Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 47 из 61)

Для запобігання втечі селян з колгоспів у міста сталінський режим у 1932 р. увів паспортну систему; паспорти видали тільки городя' нам, так що селянин не міг без особливого дозволу сільради залишити село. У листопаді був прийнятий закон, що забороняв колгоспам вида' вати селянам зерно доти, поки не буде виконаний державний план хлібозаготівель. Але навіть тотальна конфіскація всіх сільгоспродук' тів не вирішила проблему хлібозаготівель — план 1932 р. був викона' ний менше ніж на 50%.

Результатом злочинної сталінської політики став масовий голод 1932—1933 рр., що охопив Україну, Дон, Кубань, Північний Кавказ, Нижню й Середню Волгу і Казахстан (тобто найрозвинутіші сільсь' когосподарські райони Радянського Союзу). Згідно з даними статис' тики 30'х років, прямі демографічні втрати України від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чоловік, у 1933 р. — 3 млн чоло' вік. За сучасними оцінками, Україна втратила під час голодомору 1932—1933 рр. близько 5 млн чоловік.

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (1930 р.)

Союз визволення України (1930 р.) — вигадана підпільна органі' зація, процес над учасниками якої проходив з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові.

Наприкінці 20'х років XX ст. в Україні була почата широкомасш' табна кампанія дискредитації, цькування, а згодом і фізичного ви' нищення національної еліти — діячів української науки та культу' ри, духівництва УАПЦ, керівників промисловості, що завершилася рядом сфабрикованих ОДПУ судових процесів («Шахтинська спра' ва», процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістич' ної партії, Українського національного центру та інші).

Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне поко' ління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 р. по січень 1930 р. органами ДПУ УСРР були проведені масові арешти. У числі 45 арештованих було 2 академіки (С. Єфремов і М. Слабченко), письменники, професори, юристи, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ звинуватило їх у приналежності до контрреволюційної організації — Союзу визволення України, — яка нібито готувала скинення Радянської влади шляхом збройного пов' стання й установлення військово'фашистської диктатури.

З метою формування в суспільстві ворожості й ворожого ставлен' ня до арештованих ще задовго до початку судового розгляду справи в пресі була розгорнута кампанія їхнього обмовляння і навішення яр' ликів. З «викривальними» заявами виступили начальник ДПУ УСРР В. Балицький, голова РНК УСРР В. Чубар і секретар ЦК КП(б)У

П. Любченко.

Справу СВУ розглядав Особливий склад Верховного суду УСРР (голова О. Приходько), затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачами були заступник наркома юстиції М. Ми' хайлик, прокурори Ахматов, Якимішин, Бистрюков. Захищали під' судних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу давала газета «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У), матеріали справи друкувалися та' кож у газеті «Вісті», їхнє обговорення організовувалося в трудових колективах.

На час передачі до суду справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування й діяльність СВУ слідчі ДПУ одержали шляхом фізичного й психологічного тиску на ареш' тованих. Підсудні (С. Єфремов, В. Дурдуківський, І. Гермайзе, О. Ни' ковський, Г. Голоскевич, К. Товкач) нібито ще в 1920—1924 рр. нале' жали до підпільної організації Братство української державності, що з метою скинення радянської влади організувала мережу бойових осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робіт' ників і селян. Керівник організації С. Єфремов підтримував зв’язки з повстанськими отаманами — Ангелом, Зеленим, Мордалевичем й іншими. Відповідно до обвинувачення, СВУ був створений у липні 1926 р. Керівники новоствореної контрреволюційної організації го' тували за допомогою іноземних держав (Польщі) і у взаємодії з одно' йменною емігрантською організацією і петлюрівським закордонним урядом скинення радянської влади шляхом збройного повстання і реставрації капіталістичного ладу. У документах обвинувачення вка' зувалося на існування в структурі СВУ ряду секцій — академічної, шкільної, педагогічної, медичної, видавничої, автокефальної і Сою' зу української молоді. На чолі секцій стояла Президія СВУ — С. Єф' ремов (голова), В. Чехівський (зам. голови), В. Дурдуківський (скарб' ник), І. Гермайзе, О. Никовський, Л. Старицька'Черняхівська, О. Гре' бенецький. Відзначалося, що викрито осередки організації в Полта' ві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі й Миколаєві. Матері' али слідства стверджували, що шляхом збройного повстання в 1930— 1931 рр. мала бути створена незалежна Українська республіка на чолі з президентом.

Унаслідок фальсифікації документів і нечуваного в юридичній практиці насильства над арештованими до різних термінів ув’язнен' ня були засуджені 45 відомих діячів української науки та культури. Четверо (С. Єфремов, В. Чехівський, О. Никовський, М. Павпушков) засуджені до 10 років тюремного ув’язнення, шестеро (В. Дурдуків' ський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, О. Барбар, В. Підгаєць' кий) — до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудних було при' значене покарання в межах від 3 до 6 років. Кілька підсудних одер' жали умовні терміни покарання й були звільнені з'під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937—1939 рр. 13 з 45 засуджених за рішенням різноманітних «трійок» було розстріляно.

11 серпня 1989 р. Пленум Верховного Суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ через відсутність складу злочину.

( 3454#6

УВО

Українська військова організація (УВО) — нелегальна військо' ва організація, що існувала в 20—30'х роках XX ст. у Західній Укра' їні. Створена з ініціативи колишніх старшин Армії УНР — членів

Стрілецької Ради (Є. Коновалець, І. Андрух, В. Кучабський, М. Мат' чак, Я. Чиж) з метою продовження збройної боротьби за незалеж' ність України. Рішення про організацію УВО було прийняте на нара' ді Стрілецької ради в липні 1920 р. Організаційні заходи щодо ство' рення УВО були розпочаті у Львові у вересні 1920 р. Була сформована Керівна колегія українських військових організацій (координуючий голова — О. Навроцький, члени — Я. Чиж, М. Матчак, Ю. Полянсь' кий, В. Целевич), створені округи, повітові відділи й місцеві осередки організації. Із середини 1921 р. діяльність УВО в краї очолив Є. Коно валець, що з невеликою перервою (у 1923—1924 рр.) обіймав посаду головного команданта УВО аж до 1931 р. Є. Коновалець здійснив ре' організацію керівного центру організації: замість Керівної колегії була сформована Керівна команда з штабом і референтурами, її склад поповнений старшинськими кадрами. Створено організаційно'кад' рову, розвідувальну, бойову та пропагандистсько'політичну рефере' нтуру. Галичину розділили на 13 військових округів. Кожний війсь' ковий округ складався з повіту з окружними та повітовими команда' ми, загальна кількість яких сягнула 58.

Серед членів УВО, як вважає М. Швагуляк, переважали колишні воїни Армії УНР і Української галицької армії, люди різної партій' ної приналежності й різних політичних поглядів. Головним завдан ням УВО була організація боротьби проти окупаційних режимів на українських землях. У перші часи існування (1921—1923 рр.) УВО була організаційно пов’язана з українським емігрантським урядом Є. Петрушевича у Відні. Широкомасштабні акції опору (терористи' чні замахи на представників польської влади й українських діячів, що виступали за союз з польською державою, масові саботажні кам' панії), здійснювані націоналістичним підпіллям, мали одночасно служити українській дипломатії аргументами для вирішення «га' лицького питання» на користь українців.

Восени 1922 р. резиденція Керівної команди УВО була переведе' на за кордон, а діяльністю організації у Західній Україні почала керу' вати Крайова команда під командуванням А. Мельника. У 1923— 1925 рр. в УВО відбувалися дискусії з приводу подальшого політич' ного курсу організації. Після перемоги концепції про самостійний характер політики УВО в 1925 р. з неї виключили прихильників орі' єнтації на Радянську Україну, які в травні 1925 р. створили нову підпільну організацію — Західноукраїнську народну революційну організацію (ЗУНРО), очолювану О. Думіним. З 1926 р. керівна ко' манда УВО знаходилася в Берліні. УВО видавала власний друкова' ний орган — журнал «Горн» (виходив у 1927—1928 рр. у Берліні, у 1928—1934 рр. — у Каунасі; гол. ред. В. Мартинець).

У 1927—1928 рр. в УВО підсилилися націоналістичні тенденції: організація все більше політично орієнтувалася на ідеологію україн' ського націоналізму (сформульовану Д. Донцовим); домінуючим у її ідейному арсеналі ставав постулат національної революції. На цьому ідейному ґрунті УВО зблизилася з іншими націоналістичними осе' редками — Групою української національної молоді (Прага), Лігою українських націоналістів (Подебради), Союзом української націо' налістичної молоді (Львів), Групою української національної молоді (Берлін) і виступила з ініціативою об’єднання всього руху в одній організації. На Першому конгресі українських націоналістів, що пройшов у Відні (28.01—03.02.1929 р.), завершився процес об’єд' нання націоналістичних груп і організацій в одну українську націо' налістичну революційно'визвольну організацію — Організацію укра їнських націоналістів (ОУН). Однак зі створенням ОУН УВО не лік' відувалася, а якийсь час продовжувала діяти автономно, зберігаючи Керівну команду. Крайовими командантами були Ю. Головинський, М. Сушко, О. Сеник, Б. Гнаткевич, В. Горбовий. УВО як окрема орга' нізація фактично припинила своє існування в 1931 р., її кадри пере' йшли в ОУН, переважно в її бойову референтуру.