Реферат
на тему:
Країни Південної Азії на шляху незалежного розвитку
1. Особливості деколонізації Індостану.
Після закінчення Другої світової війни в Британській Індії розпочався економічний спад, спричинений закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, демобілізацією понад 2 млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних. Незадоволення важким економічним становищем доповнилося в листопаді 1945 р. заворушеннями на політичній основі в Калькутті та Бомбеї, де населення протестувало проти висилки індійських військ до Індонезії та Індокитаю. Великий резонанс викликав судовий процес над солдатами й офіцерами створеної японцями 1942 р. Індійської національної армії. Більшість індійців не вважало звинувачених у державній зраді злочинцями і піддавало сумніву правомочність англійського суду.
Вищою точкою національних виступів у Індії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р., вони вимагали ліквідувати національну дискримінацію, поліпшити харчування й не затримувати демобілізацію. На кораблях було спущено англійські прапори і піднято прапори ІНК та Мусульманської Ліги, про солідарність з моряками Бомбея оголосив крейсер "Хіндустан" у Карачі та кораблі на рейді Мадрасу. Послані проти повсталих солдати-індуси відмовилися стріляти в моряків і перейшли на їх бік, у Бомбеї розпочався загальний страйк. Разом з економічними з'явилися й політичні вимоги: виведення військ з Індонезії та звільнення політичних в'язнів. На придушення виступів у Бомбеї влада кинула сформовані з англійців Ессенський та Лестерський полки. Підкорившись заклику ІНК та. Мусульманської Ліги, які з самого початку подій займали сторонню вичікувальну позицію, 23 лютого військові моряки здалися. Військова база капітулювала з гаслом "Ми здаємося Індії, а не Англії".
У зв'язку із загостренням антианглійських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, ще 19 лютого 1946 року британський прем'єр-міністр Етлі виступив із заявою про вислання до Індії уповноваженої делегації в складі державного секретаря в справах колоній Петіка Лоуренса, міністра торгівлі Стаффорда Кріпса та лорда адміралтейства Александера. Запропонований англійцями проект реформ передбачав збереження територіальної єдності колонії, що мала перетворитися в конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств із широкою автономією.
Національний Конгрес у загальних рисах погодився із запропонованим проектом, але проти виступила Мусульманська Ліга, лідер якої Алі Мохаммед Джинна, остерігаючись "розчинення" мусульман серед численно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король Індії лорд Арчібальд Уейвел запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені, між Національним Конгресом і Мусульманською Лігою в пропорції 40% до 40% при збереженні 20% місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася при йняти цей проект, і в серпні 1946 р. без її участі було створено тим часовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру. Після цього М.Джинна оголосив про початок прямої боротьби за створення на території Індії мусульманської держави Пакистан {на урду "пак" — "чистий", "стан" — "держава").
Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами та індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р, погромами індуїстських кварталів Калькутти, причому загинуло понад 1000 осіб, у відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Через неможливість припинити міжрелігійну ворожнечу Лондон змушений був піти на дальші поступки. Прибувши навесні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен у червні опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійській Союз колонії. Передбачалося, що князівства окремо будуть вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково будуть англійськими домініонами. Було вирішено, що повну незалежність ці країни отримають після того, як приймуть власні конституції. План був дуже слабо опрацьований у питанні розмежування індуських та мусульманських територій. Одразу ж після оприлюднення плану лорда Маунтбеттена розпочалися збройні сутички на спірних територіях спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії.
Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором з повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз, і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна. Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.
Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, На його долю припало майже 90% розвіданих корисних копалин, 90% текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії почав відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки.
У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80% індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону на рівні з Індією та Пакистаном.
Інакше складалася ситуація в князівстві Джамму і Кашмір. Хоча мусульмани становили 78% його населення, а в Кашмірській долині навіть 94%, махараджа вирішив приєднати князівство до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу Дж. Неру був вихідцем з Джамму і Кашміра, й питання приналежності цієї території певною мірою було питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства ввійшли племена пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар. Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська. Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру було проголошено провінцію Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські війська спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі і запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися,
Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Особливо постраждав Пенджаб, де зупинилася промисловість і не були засіяні поля. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. 30 січня
1948 р. член "Хінду махасабха" Натурам Годсе вбив Махатму Ганді, на якого націоналісти покладали відповідальність за "неготовність" Індії до збройного протистояння з мусульманами.
2. Внутрішня й зовнішня політика Республіки Індія у 50-80-х рр.
Після смерті М.Ганді лідером Індії став Джавахарлал Неру, який з 1947 р. займав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Національного Конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. було здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що увійшла в дію 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Індії (площа – 3,3 млн. кв. км, населення – 1, 014 млрд. чол. на 2000 р.). Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. Запропонований Дж. Неру політичний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки: націоналізація важкої промисловості, п'ятирічні терміни планування, часткова земельна реформа. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру необхідно віднести покращення ситуації жінок, реалізацію програм, спрямованих на ліквідацію неписьменності, а також прийняття законів про захист "недоторканих".