Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 28 из 61)
19 лютого 1861 р. у Петербурзі Олександр II підписав «Маніфест про скасування кріпацтва» й «Положення про селян, що виходять з кріпацької залежності», що складалися з 17 законодавчих актів. Ос' новний акт — «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпаць' кої залежності» — містив головні умови селянської реформи: селяни одержували особисту волю й право вільно розпоряджатися своїм май' ном; поміщики зберігали власність на всі землі, що належали їм, од' нак зобов’язані були надати в користування селянам «садибну осілість» і польовий наділ «для забезпечення їхнього побуту й для виконання їхніх обов’язків перед урядом і поміщиком». За користування надільною землею селяни повинні були відбувати панщину або платити оброк і не мали права відмовитися від неї протягом 9 років. Розміри польового наділу й повинностей мали фіксуватися в статутних грамотах 1861 р., що складалися поміщиками на кожен маєток і перевірялися мирови' ми посередниками. Селянам надавалося право викупу садиби та за згодою з поміщиком — польового наділу, до здійснення цього вони іменувалися тимчасовозобов’язаними селянами. «Загальне положен' ня» визначало структуру, права й обов’язки органів селянського гро' мадського управління (сільського і волосного) та волосного суду.
У «Місцевих положеннях» визначалися розміри земельних наді' лів і повинностей селян за користування ними в 44 губерніях Євро' пейської Росії. Перше з них — «Великоросійське» для 29 великоросій' ських, 3 новоросійських (Катеринославська, Таврійська та Херсон' ська), 2 білоруських (Могильовська і частина Вітебської) і частини Харківської губерній. Уся ця територія поділялася на 3 смуги (нечор' ноземну, чорноземну і степову), кожна з яких складалася з «місцевос' тей». У перших двох смугах встановлювалися в залежності від «місце' вості» вищий (від 3 до 7 десятин; від 2 3/4 до 6 десятин) і нижчий (1/3 ви' щого) розміри душових наділів. Для степової визначався один «указ' ний» наділ (у великоросійських губерніях від 6 до 12 десятин; у ново' російських від 3 до 6 1/2 десятин). Надільна земля надавалася «сільсь' кій громаді» за числом душ (тільки чоловічих), до моменту складання статутних грамот тих, що мали право на наділ. Від землі, що знаходи' лася в користуванні селян до 19 лютого 1861 р., могли бути зроблені відрізки, якщо душові наділи селян перевищували вищий розмір, уста' новлений для цієї місцевості (ст. 18), або якщо в поміщиків при збере' женні існуючого селянського наділу залишалося менше 1/3 усієї землі маєтку (ст. 20). Наділи могли зменшуватися за спеціальними угода'
ми селян з поміщиками (ст. 9 і 121), а також при одержанні дарчого наділу (ст. 123). При наявності в користуванні селян наділів менших за нижчий розмір поміщик зобов’язаний був або «прирізати» відсут' ню землю, або знизити повинності (ст. 19). За вищий душовий наділ встановлювався оброк від 8 до 12 руб. на рік (ст. 168) або панщина — 40 чоловічих і 30 жіночих робочих днів на рік (ст. 189). Якщо наділ був меншим за вищий, то повинності зменшувалися, але не пропорційно
(ст. 169 і 190).
Інші «Місцеві положення» в основному повторювали «Великоро' сійське», але з урахуванням специфіки своїх районів. Так, «Малоро сійське» (для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губе' рній) передбачало наділення селян землею на основі спадково'сімей' ного принципу. Кожна губернія поділялася на кілька «місцевостей» з вищим душовим наділом від 2 3/4 до 4 1/2 десятин. Нижчий наділ складав 1/2 вищого. Повинності тут були трохи нижчими, ніж у вели' коросійських губерніях. За кожну десятину наділу накладався оброк від 1 руб. 40 коп. до 2 руб. 80 коп. або панщина від 12 до 20 чоловічих робочих днів. «Місцеве положення» для Правобережної України (Київ' ська, Подільська й Волинська губернії) закріплювало за селянами всю землю, якою вони користувалися за інвентарними правилами 1847 р. і 1848 р. Повинності тут були трохи вищими, ніж на Лівобе' режній Україні. За «Місцевим положенням», що поширювалося на Віленську, Гродненську, Ровенську, Мінську й частину Вітебської гу' бернії, за селянами закріплювалася вся земля, якою вони користува' лися до 19 лютого 1861 р. Відрізка здійснювалася, тільки якщо в поміщика залишалося менше 1/3 зручних земель. Повинності визна' чалися в трохи зменшеному розмірі в порівнянні з тими, котрі були зафіксовані в інвентарях маєтків.
«Положення про устрій двірських людей» передбачало звільнен' ня їх без землі, однак протягом 2 років вони залишалися в повній залежності від поміщика. «Положення про викуп» визначало поря' док викупу селянами землі в поміщиків, організацію викупної опе' рації, права й обов’язки селян'власників. А викуп польового наділу залежав від угоди з поміщиком, що міг зобов’язати селян викупову' вати землю на свою вимогу. Ціна землі визначалася оброком, капіта' лізованим з 6 % річних. У разі викупу за добровільною згодою селя' ни повинні були внести поміщикові додатковий платіж. Основну суму поміщик одержував у держави, якій селяни повинні були погашати її протягом 49 років щорічними викупними платежами.
СУДОВА РЕФОРМА
Судова реформа 1864 р. — реформа судової системи й судочин' ства; найбільш послідовна з буржуазних реформ 60—70'х років ХІХ ст. Проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 лис' топада 1864 р.: «Запровадження судових установлень», статути кар' ного й цивільного судочинства, устав про покарання, що накладають' ся мировими суддями. На окраїнах Росії статути вводилися зі знач' ними змінами; остаточно процес був завершений лише в 1896 р. У судових статутах відбито ряд буржуазних принципів судоустрою й судочинства: відокремлення суду від адміністрації, незмінюваність суддів і слідчих, створення суду присяжних, запровадження адвока' тури, проголошення гласності, усності й змагальності процесу, віль' на оцінка доказів; виборність деяких судових органів (мирових су' дів). Разом з тим судова реформа зберегла ряд елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність справ вищих посадових осіб, збереження селянських, «іно' родницьких» і духовних судів тощо.Були створені дві системи судів — мирові й загальні. Мирові суди розглядали дрібні карні й цивільні справи. Створювалися мирові суди в містах і повітах. Як правило, кожен повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові ділянки. Дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно. Виби' ралися мирові судді (дільничні й почесні) повітовими земськими зборами (у столицях — міськими думами) і затверджувалися на по' саді першим департаментом Сенату. Апеляційною інстанцією для дільничних суддів був з’їзд мирових суддів, що складався з усіх мирових суддів (у тому числі й почесних) округу. Нагляд за органа' ми мирової юстиції здійснювали міністр юстиції, судові палати й касаційний департамент Сенату.
Система загальних судів уключала окружні суди й судові палати (одна на кілька судових округів). Окружний суд розглядав карні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових суддів, од' нак з їхньої компетенції були вилучені справи про посадові злочини, учинені особами, що мали чин вище титулярного радника. Справи про злочини або провини, за які законом були призначені покарання, поєднані з позбавленням усіх прав стану або всіх особисто привласне' них прав і переваг, слухалися за участю присяжних засідателів. Апе' ляційною інстанцією для окружного суду була судова палата (апеля' ція з приводу вироку, винесеного судом присяжних, не допускала' ся). Верховним і касаційним судом, а також вищим органом судово' го нагляду був Сенат, де існувало два касаційні департаменти — цивільний і карний. Сенат міг також розглядати деякі справи за пер' шою інстанцією. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокуратура; крім того, при судових пала' тах — рада присяжних повірених. Судові слідчі проводили поперед' нє слідство під наглядом прокуратури й підкорялися окружному су' дові й судовій палаті. Прокуратура була при загальних судах і при Сенаті (при окружному суді — прокурор окружного суду і кілька помічників прокурора, при судовій палаті — прокурор судової пала' ти і його помічники, при касаційних департаментах Сенату — обер' прокурор і його помічники). Вищий нагляд за прокуратурою здійс' нював генерал'прокурор (з 1802 р. ним був міністр юстиції).
ЗЕМСЬКА РЕФОРМА
Земська реформа 1864 р. (Положення про губернський і повіто' вий земський устрій) — буржуазна реформа, викликана необхідні' стю пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капіталістич' ного розвитку, прагненням царату залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом. Проект земської реформи розробля' вся з 1859 р. комісією при Міністерстві внутрішніх справ (голова М. Мілютін, з 1861 р. — П. Валуєв). Підписане царем «Положен' ня» про земські установи відбило різні інтереси дворянських угрупо' вань. Згідно з «Положенням» 1864 р., створювалися губернські й повітові земські збори й земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборне, майнове (ценз) і станове начала. Виборці поділялися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад. Правом участі у виборах за першою курією користувалися власники не менше ніж 200 десятин землі, власники промислових, торговельних підприємств або іншого неру' хомого майна на суму не нижче 15 тис. руб. або таких, що приносили прибуток не менше 6 тис. руб. щорічно, а також уповноважені від землевласників, громад і установ, що володіли не менше 1/20 цензу першої курії. Виборцями міської курії були особи, що мали купецькі посвідчення, власники підприємств або торговельних закладів з річ' ним оборотом не нижче 6 тис. руб., а також власники нерухомої вла' сності на суму від 500 руб. (у невеликих містах) до 3 тис. руб. (у великих містах). Від виборів, таким чином, відсторонялися робітни' ки, дрібна буржуазія, інтелігенція. Вибори за селянською курією були багатоступневими: сільські громади вибирали представників на волосних сходах, ті — вибірників, а останні — гласних у повітові земські збори. Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах. Система виборів забезпечувала значну перевагу в земствах поміщиків. Головами губернських і повітових з’їздів були проводирі дворянства. Земські збори й управи були позбавлені права як устано' ви спілкуватися між собою, вони не мали примусової влади, тому що поліція їм не підкорялася; їхня діяльність контролювалася губерна' тором і міністром внутрішніх справ, що мали право припиняти вико' нання будь'якої постанови земських зборів. Побоюючись впливу зем' ських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господар' ськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства обкладали населення місцевими зборами), «піклуванням» про розвиток місцевої торгівлі й промисловості тощо.