У Тростянці вперше в Лівобережній Україні були випробувані ялиці грецька та Фразера, головчастий тис кістянковий, ялини Алькокка та червона, сосни осиста, скручена, кедрова корейська та Жеффрея, туя гігантська, туйовик поникаючий, болотний кипарис звичайний, клени завитий, голий, пенсільванський та колосистий, аморфа сивувата, береза чорна, каракас китайський, гледичія люта, дуб черепитчастий, липа маньчжурська, в'яз американський, чекалкін горіх го-робинолистий та інші.
Багато рослин інтродукованих видів досягли природних розмірів. Тростянець – північна межа поширення в Україні окремих таксонів.
Цікавою особливістю насаджень парку є створення так званих «гніздових» груп, коли декілька рослин одного виду (дуба звичайного, липи серцелистої та американської, тополь білих та сіруватих, кленів гостролистих), висаджених близько одне від одного на галявині, утворюють неначе спільну крону.
Інший засіб застосовано до деяких хвойних – туй західної та гігантської, кипарисовиків горіхоплідного та Лавсона, ялиці білої. У солітері цих видів укорінюються нижні гілки (часто і пагони цих гілок), і вони разом з материнським деревом утворюють спільний конус. Схили невеликих пагорбів засаджені ялівцем козацьким.
Як відомо, існує 6 типів садово-паркових ландшафтів: лісові, паркові, регулярні, садові, лучні, альпійські. Ділянки із штучно сформованим рельєфом дендропарку Тростянець можна було б віднести до альпійського типу садово-паркового ландшафту. Але особливість Тростянця полягає у тому, що для оформлення гір не використовували каміння, яке звичайно є головним компонентом при формуванні альпійських ландшафтів.
Нині власне у парку (без арборетуму, розсадника та господарської зони) під насадженнями зайнято 114,1 га, галявинами – 42,2 га, ставками – 10,4 га, парковими дорогами – 9,4 га. Як бачимо, на галявини припадає більше третини від площі насаджень. Завдяки цьому значну площу парку можна розглядати як парковий тип садово-паркового ландшафту. Але у даному випадку гайки, розташовані серед галявин, часто мають досить значні площі, в них сформувалися лісові умови. В парку є великі масиви та захисна смуга з сосни уздовж меж, які безумовно слід віднести до лісового типу садово-паркового ландшафту. В більшості українських парків лісовий тип садово-паркового ландшафту створюють листяні дерева, лише у деяких з них, які виникли на базі природних соснових лісів, – хвойні (підкреслимо, що з сосни звичайної формуються світлохвойні лісові ландшафти). У Тростянці, і в цьому його особливість, завдяки широкому використанню ялини європейської, інших видів ялин, а також ялиць, тсуг та псевдотсуг є значні ділянки лісового типу садово-паркового ландшафту, сформованого темнохвойними видами. Лучні ландшафти трапляються на дні балок (зокрема, в балці Куциха).
Таким чином, дендропарк Тростянець являє собою переважно складне поєднання паркового і лісового типів садово-паркових ландшафтів, та ще й на штучно сформованому рельєфі.
Територія дендропарку розбита на 62 квартали.
Масиви й групи, які знаходяться у кожному кварталі, найчастіше складаються з дерев різних видів та віку.
Кількісний склад насаджень парку вивчали під час інвентаризацій 1957–1960, 1967–1970, 1980–1983, 1995–1997 рр. За даними останньої інвентаризації, в парку росте 47600 дерев. З них сосен звичайних – 10,2%, ялин європейських – 9,8%, туй західних (різних форм) – 3,6%, модрин європейських – 1,3%, туй гігантських – 1%, кленів гостролистих – 33,6%, в'язів шорстких – 10,3%, лип серцелистих – 6,7%, берез звислих – 2,7%, робіній звичайних – 2%, ліщин звичайних-2%, яворів – 1,6%, гіркокаштанів звичайних – 1,6%, дубів звичайних – 1,4%, кленів польових – 1,1%, ясенів звичайних – 1%. Решта видів представлена у кількості менше 1% кожний.
Порівнюючи дані різних інвентаризацій, помічаємо тенденцію до зменшення хвойних в насадженнях як за кількістю стовбурів, так і за запасом. Пояснити це можна старінням дерев. Збільшується частка кленів гостролистих та в'язів шорстких за рахунок самосіву.
Для збереження Тростянецького парку необхідно було розробити методику насаджень, яка б передбачала відновлення первинного таксономічного складу, збереження притаманного дендропарку паркового типу садово-паркового ландшафту, створення нових композицій, які б за художньою виразністю не поступалися попереднім, підтримання певного кількісного співвідношення між головними паркоутворюючими видами.
Таку методику розробили під керівництвом директора дендропарку Олексія Олексійовича Ільєнка. Розглянемо схему реконструкції насаджень. Відновлюють типову для дендропарку та багатьох старовинних парків України ділянку, з самосійними насадженнями переважно листяних видів (молодих та середнього віку), серед яких збереглися декілька старих хвойних та листяних дерев.
Вирубали малоцінні насадження на значній площі (ділянки можуть мати розмір близько 0,5 га і більше), щоб майбутні рослини не потрапили під шатро вже існуючих, і створили газон. Але галявина не проглядається з доріжок, оскільки збережено смугу з листяних дерев заввишки 15–20 м.
Поряд із старими хвойними деревами (колишньою куртиною) створено щільну смугу з саджанців того ж виду хвойних (при І.М. Скоропадському у Тростянці хвойні часто висаджували смугами, тому і нині використовується такий прийом – найчастіше висаджуються смуги з ялини європейської, але можуть використовуватися й інші види [10, 19].
Тільки-но смуга підросла, біля неї посадили декоративні хвойні та листяні рослини: ті, які, за літературними даними, були колись у парку, ними даними, були колись у парку, або нині представлені старими екземплярами.
Коли дерева досягли певних розмірів і відповідно декоративного ефекту, смугу, яка закривала галявину від доріжки, вирубали.
Поруч із старими хвойними та листяними деревами, що загинули, вже створені куртини, що взяли на себе їхню функцію в ландшафті. На тлі смуги, яку регулярно проріджували, гарно виглядають декоративні форми. На місці старих дерев – газон з поодинокими насадженнями. Відновлено первинний видовий склад та ландшафтний вигляд, немає проявів ґрунтовтоми.
Головними елементами методики, яку можна використати в інших парках, є: вирубування малоцінних дерев на значних площах, насадження молодих рослин не на місці, де колись росли цінні дерева, а поряд, та створення газону там, де загинули дерева. На думку авторів методики, а також з нашої точки зору, це не порушує Флорентійську хартію Міжнародного комітету з історичних садів 1981 р [10, 20].
Науковий підхід до реконструкції насаджень та наполеглива праця співробітників дендропарку дають змогу милуватися чудовими краєвидами і вселяють надію, що й нащадки матимуть таку можливість.
На сучасному етапі розвитку людства все гостріше та гостріше постають проблеми екології, охорони природи, збереження біорізноманіття. Охорона природи, раціональне використання людиною її багатств – важлива загальнодержавна і загальнонародна справа, це обов'язок кожної людини. Успіх у цій справі залежить, перш за все, від усвідомлення важливості цього завдання, від переконаності, вміння і звички постійно, на кожному кроці оберігати рідну природу, лікувати ті рани, які вже їй нанесено й не допускати нових. Основною базою екологічного виховання є загальноосвітня школа, яка покликана виховувати школярів у дусі любові до рідної природи, охорони навколишнього середовища, адже як навчав видатний педагог В.О. Сухомлинськии: «Пізнання природи, оволодіння знаннями про неї, заховує в собі ще не використані досі можливості для того, щоб знання формували позиції людини – соціально-політичні, моральні, естетичні, а ці позиції, по суті, і є світоглядом у дії. Природа – не тільки середовище навколо нас, а й всенародне добро і багатство, за яке кожний громадянин нашого суспільства відповідає – це червона нитка світоглядних переконань, від яких залежать соціально-політичні позиції людини»[5, 46].
У школах природоохоронна освіта учнів здійснюється в різних напрямах: на уроках, заняттях гуртків, під час проведення екскурсій, у процесі суспільно-корисної праці, різних масових заходів тощо. Часто учні виступають пропагандистами природоохоронних знань серед своїх товаришів, місцевого населення, беруть участь в озелененні, доглядають лісопарки та ліси, охороняють рідкісні рослини і тварин, обліковують і закріплюють еродовані Ґрунти, береги водойм, проводять спостереження за станом популяцій рідкісних видів, інвентаризують місцеву флору і фауну. Успіху природоохоронної освіти сприяє й дослідницька робота учнів, під час якої вони розширюють свій екологічний світогляд, оволодівають методами дослідження природи, нагромаджують певний досвід у справі охорони природи. Не можна лишати поза увагою прищеплення учням навичок естетичного сприймання природи, формування гуманістичних ідеалів. Серед учнів поширені цікаві форми організації їх діяльності: зелені патрулі, шкільні лісництва, гуртки юннатів та любителів природи, клуби й товариства екологічного краєзнавства.
Проте не всі учні до кінця усвідомлюють цінність і глобальність проблем охорони природи. Як правило, питання охорони природи розглядається учнями відірвано від складних наукових, природно-соціальних явищ, зокрема, таких, як закони функціонування природних систем на різних рівнях їх організації і задоволення потреб суспільства відповідно до дії цих законів. Школярі нечітко уявляють норми ставлення людей до природного середовища, протиріччя, що виникають у системі: техніка суспільство природа. Все це вимагає посиленої уваги і продуманої роботи серед школярів; питань охорони навколишнього середовища, його збереження. Одним з кращих видів еколого-виховної роботи серед учнів є еколого-краєзнавчі екскурсії, туристичні походи.