Художніми якостями відзначалися металеві вироби народних майстрів зі Східних Карпат (с. Криворівня, Голови, Путила, Ростоки та ін.). Метал, в основному кольоровий, використовували переважно для оздоблення дерев'яних та шкіряних речей, палиць, тобівок, чересів тощо, або ж з нього виготовляли різні предмети вжитку, зокрема люльки. Великою популярністю користувалися литі, оздоблені орнаментальними мотивами, виконані різними техніками пряжки, застібки, лускоріхи, гольники.В їх формах, декорі проступають традиційні мотиви орнаменту, наприклад, солярні знаки. Із кольорових металів народні майстри створювали неповторні за красою ювелірні вироби, в тому числі жіночі прикраси — перстені, кульчики, а також нашийні «шелести», в яких на низці послідовно чергувалися литі фігурні хрестики та круглі дзвіночки (рудимент давніх, дохристиянських вірувань). У міських осередках, зокрема Києві, Львові (хоча ливарні виробництва існували в більшості міст на Україні у XVII—XVIII ст.), відливали дзвони, гармати, а з олова, мосяжу та срібла — предмети домашнього вжитку — свічники, посуд, каламарі. На особливому становищі перебували ремісники, котрі виготовляли зброю та ювелірні вироби з дорогоцінних металів (у Львові славилися виробами ювеліри-вірмени).
Ринкові відносини в XIXст. зумовлювали постійне скорочення виробництва таких речей. Цьому прагнули протидіяти різні товариства, організації, передусім через підготовку майстрів. Так, 1904 р. у Вижниці на гуцульській Буковині була відкрита школа, де Шкрібляк і Мегеденюк навчали традиційного різьблення та металірства.
Народний промисел художньої обробки металу ніколи остаточно не занепадав, він або скорочувався, або навпаки — ставав все популярнішим. При цьому традиційні форми, декор, прийоми технології не тільки не втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових матеріалів — алюмінію, сталі. Більш широко застосовуються карбування, лиття, інкрустація, гравірування, протравлювання різними кислотами та лугами, штампування, гальванопластика. Успішно працюють у цих техніках майстри, зокрема, Р. Стринадюк та М. Шпадгок із с. Брустури на Гуцульщині.
11. Ковальство
Виробництвом металевих виробів різноманітного призначення займались ковалі, їх вироби, знаряддя виробництва, вжиткові речі — світильники, ковані, тобто окуті залізом, дерев'яні скрині, без яких на Україні не могла обійтися жодна родина, часто були позначені високими естетичними якостями. За формами, конструктивними особливостями, а ще більше їх деком, де поряд з розписами, малюванням видне місце посідалидекоративні, тобто копані залізні лиштви, окуття, замки, ручки фігурних форм, вирізнялися скрині зі Слобідщини, Поділля, Волині. Художнє ковальство як вид декоративно-ужиткового мистецтва набуло доволі широкого визнання у 1960—1970 рр. і репрезентоване такими видатними майстрами, як В. Миловзоров із Києва та О. Боньковський зі Львова.
12. Вироби з каменю, кістки та рогу
Вже в епоху неоліту люди, котрі жили на території теперішньої України, вміли виробляти необхідні речі — різноманітні скрібки, наконечники списів, амулети з каменю, кістки та рогу. Окремі з них прикрашали простими лініями, зигзагами, крапками, нанесеними гострим предметом або охрою. В часи Київської Русі із кості виготовляли деталі для луків, сагайдаків, ґудзики, гребінці. З каменю, передусім шиферу, вирізували сакральні речі, зокрема, невеличкі нагрудні іконки, а також тягарці (пряслиця) до веретен. З рогу тура виробляли посуд для пиття (відомий такий з Xст., прикрашений срібною багато декорованою оправою, з «Чорної могили» у Чернігові). Збереглися порохівниці, зроблені з оленячого рогу в XVII— XVIIIст. Вони прикрашені рослинним, рідше — геометричним орнаментом, нанесеним різьбленням або ризуванням. Кістка, ріг, рідше камінь використовувалися в інкрустації меблів. Сучасні майстри з цих матеріалів вирізують речі здебільшого сувенірного характеру.
13. Художня обробка шкіри
В побуті населення України з незапам'ятних часів використовується шкіра, передусім для виготовлення взуття. Вже в Київській Русі були у вжитку чоботи з дорогої шкіри — сап'яну. Зі шкіри робили обкладинки до книг, використовували її також у військовій справі (сідла, піхви, збруя і т. д.).
В середні віки речі зі шкіри, хутра виробляли в цехах Києва, Львова, Кам'янця-Подільського, Луцька та багатьох інших міст. Часто вони були предметом експорту. Зрозуміло, крім високих утилітарних якостей вони відзначалися і художніми.
В XIXст., зокрема з другої його половини, виробництво тобівок, чересів, футлярів, киптарів, постолів з металевими прикрасами набуло особливого розвитку на Гуцульщині. Цейвид народного художнього промислу існує й розвивається в наш час. Його основні центри й надалі зберігаються в карпатському регіоні.
14. Плетіння з рослинних матеріалів
До давніх видів народної творчості відноситься плетіння з різних рослинних матеріалів — лози, рогози, соломи, коренів тощо. Це кошики різного призначення (для перенесення картоплі, овочів, грибів, збереження м'яса, св'ячення паски), солом'яники на зерно, рогозяні мішки, покривала, хідники, меблі, іграшки, компоненти одягу тощо. Більшість з цих виробів мали естетичний вигляд, їх декоративізм був зумовлений не стільки матеріалом, технологією виконання, як привнесенням неповторного творчого начала їх виконавцями. Наприклад, лоза, з якої був плетений кошик, мала різну товщину, колір (природний або наданий їй), і майстер, відповідно її підбираючи і переплітаючи, надавав виробу певної емоційної вимовності.
У другій половині XIXст. створюються численні промисли для плетіння виробів, передусім з лози (кошики та меблі). Виникають так звані кошикарські школи. І не тільки у містах (Львів, Тернопіль, Станіслав та інші), а й у селах Чернігівщини, Поділля, Галичини. В них навчання (1—2 роки) поєднувалося з практичною виробничою діяльністю — виготовляли крісла, етажерки, трюмо, шкатулки, кошики, а з соломи — жіночі та чоловічі капелюхи.
В наш час асортимент таких виробів скоротився. Натомість окремі досвідчені майстри (наприклад, Я. Ремінецький з Тернополя) виробляють із рогози, обгорток качанів кукурудзи фігурні композиції (народні типи, жанрові сценки тощо) сувенірного призначення.
15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси
З XIXст. на Україні "популярними стали вироби з бісеру. Це передусім жіночі прикраси. З фабричних намистин із фарфору та кольорового скла в домашніх умовах виготовляли гердани (Гуцульщина, Поділля), «силлнки» (Закарпаття), «крайки» (Лемківщина). Бісер широко використовували і для декорування жіночого одягу. Традиційне використання бісеру не припинилося і в наш час, тільки розширився діапазон йогозастосування (наприклад, для виготовлення настінних панно, картин тощо).
Окремі види художніх ремесел, промислів, що були поширені в часи Київської Русі, наприклад, виробництво жіночих прикрас з дорогоцінних металів та ємалі з перегородчастою емаллю, браслети, нагрудні хрести в наступні віки зазнали трансформації, але ніколи не припинялися, за винятком виробів з перегородчастої емалі. Так, на Подніпров'ї у XVIII— XIXст. було розповсюджене виробництво таких жіночих прикрас, як дукачі.
Ремесла, народні художні промисли є тим компонентом матеріальної та духовної культури українського народу, в якому надзвичайно повно проявляються і його світоуявлення, його працьовитість, гармонійний зв'язок з природою і естетичні уподобання.
Висновки
Підсобні промисли та художні ремесла посідали чільне місце у виробничій діяльності та духовному житті українського народу, зрозуміло, з врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей, їх розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема, природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність покладів відповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші природні умови для вирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх розвиток також впливали інтенсивність торговельних та етнокультурних зв'язків. Далеко не останнє місце в цьому посідали війни і релігія, а конкретніше — конфесійна приналежність населення. Несучи вивірені віками народні уявлення про добро і красу, вони навіть у тяжкі часи Історії українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесів етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українському народові вижити як етнічній спільності.
Життєдайними для народних художніх промислів стали процеси, пов'язані з національним відродженням, піднесенням самосвідомості народу, зростанням його духовності.
До розповсюджених на Україні художніх промислів відносяться вишивка, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство — взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство, обробка металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в'язання, мереживо, художня обробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з бісеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.
Література
1. Етнографія України / Навчальний посібник. За ред.. С. А. Макарчука. – Львів: Світ, 2004.
2. Культура і побут населення України. Навчальний посібник. За ред. В. І. Наулко. – К., 1993.
3. Ремесла і промисли // Українознавство. – К., 1994. – С. 111-127.
4. Супруненко В. Ковалі // Чумацький шлях. – 2000. - №2. – С. 19.
5. Українська етнологія. За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.
6. Українське народознавство. Навчальний посібник. За ред. С. П. Павлюка та Г. Й. Горинь. – Львів, 1994. – 608 с.