Свічки у святах громадських об’єднань на Західному Поліссі
(кінець ХІХ – перша половина ХХ століття)
В обрядах і звичаях українців використовувалося багато атрибутів (рослини, вода, хліб, зерно, каша, окремі елементи одягу тощо), які несли певне символічне навантаження. Важливу роль серед них відігравала воскова свічка, яка була одним з визначальних символів сакрально-ритуальної культури українців. Найважливіша прикмета означеного символу полягає в тому, що він супроводжував людину від народження до смерті: при запаленій свічці народжувалися, одружувалися і йшли в небуття. Без воскових свічок не обходилося жодне важливе обрядодійство.
Виготовленню свічок відводилося значне місце в традиційно-побутовій культурі українців. Вважалося, що робити їх можуть лише люди старшого віку. Особливого значення надавали богоявленській, громничній, страсній свічкам та свічці-трійці: вони обереги від усього злого, “нечистого”. Основні семіотичні характеристики свічки моделювалися через систему звичаїв та обрядів, у яких вона використовувалася. У родильній обрядовості воскова свічка виступала оберегом матері та новонародженого. У весільній обрядовості вона була символом щастя, благополуччя, добробуту, міцності й довговічності подружнього єднання. У поховальних обрядах свічку використовували для того, щоб “освітити шлях душі” вмираючого і вберегтися від недобрих сил. У поминальній обрядовості свічки невід’ємні атрибути тризни, жертва предкам, яка віддавалася за чітко встановленим обрядом, що символізувало духовну єдність і незгаслу пам’ять про тих, хто відійшов у небуття. В повсякденному житті воскові свічки була оберегом, а в календарній обрядовості мали символічну очищувальну, відроджувальну силу. Виготовлення свічок було невід’ємним елементом і низки свят громадських об’єднань, що існували на Західному Поліссі.
Українське суспільство базувалося на системі традиційних зв’язків та громадських спільнот (громад), які об’єднувалися за політичними, конфесійними, віковими чи іншими ознаками (сільська громада, пастуша громада, церковні братства, ремісничі цехи, молодіжні (парубочі й дівочі) громади тощо). Громадські об’єднання періодично влаштовували свята, серед яких потрібно назвати братчину – традиційне зібрання членів цехових корпорацій та сільських громад, храмові свята – день ушанування святого, на честь якого названо місцеву церкву тощо. Свята громадських об’єднань супроводжувалися приготуванням питного меду і виготовленням громадської свічки. Так, характерною ознакою храмових свят Східного (Лівобережного) Полісся було справляння звичаю “Свіча”, пов’язаного із виготовленням і збереженням великої громадської свічки як символу єдності громади й уособлення пошанування її покровителя. На Західному Поліссі громадські обрядодії зі свічкою найбільший розвиток отримали в урочистостях на честь покровителів цехових та церковних братств та в молодіжному обрядодійстві “Свічки”, що проводилося під час різдвяно-новорічних свят.
Важливим компонентом святково-обрядової культури українців епохи середньовіччя є звичаєвість цехових ремісників та церковних братств. За свідченням Ф.Кудринського, залишки цехових і церковних братств до кінця ХІХ ст. зберігалися в багатьох містечках Волинської губернії, але в м. Степані на Рівненщині вони “...збереглися не у формі віджилої традиції..., а у формі все ще живих, діючих общин, які наполегливо підтримуються міщанами” [7, 88].
У кінці ХІХ ст. у м. Степані було 19 церковних братств і цехів, які належали до трьох приходів: троїцького, миколаївського, преображенського і до римо-католицького костелу (частина музикального цеху). Всі цехи і братства мали в церквах свою велику ікону із зображенням того святого чи події, на честь яких влаштовувалися братські свята: старші троїцькі братчики – Введення (21.11); старші троїцькі сестри і миколаївські сестрички – Благовіщення (25.03), якщо Благовіщення випадало на піст, то свято переносилося на другий день Великодня; пречисті сестрички – Івана Богослова (26.09); молодші троїцькі братчики – Миколи (19.12); миколаївські братчики – Зачаття Ганни (9.12); дівочий цех – Варвари (4.12); молодецький – Трійця; хліборобський – Василя (1.01); ткацький – Великдень (свято влаштовували на другий день Великодня); шевський – Кузьма і Дем’ян (1.11); рибацький – Юрія (Георгія) (23.04); кравецький – двічі на рік – Трійця і Різдво; кушнірський і гарбарський – Михайла Архистратига (8.11). Свята млинарського, бджільницького (бортницького) і музикального цехів не вказані.
Кожне братство мало в церкві “ручні” свічки, які тримали під час богослужінь, і великі конусоподібні кольорові свічки-“ставники”, які стояли на спеціальних “п’єдесталах”. Висота деяких свічок перевищувала сажень (понад 2 м), а діаметр біля основи сягав аршина (71 см). Під час церковних відправ братчики, а іноді й сестрички, ставали в церкві рядами: братчики двома рядами по довжині церкви, а сестрички у своїй частині церкви – одним рядом у ширину і тримали “ручні” братські свічки. Коли помирав хтось із братчиків (членів цеху), то в похоронній процесії брали участь усі цехи (братства), які йшли зі своїми свічками, займаючи при цьому строго визначене місце: попереду завжди йшли шевський і ткацький цехи, а за ними всі інші [7, 88-93].
На честь покровителів цехів (братств) щороку влаштовувалися свята, які обов’язково включали обряд урочистого перетоплення цехових (братських) свічок. Віск на свічки збирався шляхом обходу мешканців м. Степані та навколишніх сіл. За декілька тижнів до свята молодші члени цеху – лавники, а іноді й сам цехмістер – ходили від хати до хати і робили рокові збори “на свічку”. Підійшовши до хати, вони стукали у вікно і питали: “А чи не послав часом вам Бог чогось на свічку?” Це було ознакою того, що господарі обов’язково повинні щось пожертвувати для свята. Давали, хто що міг: гроші, мірку-другу зерна, картоплі, борошна, полотна тощо, але обов’язково і шматочок воску. У випадку відмови, лавники ішли до наступної хати, але потім поверталися і приходили до того часу, поки, врешті-решт, не отримували чогось “на свічку”. Відмови були просто неможливі. За наказом цехмістера, збирачі насильно забирали святкову данину або замість неї конфісковували якусь річ у господарстві. Але в кінці ХІХ ст. побори відбувалися не так строго. Одні давали більше, інші – менше, а треті, при всій наполегливості збирачів, іноді нічого не давали, відповідаючи: “Нехай вам Бог дасть”.
Після збору коштів, продуктів і воску відбувався обряд урочистого перетоплення братських свічок (“роблення світла”) – свято на честь нової свічки. Ця церемонія відбувалася увечері напередодні свята на честь покровителя братства (цеху). Вона здійснювалася старшими майстрами (старшими братами). Менш відповідальні операції, наприклад подрібнення воску, проводили молодші майстри. Члени цеху забирали з церкви велику свічку, несли її до хати цехмістера і рубали на шматки. Віск складали в казан, додавали до нього заново зібраний віск і варили. Готову масу добре вимішували і виготовляли нову велику свічку (“ставник”) з новим фітелем і “ручні” свічки для всіх членів цеху (братства). Починаючи виготовляти свічку, промовляли: “Щоб Бог поміг поставити нову свічку на корені”. В результаті щорічного перетоплення, віск втрачав свій природний колір і робився чорним. Тому зверху свічку обкладали новим (жовтим) воском. Після виготовлення нової свічки влаштовувалася спільна учта [7, 94-96]. Братська свіча символізувада єдність цеху та зв’язок зі святим покровителем. На думку дослідника святково-обрядової культури епохи середньовічного міста В.Балушка, витоки культу середньовічних покровителів лежать у первісному суспільстві. Зважаючи на це, можна припустити, що й звичай виготовлення братської свічки має дуже давнє походження.
Звичаї цехових братств, які до кінця ХІХ ст. зберігалися в м. Степані на Рівненщині, дуже подібні до обрядових дійств під назвою “Свічки”, які відбувалися на Волинському Поліссі під час різдвяно-новорічних свят. Навіть період від Різдва до Нового року інакше, як “Свічки”, і не називали: “Як приходили Свічки то вже і не прєли, а тільки все з свічками. Хороше, весело було. А тепер прийдуть Свічки, то тільки в телевізор дивляться” [1]. Обрядодійство “Свічки”, як засвідчують інформатори, не переривалося і в роки війни: “За німця ми тоже збиралися” [3]. На Волинському Поліссі “Свічки” зберігалися до початку 60-х рр. ХХ ст. Так, Карпук Г.А., 1930 р.н., із с. Шацьк розповідала, що “Свічки” влаштовували ще в 1961 р. [5]. На середину ХХ ст. це обрядове дійство найповніше збереглося в селах Шацького району Волинської області.
Починалися “Свічки” від Степана (третій день Різдва). Дівчата, які брали участь в обрядодійстві, називалися “свічковими”. Вони об’єднувалися у групи по 4-6, іноді – 12 осіб, розділялися на пари й вирушали по домівках пасічників не тільки у своєму, а й у сусідніх селах. “Нас шисть дівчєт, більше не ходило. Дві дівчини йде на Мельники, дві – на Плоске, а – дві на Шацьк... Навіть кіньми батьки возили на Лобачі, на Кропивники” [1]. “А перед вуйною... дівчєт дванадцять нас було” [4]. У с. Шацьк, наприклад, було переважно чотири свічкових гурти.
Зайшовши до хати пасічника, дівчата мовчки, не промовивши жодного слова, сідали на лаву – своєрідне побажання аби бджоли в новому літі добре роїлися й осідали тільки на пасіці. “Зайдемо і шукаємо хутчій місця сісти, щоб пчоли садилися, бо як стоїм, то не дуже люблять хазяї. Все приказують: “Садітеся, дивчєта, садітеся”. А то вже ми знаємо, вже нам батьки сказали, як то робити” [1]. “...Бо як сядатимеш, то... рій не полетить далеко, а сядатиме дома. Матері вчили” [5]. Пасічники зустрічали дівчат з радістю і воску не шкодували. Як відзначають колишні учасники свічкових гуртів, “...тиї хазяї були дуже раді, що в них беруть віск для свічки до церкви” [1]; “Віск давали з радістю. То так як дарували. Він [пасічник] мусив дати, бо це ж на церкву. Ой давали. Бо то ж дар для Бога” [6]; “То було за честь. То ж на церкву. Благодать Богові. Дар такий робили” [5].