Проф. Гітіс С.С. є висококваліфікованим викладачем вищої школи. Ним розроблені ряд ВУЗІВСЬКИХ курсів, такі як "Строение и реакционная способность органических соединений", "Химия ВМС", "Органический синтез" та ін.
Очолювана з 1973 р. по 1988 р. проф. Гітісом С.С. кафедра хімії ТГПІ була однією із зразкових кафедр інституту, оснащеною сучасними науковими і учбовими устаткуванням і приладами. В даний час він професор кафедри хімії. Створена за ініціативою Гітіса С.С. галузева науково-дослідна лабораторія початкових продуктів для полімерних мембранних матеріалів МХП СССР дозволяє привертати студентів до виконання наукової роботи, поставити на належний рівень весь учбовий процес. Серйозна постановка «НИР» дає можливість поглибити знання студентів і здійснити підготовку вчителя середньої школи на сучасному рівні.
Проф. Гітіс С.С. автор підручника "Практикум по органической и биологической химии" для педвузів. Ряд наукових розробок Гітіса С.С. включені в підручники і монографії. Велика увага приділяється ним при підготовці висококваліфікованих кадрів: під його керівництвом підготовлено і захищено понад 40 кандидатських і 7 докторських дисертацій.
Для Гітіса С.С. характерна практична реалізація наукових розробок в найважливіших галузях народного господарства СРСР. Так за його участю і під його керівництвом створений напрям синтезу мономерів ароматичного ряду для отримання синтетичних волокон і інших полімерних матеріалів.
Розроблені за участю С.С.Гітіса процеси упроваджені на 12 хімічних підприємствах країни.
Проф. Гітіс С.С. нагороджений знаком "Винахідник СРСР".
Науково - практична діяльність С.С.Гітіса була відмічена чотирма дипломами Центрального і обласного правління ВХО ім. Д.И.Менделєєва і двох медалей ВДНХ СРСР. За розробку, проектування і будівництво комплексу освідчено - промислового виробу "Мягчитель-2" в Чебоксарському ПО "Химпром" професор Гітіс С.С. в 1982 р. удостоєний Премії ради Міністрів СРСР.
У 1996 р. вибраний академіком Російської академії природних наук, а також головою Тульського регіонального відділення.
С.С.Гітісом виконується велика науково-організаційна робота. Він був одним з ініціаторів створення Всесоюзного науково - дослідницького і проектного інституту мономерів (ВН1П1М), де протягом ряду років був заступником директора по науковій роботі.
Наукова тематика інституту по хімії і технології отримання ароматичних діамінів, дикислот і їх дихлорангідридів. створювана при його активній участі і керівництві, надалі була реалізована в досвідчено- • промислове і промислове виробництво.
С.С.Гітіс був членом наукової ради "Полімерні матеріали в народному господарстві при Держкомітеті Ради Міністрів СРСР" і є членом секції мономерів в радому з теплостійких полімерних матеріалів АН СРСР.[35]
Активну участь брав С.С.Гітіс в постановці і організації науково-методичної роботи в педвузах країни, був членом президії Ради з організації і координації науково-дослідницької роботи в педагогічних вузах МГІ РРФСР, членом вченої комісії з хімії Міністерства освіти РРФСР і членом науково - методичної Ради з органічної і біологічної хімії Міністерства освіти СРСР. Проф. Гітіс С.С. був членом Навчально-методичної Ради за фахом хімія УМО Держкомітету з народної освіти СРСР, також член вченої спеціалізованої ради Тульського політехнічного інституту за фахом 05.03.04.
С.С. Гітіс був головою науково-методичної ради з хімічних наук обласного суспільства "Знание", членом пленуму обласного правління ВХО ім. Д.И. Менделєєва. С.С. Гітіс учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами: "Отечественной войны второй степени", "Трудового Красного Знамени". "Почета" та 16-и медалями.
Гітіса Семена Семеновича характеризує велика відповідальність за поручені справи, сумлінність у виконанні будь-якої роботи. Він нагороджений знаками "Отличник химической промьішленности", "Отличник народного просвешения", "Отличник просвещения СССР", "За отлччньїе успехи", знаком ГДР "Научно-техническое содружество 1951-1971г.г.", двічі бронзовою медаллю ВДНХ, тричі знаком "Победителю социалистического соревнования» знаком Всесоюзного суспільства "Знание" "За активную работу".
Далі приділимо увагу невтомному досліднику рідного краю Івану Карповичу Фурдику. Скільки у нього книг ніхто не рахував. Як він каже: "Це для мене значення не має. Скільки - не цікавить, цікавить, які вони".
Кілька тисяч томів нараховує його бібліотека - справжня заздрість для шанувальників друкованого слова. Комплекти дореволюційних і радянських енциклопедій, зокрема, Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона у 86 томах, видання 1890-1907 рр., Біографічна бібліотека Ф. Павленка „Життя видатних людей" - 200 біографій, видання 1890 - 1910 рр., "Боль-шая знциклопедия" у 22 томах, видання 1900-1909 рр. Підручники, по яких вчився батько, збірники афо ри з м і в, літе р ату ра для бібліофілів, книги про Велику Вітчизняну війну, багатотомна серія української літератури, Шевченкіана тощо. Довідники, і мемуари, мєдицина, книги про книги, повна серія "Жизнь замечательных людей", повні зібрання класиків, комплекти журналів, підшивки газет. До речі, є підшивки районної газети та багатотиражки "Суворовець" за багато десятків років.[36]
А які книги - те потрібно бачити! Їм нема ціни. Від підлоги до стелі - стелажі, заповнені літературою. Час не залишив на них свій відбиток, хоч книгам є по сто і більше років. Чимало томів у власноруч виготовленій суперобкладинці. Це також одне із захоплень книголюба.
Багато в бібліотеці є й мікрокопій із рідкісних книг, які замовляв у бібліотеках Москви, Ленінграда, Києва. А якщо додати, що кожна має, гак би мовити, ще й свою "біографію", історію, чимало з дарчими автографами. Зокрема, Олени Ржевської, Володимира Лідіна, Іллі Еренбурга. Микити Годованця та багатьох інших, з якими підтримував дружні зв'язки, листувався, з відомою письменницею Оленою Ржевською познайомився у Москві після того, як вийшла у світ її книга "Берлин, май 1945", яку видали на всіх мовах світу. У Москві навіть Олена Мойсєївна не змогла придбати її - з такою швидкістю розкупили читачі. Мала тільки авторський екземпляр. Іван Карпович надіслав їй, куплену у Києві, за що письменниця щиро подякувала: "Большое спасибо за то, что Вьі подарили мою книгу", Щиро пишається тим, що має рідкісний екземпляр - заздрість для справжніх бібліофілів – « Похвала книги», видання 1917 року. Коли про це дізнався Істинний інтелігент, справжній ерудит ще того, дореволюційного гарту, Володимир Лідій, здивовано сказав; "Як у Вас, на такій глибокій периферії, є така, рідкісна книга?!" І вілл а в належне ерудиції справжнього книголюба своєю дружбою. Ввів в елітний книжковий магазин у Москві, котрий обслуговував лише письменників, допоміг придбати рідкісний енцикло-педичний словник Павленка, інші цінні книги,
Пам'ятна для нього зустріч із відомим письменником, творчістю котрого захоплювалось і захоплюється не одне покоління - Іллею Еренбургом. Під час війни до солдатів в окопи рідко приносили пошту, Газети, після того, як їх прочи гали, використовували на самокрутки. А от статті Іллі Ерєнбурга зачитували, як кажуть, до дірок - передавали з рук у руки. До речі, в І. Фурдика до цього часу вони зберігаються в домашньому архіві. "Вони мали величезний вплив на нас, - говорить він, - прочитаєш - і відразу б кидався на ворога, ні перед чим не зупиняючись, така була ненависть до фашистів". Дуже тяжка на фронті солдатська служба. Саме про це писав письменник. Не дивно, що під час Нюрнберзького процесу злочинці весь час дивилися на нього таким великим був його авторитет. Коли вже в мирний час Іван Карпович прочитав спогади: "Люди, годьі, жизнь", не втримався, зателефонував Іллі Григоровичу. Відрекомендувався, що з Вінниччини. У слухавку почув: «Знаю, я її визволяв».
Набрався сміливості і сказав, що ніде не може купити книги. Здивуванню не було меж, коли той запросив у гості. Двері відчинив сам: високий, широкоплечий, із щирою привітною посмішкою. Запросив у кабінет на розмову. Вразила багатюща бібліотека з книгами на різних мовах світу. Не втримався і запитав, чи володіє ними. У відповідь почув: "Предстаньте себе, я долго жил в Европе".
Не вірилося, що це - проста, земна людина, яку на фронті обожнювали.
Взагалі, доля подарувала багато зустрічей не просто з цікавими людьми, а й видатними. Серед них - співробітник Академії Наук СРСР Ю. Ліхтенштейн, колишній працівник ЦК КПРС О. Алєксандров, редактор "Альманаха библиофилов" Є. Осєров, письменники І.Стаднюк, І.Безуглий, доктор хімічних наук, професор С.Гітіс, доктор медичних наук, професор А.Бабур та інші.
Звідки у потомственного селянського сина така непідкупна щира любов до художнього слова? Мабуть, таки правду кажуть, що в природи багато загадок. То як крапля роси, що відбиває світ.
Любов до книги обом дітям - Івану і Катерині - з дитинства прищепив^ батько, Карно Григорович. Йому, ще підліткові, вирізнивши серед інших хлопчаків за допитливість, подарувала кілька книг панянка Домбровсь-ка - майбутня письменниця Галина Журба, яку через століття відкрив для земляків його син.
Скільки себе пам'ятає, вдома був культ книги. Найпершим згадується "Кобзар" і.Шевченка, переплетений руками батька - настільна книга. По ній і навчався читати і писати ще в ранньому віці.
Мама, Єлисавета Мартинівна, садила маленького сина на припічку, де блимав каганець, займаючись нехитрою жіночою роботою, слухала, як читав син Шевченкові вірші.
Дочитувались до того, що обоє плакали над долею Катерини.
До революції у Соболівці була палітурна майстерня, якою володів місцевий єврей. В ній працював Карпо Григорович. Пізніше навчив цього ремесла і сина. Взагалі між ними були не просто міцні родинні стосунки, а й духовні. Батько - прекрасний оповідач, вмів зацікавити своїми розповідями будь-кого. Брав участь у війні 1914 року, служив у Петрограді. Волею долі зустрічав і слухав виступ Леніна разом з односельчанином Пантелеймоном Дудні-ченком на Фінському вокзалі. А пізніше, коли цар Микола І зрікся престолу, дивився, як той ріже дрова, дивувався з цього.