Навесні 1238 р. саме на Західній Волині, під Дорогичином, Данило Галицький розбив ущент тевтонських рицарів Добжинського ордену, чим припинив їхню експансію. 1254 р. він уклав військовий союз проти Золотої Орди з литовським князем Міндовгом і цього та наступного року здобув низку перемог над татарами. Коли ж останні перейшли в контрнаступ, то були розгромлені також на Західній Волині, під Володимиром і Луцьком. Лише через зраду литовців не справдилися тоді наміри Данила Романовича рушити на Подніпров'я та визволити Київ. А татари тим часом оговтались і, зібравши величезне військо, повернули та навіть зміцнили втрачені позиції. 1259 р. Романовичі під тиском ординців вимушені були зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Луцька, Кременця, Львова. Не скорився та зберіг свої фортифікаційні споруди лише Холм, який Данило Романович раніше зробив столицею своєї держави та де він 1264 р. був похований.
Наступник Василька Романовича на волинському престолі – його син Володимир (1270–1289) – залишив по собі пам'ять як покровитель просвіти, культури й мистецтва, котрий значні кошти виділяв на спорудження храмів і замків, розбудову міст. Галицько-волинський літопис убачає в ньому «книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо вбогих. Коли наприкінці XIII ст. завдяки зусиллям князя Лева Даниловича було відновлено єдність Галицько-волинської держави, син останнього Юрій І переніс її столицю до Володимира-Волинського, іменуючи себе «королем Русі та князем Володимири'». Його сини Андрій і Лев правили спільно і, підкреслюючи спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися «князями всієї Русі»; вони вели запеклу боротьбу проти ординців. Наступний правитель, Юрій II Болеслав, видав свою дочку за Любарта – сина великого литовського князя Гедиміна – та, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті Любарт стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі»; Юрій II пав жертвою боярської змови, померши 1340 р. унаслідок отруєння на бенкеті у Володимирі-Волинському. Влада останнього галицько-волинського князя Любарта-Дмитра вже фактично поширювалася лише на територію Волині.
Луцьк. Верхній замок Любарта (кінець ХІІІ – ХVІІІ ст.): Владича башта
Про високий культурний рівень та видатні мистецькі досягнення Галицько-Волинської держави нагадує побудована у Володимирі-Волинському наприкінці XIII – на початку XIV ст. Василівська церква, що не має аналогів у світовій архітектурі. Ця вельми приваблива споруда являє собою багатопелюсткову ротонду. До речі, такий тип храму на руських землях після монголо-татарського нашестя майже зникає, Василівська церква є геніальним винятком.
Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись з Ордою, здійснила похід проти Галицько-волинської держави, у результаті якого більшість її міст і теренів була захоплена, а сама держава припинила існування. Шляхом збройної боротьби князь Любарт до 1352 р. спромігся повернути під свою владу Волинську землю, яка за умовами укладеного перемир'я відходила до Великого князівства Литовського. 1366 р. Польща захопила додатково частину території Західної Волині з містами Холм і Белз. У складі Литви Волинь зберігала статус удільного князівства до 1392 р., коли до влади в державі прийшов князь Вітовт, який рішуче проводив курс на її централізацію. 1445 р. статус Волинського князівства, що поширювалося й на Східне Поділля, було поновлено, проте після смерті поборника особливої ролі руських земель Свидригайла 1452 р. Волинь остаточно перетворилася на звичайну провінцію.
У спадок від княжої та литовської доби ми отримали вражаючі замки Луцька. За описами 1545 та 1552 рр» його міські укріплення – Окольний, або Нижній, замок – спочатку були дерев'яними. До середини XVI ст. більше як половину споруд цього замку замінили мурованими. Під час їх зведення ефективно використовувалися природні захисні рубежі – річка Стир, її рукави та заболочена заплава. Міські укріплення проходили майже паралельно відрізкам берегової лінії, органічно поєднуючись із князівським Верхнім замком, або замком Любарта. Останній, збудований наприкінці XIII – протягом XIV ст., належить до наймогутніших замків Волині. Він розташований на пагорбі між річкою Стир та її рукавом Глушець. Цей замок складався з трьох масивних башт – В'їзної, Стирової (Свидригайлової) та Владичої – й оборонних мурів, усі його
Володимир-Волинський. Палати єпископів (ХVІ ст.) укріплення були вимурувані з цегли. Нині він є домінантою ансамблю архітектурних пам'яток міста, які 1985 р. були об'єднані в історико-культурний заповідник «Старий Луцьк».
У Волинській області, у селіЗимне, розташований, так би мовити, «зразковий» Святогірський монастир-фортеця кінця XV ст. Спеціалісти підкреслюють, що саме в цей період у розплануванні вітчизняних монастирівфортець з'явились елементи регулярності: відрізки оборонних мурів між баштами стали прямолінійними, а пристосовані до флангового обстрілу башти відносно рівномірно розміщувалися вздовж мурів. Указані принципи втілено у Святогірському монастирі, форма плану якого – близька до прямокутника трапеція, узгоджена з рельєфом місцевості. Незвичним є розташування Успенської церкви. На противагу традиції, цей оборонний храм поставлено не в центрі монастирського двору, а на його межі, у створі оборонного муру. Таке розміщення церкви характерне для замкових комплексів, а для монастирів-фортець воно є унікальним.
Після Люблінської унії 1569 р. всю територію Волині захопила Польща. Тут було створено Волинське воєводство, яке складалося з Луцького, Володимирського і Кременецького повітів. Луцьк став його адміністративним центром.
На терені Волинської області найпомітнішими спорудами та комплексами XVI ст. є ренесансні палати єпископів у Володимирі-Волинському, замок (1564) у селі Олика Ківерцівського району, Михайлівська церква (1567) у селі Гішин Ковельського району, Загорівський монастир у селі Новий Загорів Локачинського району; XVII ст. – єзуїтські костел (1610) і колегіум та Хрестовоздвиженська церква в Луцьку, Троїцький храм (1635–1640) у селі Олика, Успенська церква із саркофагом і мармуровим бюстом визначного політичного й церковного діяча А. Киселя в селі Низкиничі Іваничівського району; XVIII ст. – церква Різдва Богородиці в Камені-Каширському, монастир тринітаріїв у Луцьку, кілька храмів у Володимирі – Волинському та Покровська церква в селі Метельне Ківерцівського району, яка являє собою найдосконаліший витвір волинської школи народного дерев'яного зодчества.
Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) Волинь, за винятком Кременецького повіту, була приєднана до Російської імперії. Її терени в період до 1795 р. входили до складу Ізяславського, потім, до 1797 р., – Волинського намісництва, з 1797 р. – Волинської губернії, центром якої спочатку був Новоград-Волинський, а з 1804 р. – Житомир (обидва міста належать до сучасної Житомирської області).
В архітектурі російський період не приніс регіону особливих досягнень. На нашу думку, можна згадати хіба що модерний вокзал у Ковелі (1907 р., архітектор – О. Вербицький). Однак Україна має бути вдячна чарівній Волинській землі хоча 6 за те, що вона з народженої 1871 р. дівчинки Лариси Косач виплекала геніальну поетесу Лесю Українку. Людина, чия душа не затремтить від урочистого хвилювання в мить, коли обабіч шосе Ковель – Луцьк з'являться обриси музею-садиби, що дістав у народі зворушливу назву «Білий будиночок», є чужою для української культури. А втім, автор упевнений, що серед читачів його книжки таких осіб немає. І, покидаючи територію Волинської області, більшість із нас подумки чи вголос промовлятиме пам'ятний із дитинства рядок Лесиного вірша: «Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!»
Дніпропетровська область
Цей регіон розташований на південному сході України, у басейні середньої й нижньої течії Дніпра. Його поверхня являє собою хвилясту рівнинуз розвиненою долинно-балочною мережею. Північно-західна частина області зайнята Придніпровською височиною, яка на півдні поступово переходить у Причорноморську низовину; на сході розташована Придніпровська низовина. У річковій системі регіону панує Дніпро; у межах областізнаходяться частини Дніпродзержинського, Каховського та Дніпровського водосховищ. Принагідне згадаємо, що останнє, утворене 1932 р. греблеюДніпровської ГЕС, дозволило створити умови для наскрізного судноплавства по Дніпру від гирла до Києва і вище. Загалом на території області –145 річок протяжністю більше як 10 кілометрів, що належать до басейнуДніпра. Майже вся територія області розорана, природна ж різнотравно-типчакова і типчаково-ковилова рослинність зустрічається на схилах балок і річкових долин. Регіон належить до степової фізико-географічної зони. Відносно великі лісові масиви – Самарський бір (дубово-сосновий) та Дібровський ліс (дуб, берест, ясен, клен, липа).
1990 р. на території Дніпропетровського та Петриківського районів, на лівому березі Дніпровського водосховища біля гирла річки Оріль було створено Дніпровсько-Орільський природний заповідник (до нього увійшла також і акваторія Дніпра 50 метрів завширшки). Його піщана поверхня вкрита заплавними лісами. Переважають дубово-кленові ліси, певна частка площ зайнята лісами з верби білої, тополі білої, осокора та зільхи. До Червоної книги України занесено 25 видів рідкісних тутешніх рослин. У заповіднику живуть лосі, олені, козулі, дикі кабани, вовки, лисиці, зайці, єнотоподібні собаки, ондатри, куниці, видри, горностаї, 149 видів птахів, характерні представники іхтіофауни (тобто місцеві риби). До території заповідника безпосередньо прилягає Миколаївський степ – дітянка, що являє собою, як зазначають фахівці, цінний зразок різнотравнотипчаково-ковилових степів.