Острые проблемы были связаны также с противостоянием Хрущева военному присутствию Запада в Берлине и с продолжающейся коммунистической партизанской войной в Лаосе и Южном Вьетнаме. Ни одна из этих проблем не была решена администрацией Кеннеди. Тем не менее президент считал главной своей задачей разрядку напряженности между Западом и Востоком. Венская встреча с Хрущевым в июне 1961 оказалась безрезультатной. В июне 1963, выступая с речью в Американском университете в Вашингтоне, Кеннеди призвал к разрыву «порочного и опасного круга» холодной войны. Он объявил о предстоящей новой встрече для заключения соглашения о запрещении испытаний ядерного оружия и о временном одностороннем отказе США от испытаний в атмосфере. В ходе состоявшейся в Москве встречи США, Великобритания и СССР наконец договорились о частичном прекращении испытаний ядерного оружия. Позднее к этому соглашению присоединились десятки других государств.
В конце 1963, готовясь к предстоящему году выборов, президент начал серию поездок по стране. 22 ноября во время проезда через Даллас (шт. Техас) он был смертельно ранен. Полиция арестовала 24-летнего Л.Освальда, бывшего морского пехотинца, который проживал какое-то время в СССР и по возвращении в США установил тесные контакты с крайне правыми и мафиозными кругами Нового Орлеана, одновременно выдавая себя за «левого». Через два дня после ареста Освальд был застрелен Дж.Руби, владельцем далласского ночного клуба, имевшим давние связи с преступным миром. Вице-президент Джонсон, после убийства Кеннеди принявший президентскую присягу, назначил комиссию во главе с председателем Верховного суда Э.Уорреном для расследования преступления. Комиссия, опубликовавшая 27 сентября 1964 свой доклад, пришла к выводу, что Кеннеди был убит Освальдом. Протиріччя у зовнішньополітичному курсі
президента Дж. Кеннеді.
Найважливішою складовою частиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість проявити свою волю і талант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів.
До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати вдатися до "глобальної оборони'', породжувало необхідність демонструвати волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобути міжнародно-політичного престижу. Цілком усвідомлював Дж.Кеннеді і небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді до гострої риторики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному рівні прагнув стримати ризик ескалації.
«Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда, Дж.Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реальних можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зовнішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах.
Піднесення національно-визвольного руху у країнах третього світу примусило адміністрацію Кеннеді розглядати цей регіон як пріоритетний. «Великим полем битви на захист і поширення свободи сьогодні є Азія, Латинська Америка і Близький Схід, землі народів, що пробуджуються», - заявив президенту посланні конгресові 22 травня 1961 року. 35-й американський президент не мав гадки залишати звільнені від колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між диктатурою та демократією: було розроблено стратегію допомоги, що ставила за мету модернізацію країн, які розвиваються, по-американському. В період правління Кеннеді стратегія «модернізації» дістала новий імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних і культурних стосунках США із де-колонізованими країнами. Новий, більш гнучкий і «ліберальний» режим допомоги в ім'я «модернізації» став невід'ємною частиною «нових рубежів», якії її передбачав здійснення соціально-економічних реформ у країнах «третього світу» з тим, щоб утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуністичного впливу.
Ще до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато говорили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідносі і. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961 року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон).
Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноамериканським країнам, її розмір: по 2 млрд.доларів (1,1 млрд. — урядова допомога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язувалися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соціального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розроблялися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, технічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру», їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі вирушали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми допомоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлення Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної проблеми як «третій світ».
Висадка на Плайя-Хірон. Разом з тим старий даллесівський дух адміністрація Дж.Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на Кубі. Ще за президента Д. Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17 березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських емігрантів. На цю операцію було виділено 13 млн. доларів (найвірогідніше, американськими компаніями).
Як кандидат на посаду президента Дж.Кеннеді знав про цей план лише в загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі антикубинсь-кого плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив, що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси у сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня 1961 року президент Дж. Кен-неді дав свою остаточну згоду на реалізацію плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кар-дони було утворено «Революційну кубинську раду», її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб встановити на Кубі ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Президент США дав зрозуміти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та підводних човнів в межах 20-мильної зони (ЗО км) від місця висадки десанту.
На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у Гватемалі та Нікарагуа, на п'яти кораблях та двох десантних баржах вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на кубинському узбережжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній частину провінції Ма-тансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву «Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів - найманців. Сьогодні ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції Орієнте було також висаджено невеликий десант з 168 «командос» з метою дезорганізації дій кубинського уряду.
Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині документи засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило кубинське керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114 осіб убитими і 1189 - полоненими, багато з яких були звільнені через півтора року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53 млн.доларів.