Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 13 из 61)

ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ

Городельська унія — угода між польським королем Владисла' вом II Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 р. у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Городель' ської унії, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтвер' джувало існування Великого князівства Литовського як окремої не' залежної держави. Разом із тим визнавалося політичне верховенство польського короля, що повинен був стати великим князем литовським після смерті Вітовта.

Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямо' ваних на уніфікацію систем органів державного управління обох кра' їн, а також зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання королівства Польського й Великого князівства Литовського. Резуль' татом унії було зміцнення союзу Литви і Польщі у війнах із Тевтон' ським орденом.

КНЯЗЬ СВИДРИГАЙЛО

Свидригайло (Швидригайло; православне ім’я — Лев; дата наро' дження невідома — 1452) — великий князь литовський (1430— 1432 рр.). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 р. разом із Ягайлом хрестився за католицьким обрядом, узяв' ши ім’я Болеслав. У 1400—1402 рр. — князь подільський, близько 1408 р. — князь брянський. У 1408 р. перебрався в Московію. У 1409 р. залишив московську службу і повернувся до Литви, де був схоплений і кинутий до в’язниці в Кремінці. У 1418 р. звільнений князем Дашком Острозьким. У 1419 р. одержав у володіння Черні' гів, Новгород'Сіверський і Трубчевськ. Після смерті Вітовта (1430 р.) Свидригайло проголошений великим князем литовським. У 1430 р. польські війська розбили загони намісників Свидригайла і захопили Західне Поділля. У 1431 р. виступив проти Ягайла, що влітку здобув Кам’янець, Володимир і осадив Луцьк. Воєнні дії між військами Сви' дригайла і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир’я. У 1432 р. внаслідок змови литовських і польських панів на чолі із Сигізмундом Кейстутовичем Свидригайло був скинутий із престо' лу. Вів боротьбу із Сигізмундом за владу у Великому князівстві Ли' товському, у якій його підтримували українські князі (вони відмови' лися визнати верховенство Сигізмунда і, за твердженням літописця, посадили Свидригайла на «велике князівство Руське»). У 1435 р. війська Свидригайла зазнали поразки від полків Сигізмунда в битві на р. Святій (Свента) (01.09.1435 р.). Незабаром у нього залишилося тільки Східне Поділля. Свидригайло залишив Литву й повернувся тільки після смерті Сигізмунда (1440 р.), одержавши у володіння Волинь і зберігши титул великого князя. Помер у Луцьку.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

Кримське ханство — татарська феодальна держава в Криму в XV—XVIII ст., що виділилася із Золотої Орди. Після нападу в 1223 р. на Судак монголо'татари в 30'х роках ХІІІ ст. вдерлися до Криму і в 1239 р. захопили його степову частину, зруйнувавши місцеве земле' робське господарство і скоривши різноплемінне населення (алани, половці, слов’яни, вірмени, греки). З кінця XIII ст. монголо'татар' ські феодали зробили Крим постійним місцем своїх кочівель, пере' важно для зимівлі. Основою господарства завойовників було кочове скотарство. На межі XIII—XIV ст. тут утворилося особливе намісни' цтво з резиденцією в Солхаті (Старий Крим). Після міжусобної боро' тьби в 1433 р. в Криму за допомогою феодальної знаті закріпився Девлет'Хаджі'Гірей (помер у 1466 р.), який за підтримкою Великого князівства Литовського в 1443 р. створив незалежне від Золотої Орди Кримське ханство, до складу якого ввійшло також Нижнє Подніпро' в’я. При хані Менглі'Гіреї (1468—1515 рр.) Кримське ханство після вторгнення в Крим у 1475 р. турецьких військ і розгрому ними гену' езьких колоній у Північному Причорномор’ї, стало васалом Туреч' чини. Феодальна знать Кримського ханства організовувала грабіж' ницькі походи в сусідні країни з метою захоплення здобичі, полоне' них для продажу в рабство й одержання данини й викупів.

Нападів кримських татар у XVI—XVII ст. зазнавали території Росії, України, Польщі. Кримські війська в XVI ст. неодноразово оса' джували Москву, Тулу та інші міста Росії. Тільки в першій половині XVII ст. до Криму було відправлено близько 200 тис. полонених. Російський уряд у XVI—XVII ст. для захисту південних кордонів Росії від набігів кримських татар створив систему засічних смуг (при' кордонних укріплених ліній). Наприкінці XVII ст. в ході війни з Ту' реччиною розпочалися Кримські походи 1687—1689 рр., які, однак, закінчилися безрезультатно. Кримське ханство було зазвичай союз' ником Туреччини в її війнах із Росією в XVII—XVIII ст., будучи небезпечним вогнищем агресії на півдні, що відволікало чимало сил російського, польського й українського народів. Лише за Кючук'Кай' нарджийським мирним договором 1774 р. Кримське ханство пере' стало бути васалом Туреччини й було оголошене незалежним під про' текторатом Росії, а в 1783 р. остаточно приєднане до Російської імперії.

ЯНИЧАРИ

Яничари — турецька регулярна піхота, створена в другій полови' ні XIV ст. султаном Мурадом I. Разом із сіпахами й акіджи (кіннота) становили основу турецької армії. Спочатку комплектувалися з вій' ськовополонених, пізніше — шляхом насильницького набору хлоп' чиків із християнського населення Османської імперії. Хлопчиків навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму і строгої дисципліни, відданості султанові. Згодом, навчивши війсь' кової справи, із них формували спеціальний корпус. В окремі пері' оди чисельність корпусу яничарів досягала 40 тис. чоловік. На чолі яничарського корпусу стояв ага. Яничари брали участь у завойовни' цьких походах султанської Туреччини, несли гарнізонну службу на Балканах і в арабських країнах. Яничарам було заборонено одружу' ватися. Вони жили в казармах, їли із загального казана, що служив символом яничарського корпусу. З кінця XVI ст. яничари почали втручатися в справи імперії, здійснювати державні перевороти.

Жертвою бунту яничарів став султан Осман II. 15 червня 1826 р. яничари підняли повстання проти військових реформ султана Мах' муда. Заколот був жорстоко придушений, а корпус ліквідований.

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ У ФЕОДАЛЬНУ ЕПОХУ

Кінець XVI ст. став часом повної перемоги прав і привілеїв шля' хетського стану в Україні. На сеймі 1575 р. магнат Ян Замойський визначив три головні «кити», на яких трималася польська шляхта: 1) шляхта сама вибирає собі короля; 2) шляхта сама створює закони; 3) шляхта має повну владу над своїми селянами.

Шляхтич користувався правом суду над підвладними йому людь' ми, але сам, служачи вищому панові, підлягав лише юрисдикції спе' ціальних станових судів. Шляхтич не міг бути покараний без суду й слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати й бути обраним, котрим користувалася шляхта, було в ту епоху зразком політичних свобод. Додамо, що слова «шляхтич» і «поляк» були синонімами. Опо' лячене й покатоличене русинське вельможне панство, називаючи себе «поляками», підкреслювало в такий спосіб своє шляхетство. Інші ста' ни розглядалися шляхтою як другосортні, покликані лише обслуго' вувати її потреби. Звідси — неймовірна гордість і пихатість шляхти' ча, його презирливе ставлення і до селянина, і до міщанина.

Шляхтич'хазяїн, як зауважив М. Попович, володів як селянами, так і землею, на якій вони жили. Селяни, у свою чергу, могли нале' жати до його челяді, до «облогових» (посаджених на землю пана) і до «тяглих» (прикріплених до землі, які несли повинності на користь землевласника). «Облогові» не були кріпаками, мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі пана вважалися «засиділими» і ставали «тяглими». «Тяглий» міг залишити пана, якщо попереджав його заздалегідь і залишав йому все своє майно.

Однак у 1505 р. сейм заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана.

У XV ст. у Галичині відробіткова рента (панщина) досягала 14 днів на рік. Через сто років кріпак повинен був відпрацьовувати на землі пана два дні на тиждень. Це правило стало статтею закону, коли в 1557 р. у Великому князівстві Литовському була прийнята «Уста ва на волоки», яка вводила не тільки єдину систему землекористу' вання, але й збільшувала відробіткову ренту. До початку XVII ст. селяни змушені були відпрацьовувати 3—5 днів на тиждень. «Уста' ва на волоки» позбавила селян права власності на землю; вони могли користуватися земельними ділянками, обробляти їх, але володів зе' млею тільки феодал. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво поступово відмирало, у Східній Європі (включаючи вели' ку частину України) воно посилювалося.

В українському селі «подимний» податок платили селяни, міро' шники, корчмарі, а в Польщі, на коронних землях — ще й православ' ні священики. Не платили шляхта помісна (власники землі) і шлях' та безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, челядь, католицьке духівництво в Польщі, сільські євреї (вони вва' жалися власністю короля, а пізніше тих, на чиїй землі жили).

Починаючи з 1457 р., пани мали право карати залежних селян на свій розсуд, хоча в громади був свій, визнаний законом судовий ор' ган — так званий копний суд.