріту, курячої сліпоти. Джерела, ріки, озера, ставки та моря мали свої різні уявлення та повір"я.
Згадуваний вогонь вважався святим, але мстивим. П.Чубинський фіксував народні слова: "Ми шануємо вогонь як Бога. Він – наш дорогий гість". Не існувало єдиного погляду щодо походження вогню. На Поділлі вогонь приписували чортові, у Луцькому повіті вогонь пов"язували із земним життям Ісуса Христа. У побуті нашого народу вогонь довіряли жінці – господині, що мала шанувати і оберігати сімейний вогонь, перед приготуванням їжі мала охрещувати його. Він вважався талісманом, опікуном дому. Треба відрізняти від вогню вогники, що з"являються на кладовищах і болотах. Їх приписують чортам та упирям, або ж янголам, які запалюють їх на могилах праведників. За іншими повір"ями вважали що вогники спалахують де живе диявол, або ж на місцях закопаних скарбів.