Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 48 из 61)

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ (УНДО)

Українське національно3демократичне об’єднання (УНДО) — найбільша українська політична партія міжвоєнного періоду, що дія' ла в Галичині в 1925—1939 рр. Ідейно стояла на програмних засадах Української національно'трудової партії (до 1919 р. — Українська національно'демократична партія). Установчий з’їзд, що пройшов 11 липня 1925 р., прийняв політичну платформу партії. Програму й статут УНДО прийняли на II з’їзді, що проходив у Львові 19—20 ли' стопада 1925 р. Як вважає Я. Серкіз, програма нової партії майже не відрізнялася від програми УНДП і базувалася на ідеології соборності й державності. Ставилося завдання створити в майбутньому само' стійну Українську державу. На міжнародній арені УНДО вело боро' тьбу проти легалізації чужоземного панування в українських зем' лях, а в сеймі й сенаті — за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов’язань. Найвищим органом УНДО був Народ ний з’їзд (скликався один раз на два роки), що вибирав Центральний (Народний) комітет; на місцях вибиралися повітові народні комі' тети, серед селян — «мужі довіри». УНДО являло собою не стільки політичну організацію, скільки широкий національний рух без точ' ної реєстрації своїх членів, членських внесків (за винятком Львова), але з досить суворою партійною дисципліною. Під впливом УНДО знаходилися господарські, культурно'освітні й спортивні організа' ції: Ревізійний союз українських кооператорів, Центросоюз, «Дніс' тер», «Просвiта», «Сокіл» (380 гуртків), «Луг» (520 гуртків), «Рідна школа» (1075 гуртків), Союз українок і найбільша галицька щоденна газета «Діло». З 1925 р. офіційним органом партії став щотижневик «Воля» (ред. М. Струтинський і О. Кузьма). Навколо УНДО було об’єд' нано майже 3/4 громадських активістів Галичини. У 1928 р. УНДО брало участь у виборах до польського парламенту й одержала 26 ман' датів у сеймі (з 40 українських мандатів) і 9 у сенаті (з 11). В обох законодавчих палатах польського парламенту партія мала свої клу' би, а в президії сейму і сенату — представництва. Керівництво УНДО, намагаючись нормалізувати українсько'польські відносини, пішло на укладання компромісної угоди з польським урядом. Політика «нор' малізації» викликала невдоволення серед населення і спричинила за собою гостру кризу в партії. У 1935 р. Д. Левицький зняв із себе обов’язки голови, і партію очолив редактор «Діла» В. Мудрий. Група на чолі з Д. Палієвим вийшла з УНДО і заснувала Фронт національної єдності. В УНДО сформувалася внутрішня опозиція, що об’єднувала' ся навколо «Діла» (Д. і К. Левицькі, І. Кедрін'Рудницький, С. Баран та інші), і опозиція жіночої організації «Дружина княгині Ольги» на чолі з М. Рудницькою.

Проти політичної лінії УНДО почали активну кампанію УСПП і ОУН. Відмова В. Мудрого від політики «нормалізації» трохи стабілі' зувала внутріпартійну ситуацію, але не зупинила падіння впливу УНДО серед українського населення Галичини. У вересні 1939 р. УНДО припинило своє існування. У 1947 р. група його членів відно' вила партію за кордоном, і вона входила до складу Української наці' ональної ради. Серед провідних діячів партії були В. Бачинський, С. Вітвицький, М. Волошин й інші.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)

Організація українських націоналістів (ОУН) — український політичний рух, що мав за мету утворення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української Військової Організації (УВО) і декількох студентських націоналістичних сою' зів — Групи української національної молоді, Ліги українських на' ціоналістів, української націоналістичної молоді. Дві конференції українських націоналістів, що відбулися відповідно 3—7 листопада 1927 р. у Берліні й 8—9 квітня 1928 р. у Празі, підготували ґрунт для проведення установчого конгресу 28 січня — 3 лютого 1929 р. у Від' ні. Конгрес обрав Провід українських націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб — Є. Коновалець (голова), члени — Д. Андрієвський, Ю. Васі' ян, Д. Димчук, М. Капустянський, П. Кожевников, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сциборський, Я. Дуб (гол. суддя), Я. Моралевич (гол. контролер), прийняв статут і розробив основні методи політич' ної боротьби ОУН. Головною метою ОУН було встановлення незалеж' ної соборної національної держави на всій українській етнічній тери' торії. Ця мета мала досягатися через національну революцію і вста' новлення диктатури, яка б витиснула окупаційну владу і впровадила свій уряд. Економіка держави бачилася як поєднання приватних, націоналізованих і кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь'який партійний або класовий розподіл і представляла себе як домінуючу силу українського громадського життя. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як колабораційні. Обвинувачуючи соціалістичний і лібе' ральний табори в поразці української революції 1917—1920 рр., ОУН робила наголос на необхідності формування сильної політичної елі' ти, національної солідарності й опори на «свої власні сили», її при' ваблював фашистський режим Б. Муссоліні. На початку 30'х років ХХ ст. в ОУН проявилися внутрішні розбіжності: Є. Коновалець і більшість членів ПУН діяли в руслі традиційного військового автори' таризму; молодші члени руху були інтегральними націоналістами, що відрізнялися романтично'ірраціональною відданістю ідеї. Ці іде' ологічні розбіжності врешті'решт призвели до розколу організації.

ОУН розглядала насильство як політичне знаряддя проти зовніш' ніх і внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. За даними досліджень, під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснована в лютому 1929 р.) ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, підпалів маєтків польських землевлас' ників (що спровокувало антиукраїнську політику «пацифікації» у 1930 р.), бойкотів державних шкіл і польської тютюнової і горілчаної монополії, десятки нападів на урядові заклади з метою грабунку і добування коштів для своєї діяльності, а також близько 60 вбивств. Найбільш відомими жертвами організації були польські високопос' тавлені чиновники Т. Голувко і Б. Перацький, чиновник радянського консульства А. Майлов (його вбивство — помста за голодомор 1932— 1933 рр. у Радянській Україні) і І. Бабій, директор Української акаде' мічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у співробітництві з польською поліцією).

Основними виданнями ОУН були легальний журнал «Перебудова Нації» і нелегальні «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ», «Горн», «Юнак», «Націоналіст» і «Український націоналіст».

Багато діячів ОУН були засуджені польським судом у 30'х роках ХХ ст., два судові процеси пройшли на Буковині в 1937 р. У 1934 р. польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН. Не' зважаючи на ці невдачі, ОУН змогла перешикувати свою організа' ційну мережу. Хоча їй не вдалося проникнути на територію Радянсь' кої України, сталінський режим був настільки заклопотаний зрос' танням впливу ОУН, що організував убивство Є. Коновальця в Рот' тердамі в 1938 р.

Смерть Є. Коновальця призвела до кризи всередині організації. Загострилися ідеологічні й тактичні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні й членами ОУН, що жили за кордоном. Крайові ка' дри, що витримали головний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керівництва і некритично пере' ймали авторитарні ідеї і методи. Сильний вплив на їхній світогляд мав Д. Донцов, що пропагував культ волі й сили. Старші провідники ОУН виявляли схильність до більшого консерватизму і компромісів. Є. Онацький і М. Сциборський, наприклад, указували на позитивні риси італійського фашизму, але засуджували німецький нацизм.

Другий великий конгрес ОУН, що проходив у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним тільки «перед Богом, нацією і своєю власною совістю». За допомогою такого різкого відхо' ду від своєї консервативної орієнтації ОУН намагалася запобігти ви' клику авторитету А. Мельника з боку крайових кадрів. Цей захід зненацька призвів до протилежного результату: С. Бандера, що був випущений з польської в’язниці після захоплення Польщі фашист' ською Німеччиною в 1939 р., разом зі своїми послідовниками сфор' мував 10 лютого 1940 р. Революційний провід і заявив про свої претензії на роль лідера. А. Мельник дарма намагався вирішити кри' зу шляхом переговорів. У квітні 1941 р. фракція С. Бандери провела свій власний Другий надзвичайний конгрес у Кракові, що проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою і прийняв програму, що підтвердила основні рішення 1929 р. Більшість крайо' вих членів визнали повноваження С. Бандери, і незабаром розкол став необоротним. Дві новостворені фракції за іменами своїх лідерів стали відомі як ОУН(Б) — «бандерівці» і ОУН(М) — «мельниківці». Під час війни ОУН(Б) одержала назву Революційна ОУН (ОУН(Р)).