Для сільських стельмахів існувала феодальна «возова» повинність — кожних чотири сільських ремісники давали на рік одну підводу панові. Для виготовлення воза стельмахи підбирали спеціальні породи дерев, які за формою підходили для виробництва окремих частин воза чи саней.
Найскладніший технологічний процес — виготовлення коліс, тобто їх вигинання. Для цього будували спеціальну споруду з дерев'яних балок, шпари між якими ущільнювали мохом та обмазували глиною, дах покривали дошками. Посередині вставляли три балки для вигинання коліс, внизу будували піч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду наливали ззовні дерев'яним жолобом. Матеріал, що мав вигинатись, закладали в парню через вікна, які потім старанно замазували. Через добу після того, як у парні розводили вогонь, можна було приступати до вигинання обводів до коліс. Існували і менші парні, які влаштовували в ямах.
У побуті тогочасного селянства переважали дерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки і т. д., які виготовляли сільські ремісники. Невідомий автор у 1886 р. писав: «Колись не-раз приглядався, які ярмарки відбувались в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод різного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. Перед 20 роками славились миски, виточені з явора, клена, ясеня».
Виробництвом дерев'яного посуду найбільше займались на Гуцульщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали з собою мішок муки, сокири, долото і йшли будувати колибу. Один зрізував дерева та виготовляв відповідні деталі, другий їх обтесував, а третій — майстер — тут же робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки і т. д. Коло Пістина та Печеніжина з ліщини виробляли крісла, столики, дивани, які вивозили на продаж. У селах були майстри, які виготовляли вулики.
4. Вироби зі шкіри
На Україні з овечої шкіри шили одяг, з шкіри волів, коней, свиней — чоботи та виробляли інші побутові й господарські печі. До XVIIIст. кушнірства, гарбарства як окремого промислу не існувало. І кушнірі, і шевці самі виправляли шкіру, з якої виробляли взуття, кожухи тощо. Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у покритті її дерев'яною корою. Тільки в 1878 р. почали виправляти шкіру мінеральними солями.
В описі майна шевця у 1649 р. згадане таке начиння: цебер шевський для гарбування, троє корит, бочки та дубова кора. В одній посудині лежали у воді сирі шкіри для очищення від бруду та крові, в іншій — їх полоскали в квасній воді з висівом муки та ячмінного солоду. В спеціально вкопаних у землю дерев'яних кадках заливали розчином з дубової кори, добавляючи березову. Були ще й інші прилади до гарбування.
Овечі шкури просушували, потім відмочували у звичайній воді в ямах-копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9—12 днів у квасі. Після вимочування шкіру просушували, знизу намазували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали («ключували») за допомогою дерев'яного «ключа», яким тягли по шкірі. Нарешті шкіру натирали крейдою і знову вичищали від міздрі за допомогою«скафи».
Після оброблення шкір кушніри, шевці та римарі приступали до виготовлення відповідних речей. На відміну від полотняного одягу, який шили майже всі жінки, кушнірством займались сільські ремісники. Були й мандрівні кушніри, які ходили по селах і шили кожухи.
Певна увага приділялась на Україні обробці рогів, з яких виробляли ручки, гребінці, ріжки для зберігання пороху мисливцями тощо.
5. Гончарні вироби
Гончарні (керамічні) вироби — ужитковий посуд, культові, декоративні речі, елементи архітектури, забавки — мають на Україні давні традиції. Найпростіші з них, за свідченням археологічних знахідок,— корчаги — посуд на рідину, страву і т.д. з'явилися в епоху неоліту. Всесвітньо відомою є трипільська кераміка з її характерним спіралеподібним орнаментом. Як з'явилися перші гончарні речі, достеменно не відомо, але з-поміж різних припущень найімовірніше те, що все починалося з ліпленого посуду, або плетеного кошика, обмазаного глиною, які випадково потрапили чи свідомо були поставлені на вогнище. Територія України, як відомо, дуже багата на родовища придатної для гончарства глини.
Тисячоліттями гончарство було допоміжним заняттям. Відокремившись від землеробства (це збігається з освоєнням гончарного круга, а за часом — з початковим етапом давньокиївської держави), воно мало неабиякий вплив на суспільний прогрес. Поступово гончарство створює солідний пласт народної культури, де відображаються економічні, соціальні, світоглядні та естетичні уподобання українського народу. Розвиток виробничо-товарних відносин привів до виникнення цехів. У Львові цех гончарів створено вже на початку XVIст. Найбільш відомими центрами гончарного виробництва на заході України були в XVI—XVIIIст. Городок, Яворів, Миколаїв, Старий Самбір, Коломия та ін. Про обсяг посуду, виробленого з глини, свідчить той факт, що гончар, який забезпечував існування сім'ї своєю працею, щорічно вивозив на продаж до 20 возів власних виробів, переважно посуду. Такий посуд був популярний не тільки в нижчих та середніх верствах суспільства. На прийомі у Б. Хмельницького, наприклад, окремі страви подавали у глиняних розписних мисках. Посуд, як і кахлі для печей, облицьовувальні плитки з розписним, рельєфним декором особливо масово виробляли на території України в XVII—XVIIIст. Своєрідним центром виготовлення таких кахель було м. Ічня на Чернігівщині. Відомі й інші місця гончарного промислу: на Київщині — Васильків, Дибинці, Канів; на Волині — Володимир-Волинський; на Полтавщині — Опішне, Хижняки, Хомутець, Глинськ, Малі Будища; на Поділлі — Бубнівка, Смотрич, Бар, на Гуцульщині — Косів, Пістинь і т. д.
У цих осередках водночас працювало чимало гончарів. Наприклад, в Спішному в 1786 р. їх налічувалося 250, а на початку XXст. у Чигиринському повіті — понад 800, Канівському — 450.
За формами, оздобленням, частково і технологією виробництва керамічного посуду, гончарних виробів взагалі на Україні можна визначити окремі зони: наприклад, Наддніпрянщина, Поділля, Гуцульщина і т. д., які, в свою чергу, поділяються на менші. Так, на Наддніпрянщині відрізняються між собою Київська та Черкаська, на Поділлі — східна і західна. Крім цього, неповторністю форм, декором вирізняються й окремі осередки, наприклад, Опішне, Смотрич, Косів, а в них, в свою чергу, індивідуальним «почерком» — окремі майстри, зокрема О. Бахматюк. В. Шостопалець, П. Цвілик. Перший створив кахлі з неповторними за багатством сюжетами, візерунками, другий — фігурний посуд, П. Цвілик прославилася багатством створених форм і декором.
На всій Україні здавна побутував керамічний, переважно полив'яний, посуд у формі різних звірів, птахів, людей. Особливо розповсюджений був він у XVIIIст. Керамічний фігурний посуд, скульптуру, що призначалася для прикрашування житла, робили тільки окремі майстри. До найвідоміших належали І. Гончар (1869—1944), О. Желізняк (1904—1963) з Чернігівщини, Ф. Олексієнко з Києва. Дещо окремим видом є глиняна забавка, її робили майже всі гончарі, зберігаючи традиційні форми. Давнім центром виробництва глиняних іграшок була Стара Сіль (Львівщина, недалеко м. Самбора).
Здавна, зокрема на Черкащині, Житомирщині, Львівщині (Гавареччина), побутував так званий димлений посуд. Темно-сірий, аж до чорного, його колір — результат спеціальної технології, суть якої зводилася здебільшого до створення без-кисневого середовища в печах під час їх випалювання.
Гончарне виробництво як вид допоміжного промислу на Україні ніколи не припинялося, хоча в різні історичні періоди його роль у забезпеченні добробуту сім'ї майстра була неоднаковою. Технічний прогрес, масовий випуск фабрично-заводської продукції призвів до того, що в останні десятиріччя такі вироби практично витіснилися з повсякденного вжитку. Деякі гончарі свою продукцію тільки частково збувають в середовищі, де живуть,— здебільшого переходять на виробництво сувенірів або ж речей на виставки чи замовлення музеїв, салонів художнього фонду тощо.
6. Вишивка
Вишивка — феноменальне явище в художній творчості українського народу, її витоки сягають глибини віків. Фрагментарні зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з X— XIст. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу, очевидно, першу на українській землі, у XIст. організувала сестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У XVI—XVII ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстерні були в XVIII—XIXст. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівці на Київщині, Качанівці — на Чернігівщині, Клембівці — на Поділлі і т. д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині XIXст. знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем для справді народної, традиційної вишивки,— вона вистояла під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй призначення. Але не змогла витримати прессінгу ринку. Ручне вишивання як основа існування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад, «Просвіти», земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості не могли дати бажаних результатів у конкурентній боротьбі з промисловим виробництвом.