За кордоном опинилася значна кількість козаків. Визначити її в перші роки після ліквідації Січі надто складно. Запорожці розсіялися на величезному просторі між Бугом і Дністром та Дунаєм.
Козаки розселилися в перші роки після виходу з Запоріжжя в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Акермана до Бендер, в Буджаку, в дунайських гирлах – у Вилковому, Кілії, біля Тульчи й Галаца.
Приймаючи до себе козаків, Туреччина послаблювала позиції Росії на півдні. Козакам надавалася земля для заснування Січі в пониззі Дністра – в Кучурганах, озброєння і коні. Козацтво виявилося об’єктом політичної гри між Росією і Туреччиною (царський уряд Росії вимагав повернення козаків). Російський уряд знову і знову вимагав від Туреччини переселення запорожців з прикордоння. Тому було вирішено переселяти козаків за Дунай. Переселення козаків з Очаківської округи почалося в серпні 1779 року. Запорожці оселялися в Румунії, хоча місцеве населення було цим незадоволено. Досить багато козаків залишалося, починаючи від розташованого за Дністром турецького міста Білгорода і далі вгору до Бендер, на Балту і звідси до польського кордону Кодимою і Бугом, до Очакова, а від нього до Білгорода.
За час війни 1787-1791 рр. Задунайські запорожці створили свою військову організацію і закріпилися на певний час в гирлі Дунаю та розмістили свій Кіш в Дунавцях – в Катирлезі (Очаківська округа відійшла до Росії), а також в місцях нижче Старої Кілії на острові.
Після війни 1806-1812 рр. до Російської імперії відійшла Бессарабія. Запорозькі оселі в Дунайському гирлі опинилися на російському кордоні. У 1818 р. було виділено запорожцям землі в Ізмаїлі (тепер село Трудове Кілійського району Одеської області), хоча задунайські запорожці селилися в цьому місці ще в кінці ХУІІІ ст.
В 1823 р. частина запорожців оселилася в колонії Ново-Покровській (тепер Покровка Ізмаїльського району Одеської області), в 1820 р. кілька груп запорожців одержало землю в урочищі Акмангіт (тепер Білолісся Татарбунарського району Одеської області).
Акмангітці на протязі 20-х років ХіХ ст. уперто домагалися відновлення козацького війська, і село стало тим центром в Бессарабії, куди продовжували виходити з Туреччини задунайські запорожці.
За відомостями справи канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора „Про некрасівців і запорожців, що вийшли з Турецьких володінь 1824-1828 рр.”, 30% селилося на Херсонщині, в тому числі в Херсоні – 40%, в Одесі – 36%, в Бессарабії – 30%, з них в Акерманському повіті – понад 87%, і з них в Акмангиті – 74%; в Таврійській губернії – 27%, інші – в Катеринославській і Слободсько-Українській губерніях. У зв’язку із збільшенням населення в Акмангиті, частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувало село Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).
Становище Задунайської Січі на кінець 20-х рр. ХІХ ст. Ставало все більше нестабільним: частина запорожців схилялася до Росії, інша частина воліла залишитися під владою Туреччини. Старих козаків, що вийшли з Наддніпрянської Січі, на кінець 20-х рр.. ХІХ ст.. було вже замало. Для них повернення до Росії було зрадою своїх давніх переконань. Дещо по іншому ніж старі запорожці дивилися на своє становище молоді козаки. Значна частина з них лишила на Україні свої родини, дружин і дітей. Їх тягло на Батьківщину. Значну роль в долі Задунайської Січі відіграв й занепад після війни військової організації, адже у задунайського козацтва не було ворога, для боротьби з яким і створювалася Січ. Тиснув на Задунайську Січ і російський уряд, намагаючись розкласти її і переманити козаків до Росії.
Не слід забувати, що запорозьке козацтво виникло і розвивалося як одна із сил, що вела боротьбу з мусульманською агресією проти християнської України. Тепер же козацтво Задунайської Січі вже не захищало українського народу, а воювало проти братів по релігії, що билися за визволення.
Трагічна доля чекала запорозьке населення, що лишилося на правому боці Дунаю під турецьким пануванням. В 1828 р. група запорожців таємно повернулася до Росії, за що ті, хто залишився, були вирізані місцевими турками. Січ в селі Верхній Дунавець була зруйнована. Українськими центрами стали Нижній Дунавець і Тулча.
З Запорожців, які повернулися до Росії, був сформований Дунайський козацький полк, що брав участь у війні 1828-1829 рр. В 1831 р. він був оселений в Олександрівському повіті на Катеринославщині і утворив Азовське козацьке військо. Проіснувало воно до 1865 р. З тих козаків, які перейшли до Росії до виходу тієї групи, і мешкали в Бессарабії і на Херсонщині, в 1828 р. було утворено Дунайське (з 1856 р. Новоросійське) козацьке військо. Поселено воно було в Акерманському повіті Бессарабії і проіснувало до 1869 р. Це було останнє козацьке військо на терені сучасної України.
Мужність і хоробрість, патріотизм, любов до волі й батьківщини, демократизм, взаємодопомогу, високі моральні цінності лишило козацтво в спадщину українському народу. Не випадково в огляді Одеської військової округи за 1871 р. підкреслювалося, що в українцях „й до цього часу добре зберігається пам’ять про вільне козацтво”.
В умовах незалежної України знов, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відіграє важливу роль в політичному і культурному житті, разом з усім народом будує Українську суверенну державу. Задунайський запорожець Ананій Коломієць, закінчуючи розповідати Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив невмирущі, сповнені глибокої віри в козацтво і його спадкоємців, слова: „А за нас... то наше не пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!”
Некрасівці.
Протяжність південних кордонів Російської імперії була відома не тільки козацтву на Україні. Запорозькі козаки, що розходилися по великих південних просторах, зустрічалось тут з представниками некрасівських і донських козаків. Некрасівські козаки-старообрядці на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим брали участь у повстанні 1707-1709 рр. під проводом К.Булавина. Після поразки повстання вони пішли на Кубань, що тоді знаходилася під Кримським ханством, до двох тисяч козаків з дружинами і дітьми (800-900 родин). Незабаром С.Селіванов привів з Дону ще 1000 козацьких родин. На Кубані некрасівці зустрілися з іншими старообрядцями, що осіли тут в 80-90-х рр. ХУІІІ ст. Створена ними своєрідна козацька громада одержала назву Кубанське військо некрасівських козаків.
В 40-х і 70-х рр. ХУІІІ ст. вони переселились на Дністер та в пониззя Дунаю. Це було пов’язано із змінами в середовищі некрасівців, які сталися внаслідок внутрішніх конфліктів; експедицій царських військ під час російсько-турецьких війн 1735-1739 та 1768-1774 рр. Проросійська політика кримського хана ШагінГірея і військові експедиції, влаштовані російським командуванням, зробили становище некрасівських козаків вкрай хитким. Після приєднання в 1783 р. Кримського ханства до Росії стало неможливим перебування некрасівців на Кубані.
Поступове переслення їх почалося в 1778 р. і тривало, вірогідно, біля 8 років. Воно мало два потоки: один йшов в Анатолію, другий – в Дунайську дельту.
Некрасівців, що займалися переважно рибальством, приваблювали багаті рибні промисли Дунаю. Район цей був знайомий донським козакамстарообрядцям ще з кінця ХУІІ ст. Документально встановлено, що вони в 1700 р. в Константинополі переговори про переселення в Подунав’я. Некрасівські рибальські артілі неодноразово були в північно-західному районі Чорного моря.
Про оселення некрасівців в 40-х рр. ХУІІІ ст. свідчить чимало документів. В липні 1775 р. у відповідь на вимогу російського посла в Константинополі про видачу втікачів з Росії, що поселилися „на боці гирла Дунаю”, кримський хан заявив, що ці люди є некрасівськими козаками і тому виданими бути не можуть.
З’явились некрасівці і в пониззі Дністра, де також існували старообрядницькі поселення. В 1781 р. в бераті кримського хана до „мешкаючи в турецькій окрузі некрасівців” підкреслювалося, що „вони мешкали з давніх-давен біля р.Дністер різними селами”. Разом з ними оселялося й російське, переважно селянське, старообрядницьке населення, назване липованським (від імені назви секти пилипівської).
Турецька ж адміністрація виділяла козаків-некрасівців від іншого російського населення, називаючи їх „гнат-козаками” (від імені Гната Некрасова) або „кара-ігнат” (чорні гнатовці - за чорний козацький однострій – форму), оскільки вони мали нести військову службу, за що й одержували пільги.
Тікали за Дунай і донські козаки. Частина їх лишилася в Буджаку ще після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. У вересні 1790 р. М.І.Кутузов повідомляв І.І.Мелер-Закомельського про те, що на „бессарабських морських лиманах знаходяться донські козаки, що лишилися в минулу війну”. Цікаво, що на „вільне поселення” в Буджаку вирішив лишитися О.Пугачов. На допиті в 1774 р. він зізнався, що їздив у 1772 р. в Бендери і певний час був у цьому місті.
Під час поразки повстання під проводом О.Пугачова та інших антифеодальних виступів, втікачі з Дону знов поповнили селища некрасівців, липован на Дунаї та в Новоросійській губернії. В травні 1778 р. російські відвідувачі повідомляли, що в „якомусь місці за Дунаєм скупчилося з різних російських людей, як от солдат-втікачів, Донського війська козаків та колишніх запорожців”.