Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 14 из 61)

Володіючи майже необмеженою владою, шляхта, однак, складала мізерно малу частину населення. За підрахунками Н. Яковенка, у середині XVII ст. на Волині й у Центральній Україні чисельність шляхти дорівнювала 2,3—2,5 % від загальної чисельності населення регіону. Ще менший відсоток складала князівсько'магнатська верхі' вка (усього близько 100 родин). Зате в її руках знаходилася велика частина землі: на Волині — 79,8 % земельного фонду, на Київщи' ні — 68,3 %, на землях Брацлавщини — 89,5 %. Майже всі магнати України були ополяченими й покатоличеними русинами.

Землеробство традиційно залишалося провідною галуззю еконо' міки України протягом усього середньовіччя. У XVI ст. швидке під' вищення цін на сільськогосподарську продукцію, що відбулося в За' хідній Європі у зв’язку з Великими географічними відкриттями і «революцією цін», привело до того, що шляхта й магнати почали розширювати свої орні землі й експортувати зерно через Гданськ у західноєвропейські країни. Тридцятирічна війна 1618—1648 рр., у яку буде втягнена майже вся Західна Європа, ще більше збільшить попит на хліб. Галичина, Волинь, Поділля, а потім і Подніпров’я по' ступово переорієнтують свою економіку на потреби зовнішнього рин' ку. Інтенсифікація виробництва буде досягатися в основному за ра' хунок організації комерційно орієнтованих фільварків, росту відро' біткової форми ренти (панщини) і обезземелювання селян.

Міста, у яких проживало приблизно 10—15 % усього населення, за своїм юридичним статусом до XV ст. поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Згодом чимало з них добилися права самоврядування, відомого за назвою «Магдебурзьке право» (як зра' зок використовувалася система самоврядування німецького міста Магдебург). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1374 р. — Кам’я нецьПодільський, у 1432 р. — Луцьк, а в 1497 р. — Київ. Міська верхівка (патриціат) складалася з багатих купців і майстрів реміс' ничих цехів; середній прошарок — із дрібних торговців, ремісників, лікарів і вчителів; інша маса городян (фактично безправна міська чернь) складалася з найманих робітників, слуг, жебраків і бурлак. В етнічному плані міське населення являло собою досить строкату су' міш: крім православних і покатоличених русинів, у містах жили по' ляки, німці, євреї, вірмени, греки й представники інших національ' ностей.

У 1505 р. більшість міст під тиском шляхти було позбавлено пра' ва голосу в сеймі. У 1565 р. міським купцям заборонили їздити в інші країни за товарами; іноземні купці повинні були продавати свої товари безпосередньо шляхті й магнатам. Одночасно сейм звільнив шляхту від податків на експорт й імпорт. У цих умовах багато горо' дян переорієнтувалися на село. Купці почали вкладати свої капітали в розвиток фільварків і прагнули поріднитися зі шляхтою; ремісни' ки переводили свої майстерні в панські маєтки.

ФЕОДАЛЬНА ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА ТА ЇЇ ВИДИ

Земельна рента — частина додаткового продукту, створюваного безпосередніми виробниками в сільському господарстві, що привлас' нюється власниками землі; основна частина орендної плати, випла' чуваної земельним власникам орендарями землі. Земельна рента припускає відділення використання землі від власності на неї. У цьо' му випадку земельна власність перетворюється тільки на титул, що дає право земельним власникам одержувати прибуток з землі, що використовується іншими особами, стягувати данину з тих, хто її безпосередньо обробляє. При феодалізмі земельна рента являла со' бою додаткову працю або додатковий продукт кріпаків, що привлас' нюється феодальними земельними власниками. Використовуючи позаекономічний примус особисто залежних від них селян, кріпос' ники привласнювали у формі земельної ренти не тільки додатковий, але й значну частину необхідного продукту кріпаків.

Феодальна земельна рента мала три основні форми, що відбивали послідовні ступені розвитку феодального способу виробництва: від робіткова, продуктова й грошова (панщина, натуральний і грошо' вий оброк). Земельна рента при феодалізмі виражала відносини екс' плуатації безпосередніх сільськогосподарських виробників — крі паків — феодальними земельними власниками.

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ

Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, котрі діяли на приєднаних ними україн' ських землях у XVI — першій половині XIX ст. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). Литовські статути використо' вували діюче законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське й звичаєве право Литви, Польщі, Русі. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визнача' ли правові підстави феодальної експлуатації селянства.

Так, за статутом 1529 р. мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче «мужика тяглого». Найбільш розробленим був литовський статут 1588 р., у якому значною мірою зберігалися основні положен' ня давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській і Волинській губерніях до 1840 р., юридично затвердив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельни' цької обл.) і в Подніпров’ї. Написаний старою білоруською мовою, він у 1614 р. був перекладений і виданий польською, згодом — фран' цузькою, латинською та іншими мовами. Статут 1588 р. закріплю' вав феодальну власність на землю, передбачаючи в той же час влас' ність на неї і селян. Третій статут оформив створення єдиного прошар' ку кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян. Договори, як правило, оформлялися в писемній формі. Іноді була потрібна їхня реєстрація в суді й присутність свід' ків. Найбільш розповсюдженими були договори закупівлі'продажу, позички, майнової позики. Для забезпечення зобов’язань застосову' валася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли оде' ржати не більше чверті майна у вигляді приданого. За навмисні зло' чини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбив' ство злочинця карали смертю, а з його майна забиралася так звана головщина. При ненавмисному вбивстві винний звільнявся від пока' рання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого головщину. Суд мав ураховувати й вік злочинця. Так, не несли карного покаран' ня неповнолітні особи (за статутом 1568 р. — ті, котрі не досягли 14 років, а починаючи з 1580 р. — не досягли 16 років).

Карне законодавство знало просту й складну співучасть. Статут 1588 р. встановив, що при простій співучасті всі винні мають бути покарані однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, помічників і підбурювачів. Приховування й недонесен' ня за деякими злочинами також підлягали покаранню. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, що знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Значна увага приділялася злочинам проти особистості й майнових прав. Основним покаран' ням за них був штраф на користь постраждалого й великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: так, за крадіжку коня — повішення. У той самий час злочин, зроблений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокре' ма, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний кара' вся відрубуванням руки. За подібний злочин, зроблений щодо про' стої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як розплата за злочин і засіб для заляку' вання злочинців.

«УСТАВА НА ВОЛОКИ»

«Устава на волоки» 1557 р. — правовий документ, затвердже' ний 1 квітня 1557 р. польським королем, великим князем литов' ським Сигізмундом II Августом, про проведення аграрної й фінансо' во'податкової реформи на території Великого князівства Литовсько' го. Містила 49 артикулів. 20 жовтня 1557 р. за розпорядженням ко' роля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення й виправ' лення. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусії й частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненсь' кому і Ковельському староствах на Волині.

Згідно з «Уставою на волоки» усі земельні володіння великого князя вимірялися й поділялися на однакові ділянки — волоки (дорі' внювали приблизно від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподатковування. Найкращі орні землі виділялися під великокнязівські фільварки, інші розподілялися між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одному волоку фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне ломове селянське господарство (окремий двір — дим, що відбував панщину) одержувало в користування один волок, який поділявся на три смуги (трипільна система) по 11 моргів (7,12 га) кожна. Деякі селяни орендували землю в сусідніх селах, бідніші родини брали волоки на 2 або 3 двори. Крім цього, селяни одержували по одному моргу землі під городи, що не обкладалися податком. У цілому «Уста' ва на волоки» збільшувала податки й повинності селян. Розмір пода' тку (натурою та грішми) встановлювався в залежності від родючості ґрунту. Усі землі в залежності від якості ґрунту поділялися на гарні, середні, погані й дуже погані — піщані, болотисті тощо. Селяни, що одержували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном на 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і по' винності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри й особи, що перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці тощо), одержували по два волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повинно' стей. Військовики не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, усі доро' слі члени селянського господарства повинні були відробити 2 дні на тиждень у фільварку. За «Уставом на волоки» безпосереднє управ' ління фільварком здійснював «двірник», що стежив за дотриманням визначених вимог щодо його розмірів і способу ведення господарства.