План
Вступ
1. Історичне краєзнавство – комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості
1.1 Предмет історичного краєзнавства
1.2 Проблематика історичного краєзнавства
1.3 Методи історико-краєзнавчих досліджень
1.4 Джерельна база історичного краєзнавства
1.5 Роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні
2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства
2.1 Дослідження історії Рівненщини – складова частина волинієзнавства
2.2 Історія та сучасність Рівненщини
2.3 Історія Рівного
2.4 Остріг та Дубно – історичні міста Рівненщини
2.5 Історія села Борове Зарічненського району Рівненської обл.
2.6 Відомі діячі науки, освіти, культури Рівненщини
3. Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях
3.1 Історія розвитку краєзнавства на Волині
3.2 Перспективи програми дослідження історії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
Висновок
Література
В розбудові Української держави постає чергове завдання: формування національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу. В його реалізації велика роль належить скарбниці пам’яті народної – історичному краєзнавству.
В 1990 році в Україні була створена Всеукраїнська спілка краєзнавців, як спадкоємниця Українського комітету краєзнавства, що діяв в 20-30-і роки ХХ століття. Її оновленню сприяли Національна академія наук України, Інститут історії НАН України, Український фонд культури, Міністерство культури і освіти.
Члени спілки брали найдійовішу участь у громадсько-політичних процесах спрямованих на проголошення суверенітету і державної незалежності України.
Важливе значення для розгортання краєзнавчого руху в 70-80-х роках ХХ століття мало залучення громадських дослідників рідного краю до роботи над випуском "Історії міст і сіл УРСР" у 26 томах. Загальний обсяг цієї праці становив 2360 авторських аркушів, у томах вміщено 1340 статей з історії обласних і районних центрів та інших найбільш значних населених пунктів, 8319 статей про селища міського типу і центри сільських рад, вміщено понад 9 тисяч ілюстрацій.
В добу незалежності України відбувся бурхливий розвиток історичного краєзнавства. Краєзнавчий рух носить демократичний характер, адже в краєзнавчих дослідженнях беруть участь представники різних верств населення, різної фахової підготовки.
Вчені та аматори – краєзнавці – зробили чималий внесок у вивчення історії України, її окремих регіонів, міст і сіл.
Краєзнавство – творчо-пошукова діяльність, пізнання історії і природи, матеріальної і духовної культури певної території (краю), сума добутих знань та їх популяризація серед населення. Воно є невід’ємною складовою національної культури та українознавства і переймає усе наше суспільне й особисте життя. Ним як скарбницею знань про рідний край користуються в своїй повсякденній діяльності працівники, спеціалісти різних галузей.
Краєзнавство як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних і природничих наук, постачальник "місцевих фактів" для узагальнення у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області.
У визначенні самого терміна "краєзнавство" наріжним поняттям є "край". "Українська Радянська енциклопедія" дає таке "краєзнавство" – всебічне вивчення частини (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням. Особливим завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, навчальною і практичною метою.
"Енциклопедія українознавства" розрізняє два розуміння краєзнавства – у широкому і вузькому значеннях. У широкому – це "сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо (тобто краєзнавства)".
У вужчому значенні, краєзнавством називається "вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звичайно, місцевими силами". Таке розуміння вироблялось в Україні впродовж XXстоліття.
Предметом історичного краєзнавства є вивчення загальних закономірностей та конкретних особливостей історичного та культурного розвитку певного населеного пункту, історико-географічного регіону, адміністративно-територіальної одиниці
Історія населення (відтворення населення та вплив на дані процеси соціальних і природних факторів; зміни в чисельності і розміщенні населення; дослідження станового і класового складу населення, національностей, змін професійного складу населення, його освітнього рівнів; дослідження впливів на населення демографічної політики, голоду, репресій, війн.
Вивчення народного господарства; питання формування місцевих і зовнішніх економічних зв’язків і їх центрів, напрямків торгових шляхів і транспорту.
Проблеми розвитку культури рідного краю; вивчення біографій і творчості діячів культури.
Методи історико-краєзнавчих досліджень базуються на використанні загальнонаукових методів аналізу і синтезу в історико-краєзнавчих дослідженнях, принципах науковості, об’єктивності, всебічності, пріоритетності історичного, порівняльного методів.
Джерельною базою історичного краєзнавства є речові, документальні та вербальні (словесні) джерела.
Багатовікова історія і культура України складалася і втілена в біографіях більш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. В їх числі понад 800 міст, селищ міського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з них відсвяткували свій тисячний ювілей, частина наближається до цієї вікопомної дати. 39 найстаровинніших українських міст взято під державну охорону. В Україні близько 5000 сіл, яким теж понад 300 років, вік деяких становить тисячу та більше років. Саме історичні міста і села були колискою нашої державності, де формувалося козацтво, а їх мешканці ставали активними учасниками боротьби за національне і соціальне визволення, де розвивалася самобутня культура, національні традиції, створювалась неповна історико-культурна спадщина.
Історія для багатьох старовинних міст і сіл не була милосердною. Впродовж віків з цілої низки причин багато історико-культурних надбань цих міст і сіл знищено й втрачено назавжди. Тільки у XXстолітті зникло з карти України майже дві тисячі населених пунктів. Одні згорілі в полум’ї громадянської та Другої світової воєн, інші залишились без мешканців у роки голодомору, примусових депортацій населення з багатьох областей, в т.ч. й Рівненської.
Справжній патріотизм, національна гордість, любов до Батьківщини виростають із любові до рідного краю, формуються на багатовікових Л народних традиціях, на цілісній системі звичаїв, вірувань, обрядів, національного світорозуміння і світопереживання.
Велике значення має раціональний, "крайовий" патріотизм: тільки з пізнання глибоких джерел народної пам’яті, яка персоніфікується, оживає в долях, почуттях, переживаннях конкретної особи, можна скласти уявлення про долю всієї нації.
Складовою частиною волинієзнавства є дослідження історії Рівненщини.
Землі нашого краю – українські. Входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а згодом Великого Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Лише у XXст.. були у складі Польщі, Радянського Союзу (Радянської України), з 1991 р. – у незалежній Українській державі.
У грудні 1939 р. була утворена Рівненська область. Сучасна область об’єднує 16 адміністративних районів. Область нараховує за останнім переписом населення (2001 р.) 11173,3 тис. жителів. Обласним центром є місто Рівне з 248,8 тис. мешканців. За національною ознакою в області мешкає 95,9% українців, решта представники інших народів: росіяни, поляки, євреї тощо. Рівненщина відноситься до історичної Волині, великого історико-географічного, історико-етнографічного регіону, до якого входять сучасні області України: Волинська, Рівненська і частини Житомирської, Хмельницької, Тернопільської, Львівської.
Заселення території Рівненщини, зокрема її південної частини, почалося ще в добу пізнього палеоліту, приблизно 40-35 тис. років тому. Найбільш ранніми є поселення первісних мисливців, дослідження поблизу сіл Липи, Мирогощі Другої і Мирогощі Першої Дубнівського та Городка Рівненського районів. На поселеннях виявлено залишки жител з кострищами, крем’яні знаряддя праці, багато кісток мамонтів та інших тварин.
У селі Шепетині Дубенського району вперше на Рівненщині виявлено значне поселення доби мезоліту, на якому 12-10 тис. років тому проживали мисливці, що вже володіли луком та стрілами з крем’яними наконечниками.
Верхів’я річки Горині в добу неоліту (V-ІV тис. до н.е.) було північно-східною околицею великого етнічного масиву, що охоплював Західну Волинь і Подністров’я, заселеною скотарськими племенами. В Корецькому, Рівненському й Дубенському районах відомо близько 10 неолітичних поселень, два з них, біля с.Зозова Рівненського району, частково досліджені.