На підставі «Закону, про надзвичайні повноваження» була заборонена будь-яка діяльність профспілок (замість них був створений німецький трудовий фронт), заарештовано багатьох профспілкових активістів, закриті газети і журнали демократичної орієнтації, заборонена діяльність більшості політичних партій, і в першу чергу СДПН, КПН, Німецької партії центру, Католицької народної партії та інших. НСДАП стала єдиною політичною силою в Німеччині, що знайшло відображення в заяві уряду від 14 липня 1933 року, де говорилося що спроби зберегти старі політичні партії або створення нових будуть каратися тюремним ув’язненням.
З цього часу крім НСДАП тільки армія і церква володіли ще, принаймні потенційно, політичною і моральною владою. Хоча ці установи ніколи не були цілком уніфіковані, вони були значною мірою позбавлені впливи. Армія вже розділила вину й об'єктивно стала спільницею насильницької влади націонал-соціалістів, хоча б своїм доброзичливим нейтралітетом під час їхнього терористичного походу проти політичних супротивників і своїм пасивним поводженням під час так званого "путчу Рема" 30 червня 1934 року. Жертвами цієї розправи упали, поряд з різними керівниками СА, також деякі консервативні політики, у тому числі колишній рейхсканцлер генерал фон Шлейхер. Навіть коли в 1938 році військовий міністр фон Бломберг і верховний командуючий армією фон Фрич були зміщені зі своїх посад по незначним, навіть сміховинних мотивах - одному поставили в провину мнимі гомосексуальні похилості, іншому "не відповідну" його достоїнству дружину, - рейхсвер не заявив ні найменшого протесту. Більшість офіцерів з великим чи меншим ентузіазмом брало участь у переозброєнні Німеччини, а потім у переможних походах початку війни; більш того, вони вважали себе зв'язаними принесеною Гітлерові присягою навіть тоді, коли стали очевидні і катастрофічна поразка, що наближалася, і безмежні злочини націонал-соціалістського режиму. Однак опір деяких військових кіл указує на вже згаданий факт, що націонал-соціалістам не удалося цілком уніфікувати і підкорити собі армію.
Ще складніше було положення в "третьому рейху" обох церков. Поспішному, іноді надто поспішному пристосуванню багатьох церковних діячів протистояв тут опір деяких, щоправда, щодо нечисленних, груп і окремих осіб. І пристосування, і опір улаштовувалися при цьому як релігійними, так і політичними мотивами, що у цих християнських сповіданнях не були тотожні. Керівництво католицької церкви, до 1933 року різко ще негативно відносилося до націонал-соціалізму, потім дуже швидко перемінило цю позицію на доброзичливу симпатію. Це визначалося конкордатом між курією і "третім рейхом", запропонованим Гітлером відразу ж після вступу на посаду й ув'язненим уже 20 липня 1933 року. Цей договір був дуже вигідний для католицької церкви, тому що він не тільки визнавав, але і ставив під захист закону конфесіональні школи, так само як існування багатьох католицьких об'єднань - світських, професійних, жіночих і юнацьких. Утім, католицька церква дорого заплатила за це, пожертвувавши Партією центра, що схвалила "закон про повноваження" і незабаром після цього розпущеної. Католицька церква прийняла на себе не тільки це, але і виразила в зв'язку з конкордатом надзвичайно важливе в політичному і пропагандистському відношенні визнання і поважне відношення до "третього рейха", сподіваючись уникнути в такий спосіб уніфікації своїх союзів. Спочатку ці надії, здавалося, виправдувалися: націонал-соціалісти терпимо відносилися до росту католицьких громад у 1933 і 1934 роках і навіть сприяли зростанню числа віруючих і відкриттю католицьких церковних шкіл.
Але з 1935 року НСДАП усе більш активно прагнула обмежити вплив католицьких юнацьких товариств, а потім стала розпускати їх і включати до складу "гітлерюгенда". У ході прийнятого ними курсу на ослаблення релігійних переконань націонал-соціалісти підсилювали свою кампанію проти релігійних шкіл, доти, поки в 1941 році не перестали виходити єпископальні бюлетені.
Що стосується євангелічної церкви, то, якщо не вважати щодо нечисленних груп ліберальних теологів і віруючих соціалістів, то дана церква навіть з ентузіазмом поставилася до руйнування демократії і встановленню націонал-соціалістського терористичного режиму. Це пояснювалося не тільки традиційною в євангелічній церкві політично і релігійно аргументованою покірністю начальству, але також її релігійно пофарбованим звеличуванням німецької нації і презирством до соціалізму і демократії. Однак спроби організаційної уніфікації 28 євангелічних церков окремих земель, початі деякими націонал-соціалістами на початку 1933 року, не досягли мети. "Державний комісар по справах земельних євангелічних церков" Август Егер, призначений на цю посаду вже 24 червня 1933 року, був відкликаний з неї, коли деякі священики, що об'єдналися в "рух молодих реформаторів", і колишні керівні установи церкви заявили протест проти такої тотальної форми уніфікації, що викликала навіть критику президента фон Гінденбурга.
Утім, цей конфлікт завершився дуже вигідним для націонал-соціалістів компромісом, оскільки була досягнута домовленість, що питання про форму і устрій євангелічної церкви в "третьому рейху" повинні вирішувати самі громади.
Якщо відвернутися від опору нечисленних церковних і військових кіл, а також окремих осіб, то можна прийти до висновку, що церкви і вермахт хоча і не були цілком уніфіковані, усе-таки були настільки пристосовані до режиму, самі до нього пристосувалися, що, власне кажучи, не представляли ніякої небезпеки для внутрішнього стану "третього рейха".
Поступово ,,нова" влада починає реалізацію антисемітської політики.
При погляді на всі численні, проведеними різними установами антисемітські заходи важко знайти в них який-небудь свідомий і цілеспрямований план, єдину мотивацію. У дійсності задумане і майже здійснене повне знищення європейських євреїв лише з більш пізньої точки зору може показатися неминучим і планомірним результатом націонал-соціалістської політики у відношенні євреїв. Але окремі стадії наклепу, ізоляції, позбавлення цивільних прав, пограбування і переслідування євреїв у Німеччині й у захоплених німецькими військами країнах Європи фактично створили передумови проведеного з грубою послідовністю холокоста. Мотивація, на якій ґрунтувалася вся ця політика в цілому, також не виявляє якої-небудь єдності. Якщо знищення євреїв, проведене з бюрократичною послідовністю і виробничою акуратністю, випливає однозначно, навіть майже винятково пояснити расовою доктриною, то в першій фазі єврейської політики націонал-соціалістів переважував хоча також неприйнятний, але все-таки раціонально збагненний політичний і економічний розрахунок. Тому, незважаючи на особливий характер знищення євреїв у кінцевій стадії їхнього переслідування, можна провести деякі паралелі між поводженням націонал-соціалістів стосовно євреїв і до інших меншостей Німеччини.
Це відноситься насамперед до синти (Sinti) і рому (Roma), число яких у Німеччині на початку 1933 року було близько 26 000. Ніхто з лідерів націонал-соціалістів до захоплення влади не цікавився існуванням цих так званих "циганів". Після 30 січня 1933 року їхнє положення спочатку теж не особливе змінилося. Меншість синти і рому були скоріше побічно порушені різними нелюдськими законами і постановами націонал-соціалістів. Сюди відносився виданий 24 листопада 1933 року "закон проти небезпечних рецидивістів", до яких націонал-соціалісти зараховували всіх осіб, двічі засуджених за карні правопорушення чи злочини. З 1938 року подібні "асоціальні елементи", як їх називали в той час аж ніяк не тільки переконані націонал-соціалісти, спрямовувалися в концентраційні табори. До цього кола осіб відносилися також інші цигани. Утім, ці міри ґрунтувалися більше на кримінально-превентивних розуміннях, з яких виходила також дуже тверда "постанова про циганів" 1936 року; відповідно до цієї постанови, "цигани" були піддані ще більш строгому поліцейському нагляду.
Якщо ці міри проти циганів лише кількісно відрізнялися від колишніх поліцейських мір проти цієї "зарази", то хвиля арештів, що почалася 13 липня 1938 року, мала економічне мотивування. У ході цієї так званої "акції проти асоціальних елементів", спрямованої не тільки проти циганів, але і проти коли-небудь, засуджених євреїв, СС намагалася збільшити число своїх табірних рабів, що знизилося на якийсь час після звільнення багатьох політичних ув'язнених. Але "зацікавленість" СС у циганах цим не обмежилася. 18 грудня 1938 року Гіммлер наказав застосувати "результати расово-біологічних досліджень" при "остаточному рішенні циганського питання".
Під цими "расовими дослідженнями" малися на увазі роботи деяких учених, що спиралися на дані "Державного центра по боротьбі з циганськими бешкетуваннями", що входило у відомство карної поліції. У ході цих досліджень усі цигани старше шести років були піддані кримінологічному опису і на підставі расових і кримінально-політичних даних розділені на так званих "повних циганів", "змішаних циганів" і "осіб, що бродяжать на циганський лад". Незадовго до початку війни і після нього ці дані були застосовані на практиці. Почалася масова стерилізація, депортація циганських родин з імперських територій у Польщу і, нарешті, після нападу на Радянський Союз, масові убивства. Після того як 13 березня 1942 року "указівкою про поводження з циганами" було чітко встановлене, що "особливі розпорядження щодо євреїв" повинні бути "відповідно застосовані до циганів", за наявними оцінками, від 500 000 до 600 000 циганів, крім солдатів вермахту, було отруєно газом в Освенцимі й інших таборах знищення.
Не можна випустити з уваги і міри переслідування, що випали на частку інших національних меншостей у Німеччині й в окупованих Німеччиною областях, навіть якщо ці міри і непорівнянні з акціями знищення євреїв і циган. Це стосується сербів в області Лаузіц (Лужице) і поляків у східних областях Німеччини, у Берліні й у Рурській області, у яких відняли культурні організації, що ще залишилися в них після пакту Гітлера - Пілсудського від 26 січня 1934 року, і багато хто з який після нападу на Польщу були посаджені у в'язниці і концентраційні табори.