Прихід дівчат свічкових до хати пасічника був добрим знаком для господаря і бджолосімей. “Нам кажуть: Мусить то свичковиї? Ну, зараз дам воску. Віте першиї прийшли, зараз дам. Багато вас дивчаток? – Ні, тілько шисть, – відповідаємо. Ото саме добре, – каже той хазяїн. Якщо ми перши, дасть нам кружка. І такі ми раді, такі раді. – Щоб вам ті пчоли садилися, щоб мали, що давати, – дєкуємо. – Бувайте здорови! І йдемо додому. Вже й ті дивчєта поприходять. Хто тільки четвертинку несе, хто половинку. Хто скільки може дати” [1]. За воском ходили впродовж трьох днів – 9, 10 і 11 січня, однак одна і та ж пара дівчат ніколи не йшла двічі до одного пасічника.
У решту передноворічних вечорів дівчата сходилися на вечорниці й ворожили. Найбільшою пошаною користувалося ворожіння зі свічкою. Кожна дівчина виготовляла собі дві маленькі свічечки у воскових мисочках, загадуючи їх на себе та коханого. “В ночовки воду наливаємо, тиї свічечки з чащинками запалимо, по краєві ставимо і по воді ножиком так країмо і приговаруєм: “Любить не любить”. Которий хлопець дівчину любить, то та чащинка обийде, обийде і припливе до теї дівчини. А которий не любить – дівчина за ним, а він кругом... Ну і пускаємо по три рази кожная, а хлопци попид вікна заглєдують. А як впустим хлопців, то й собі так роблять” [5]. Якщо свічечки сходилися разом (“цілувалися”), то означало, що молоді поберуться, коли ж розійдуться, то з цієї пари не буде подружжя. Це ворожіння називалося “колотити свічки”. Іноді дівчата просто лили на воду розтоплений віск і по фігурках, що утворювалися, визначали, за кого вийдуть заміж. Різні варіанти ворожінь із воском та свічками характерні й для свята Андрія. В.Антонович відзначав, що ворожіння з воском вважалося в українців найбільш результативним. У період “Свічок” влаштовували й інші ворожіння, наприклад “крайки палати” [1]. Кожна дівчина виготовляла собі “тасьонку для підперезування” (пояс-крайка), яку мала виткати власноручно. “Тасьонки” скручували у невеликі пучечки і клали в решето, яке енергійно підтрясали: “Чия тасьонка перша з решета вилетить, та дівка і заміж найперше вискочить” [4]. Період ворожінь на Західному Поліссі тривав до “Щедрухи” (Василя).
Збираючись на святкові вечорниці, дівчата не тільки ворожили, але й співали колядки. У багатьох з них згадувались і свічки:
Ой в саду свіча палала,
Святий вечур, свіча палала.
З теї свічейки іскорка впала,
Святий вечур, іскорка впала.
З теї іскорки річейка стала... [2].
Або:
Ой рано, рано кури запіли,
Ой іще раніш молодець устав.
Ой коли вставав, три свічі зсукав.
При одній свічі ніжки обував,
При другій свічі личенько вмивав..,
При третій свічі коника сідлав... [2].
В один з передноворічних днів дівчата йшли до старших жінок або чоловіків і просили виготовити для них свічку. Зробити гарну свічку було не так то й легко, тому й були по селах і хуторах справжні майстри і майстрині, які ніколи не відмовляли, коли дівчата зверталися до них по допомогу. Приступаючи до виготовлення свічки, насамперед запалювали піч і над полум’ям розігрівали зібраний віск, який при цьому ставав м’який, а заодно й очищувався та освячувався через вогонь. Розігрітий віск клали на спеціальну гладеньку дошку і добре виминали: “Віск перед полум’єм м’єли, він робився м’єкшим і м’єкшим” [2]. “І та баба стара казала: “Мніте, дивчєта, виск, мніте” [1]. Коли віск був готовий, майстриня (майстер) сукала свічку. “Робили такого рівчика, туда клали кнота [гнота]. А кнота крутили з льону. Тільки не вельми грубого треба того кнота. Тоді як уставити кнота, розогріти трошку і тоді зліпати, зліпати. Скручувати на дошці гладкій. Руки вмочувати у воду, тоді віск робиться хороший. Хороша тая свичка, гладка” [2]. На запитання, чи виголошувала жінка, яка сукала свічку, якісь магічні слова або читала молитву, старожили відповідали: “Ні. Нічого. А ми стояли і дивилися. Всі ж не вміють такого робити. Ото й покликали таку бабу. Вона й прийшла та й зсукала свічку” [3].
Свічки намагалися робити якомога більшими – на скільки вистачало воску, зібраного у пасічників. “А воску назбираємо багато, то вона [жінка, яка сукала свічку] каже, щоб зоставили на другий рик. А ми кажемо, що як доживемо до другого року, то ще назбираємо. Бо ми ж молоді і нас багато, та й літ нам було по 14-15” [1]. Висота свічок сягала метра, а то й більше [10, 2].
П.Р.Адамук із с. Шацьк пригадувала, що вони “одного разу зсукали свічку десь до двох метрів” [1]. Кожен свічковий гурт (шестеро дівчат) найчастіше виготовляв одну велику свічку і свічки менших розмірів для всіх дівчат [1]. В окремих селах велику свічку робили для кожної пари дівчат [10, 2], в інших – “...або одну велику, або скільки нас є, то всім сукали” [4].
У передноворічний вечір, який на Волинському Поліссі називається “Куготами”, дівчата прикрашали свічку. Для цього використовували паперові квіти і барвінок [3]. Велику свічку кожен гурт намагався зробити не тільки якомога більшою, але й гарнішою, щоб потім засвідчити свою першість [7]. “А то кожна старається вбрати якнайхоріше. В кого найхоріше вбрані, то ставив [священик] коло першого престола, з того і того боку” [5].
Хлопці на Куготи мали свої розваги. Вони “...не приходили в хату, де свічки робили... ходили в козарі – “Козу” водили... Дівчата свічки робили, а хлопці “водили Козу” [1].
Новорічного надрання дівчата збирались у когось у хаті і визначали з-поміж себе двох дівчат, які нестимуть до церкви велику гуртову свічку: “Вибирали самі. Саму сміливішу... А для дівчини то було за честь нести свічку” [1]. Інші дівчата брали менші свічки і так парами, із запаленими свічками, заходили до церкви. “Як зайдемо навперід, то вже батюшка в нас возьме ту свічку та подєкує, поблагословить. А вже як зайдем і більше є [інші свічкові гурти], вже треба стояти довше, поки в однеї забере велику ту свічку, а вже тоді малі свічки. Піп як нас побачить, такий радий... Каже, щоб і замуж повиходили, щоб я вас і повінчав, щоб і щастя було. А дівчата відказували: “Дай, Боже!” А вчили нас батьки, як батюшці відказувати. І батькам, і матерям дєкував” [1]. “Священик сам виходив до дівчат. Йому вже повідомляли. Вона ставала скраю, та, що несла свічку. Читав молитву, благословляв, вів аж до овтара, а там забирав і ставив” [7].
Свічки, зсукані на Святі вечори, вважалися “роковими”. Вони цілий рік горіли в церкві під час святкових служб, вінчань. “Та свічка горіла цілий рик. Коли зайдем у церкву, кажем: “Горить наша свічка”. І малиї горіли” [1].
На запитання, для чого сукали свічку, що вона означала, чи мала якусь силу, інформатори відповідали: “Так, в Бога здоров’я просили, щоб він дав, все простив” [5]; “Такого не знаю. Певно, пожертвування в церкву перед Новим роком” [4]; “Не знаю, не пам’ятаю” [3]; “Споконвіку воно так іде, що ходили свічковиї” [1].
Після святкової відправи дівчата збирались у когось у хаті, де влаштовували вечерю в складчину, вперше після посту запрошували музик і святкували Новий рік. “Готуємось наперід. Все готуємо. Ну вже гуляємо, хлопців запрошуємо, музику наймаємо” [4]. “Танцювали цілий день” [3].
Потрібно відзначити, що на Волинському Поліссі в період різдвяно-новорічних свят свічки сукали ще й старші чоловіки, які називалися братчиками [10, 2]. Частину виготовлених свічок вони залишали собі, а переважну більшість віддавали в церкву. Братчиками в Україні називали членів церковних братств (відомих ще під назвою медових братств), які виникли в кінці ХV ст. На Волинському Поліссі, як бачимо, ця назва збереглася до середини ХХ ст. Поліські братчики ще й у ХХ ст. продовжували виконувати одну зі своїх функцій – виготовлення свічок на церкву, а під час церковних відправ вони розносили людям свічки. За свідченням старожилів, у братчики “...такі порядні вибирались. Поважні. Щоб до Бога і до людей” [7].
Дівоче обрядодійство “Свічки”, на нашу думку, теж пов’язане із середньовічними церковними братствами. Як відомо, крім братств, які об’єднували чоловіків старшого віку, в Україні були парубоцькі й дівочі братства. Факт існування таких братств на Західному Поліссі, як ми вже згадували, відмічений Ф.Кудринським. У кінці ХІХ ст. у м. Степані на Рівненщині з-поміж іших були такі братства: старших троїцьких братчиків, старших троїцьких сестер, молодших братчиків, дівочий цех, молодецький цех, які належали до троїцького приходу; цех миколаївських братчиків, цех миколаївських сестричок – миколаївський приход; цех пречистих сестричок – преображенський приход [7, 88-91]. Про зв’язок обрядодійства “Свічки” із святами церковних братств засвідчує і процедура збирання воску на свічку шляхом обходу мешканців того чи іншого населеного пункту, і жертвування свічки на церкву, де вона горіла цілий рік.
Отже, використання воскових свічок у святах громадських об’єднань на Західному Поліссі найповніше виявилось у святах цехових братств і дівочих громад. Якщо для інших регіонів України характерний звичай “Свіча”, який справляли на другий день храмового свята, то в досліджуваному регіоні він не зафіксований. Локальну специфіку Західного Полісся становить збереження до ХХ ст. братських урочистостей і свят дівочих громад, які супроводжувалися виготовленням великих свічок. Дівоче обрядодійство “Свічки” не зафіксоване в жодному іншому регіоні України. Якщо в родинній і календарній обрядовості свічки виготовляли для особистого використання, то на святах громадських об’єднань вони були даром Богові (горіли в церкві впродовж року) і символізували єдність певного громадського об’єднання.
Виготовлення і широке використання свічок у ритуально-сакральному житті українців пов’язане із культом вогню, якому наші предки приписували очищувальну і відроджувальну силу. На думку дослідника історії та культури Київської Русі Б.Рибакова, культ вогню у давніх слов’ян розвивався одночасно із поклонінням сонцю [8, 262]. Світло свічки було ніби його продовжувачем в оселі. Як відзначає С.Килимник, “вогонь в уяві наших предків – це “праведне сонце”. Українці, як і інші народи, вірили в очисні й оберегові властивості вогню. Вогонь і вода вважалися найбільшими святителями і чистителями. Особливе шанування вогню, на думку В. Харузіної, в народній свідомості було перенесене і на його носіїв [9, 160-161], зокрема на воскову свічку, яка використовувалася в багатьох обрядах сімейного і календарного циклу, у святах громадських об’єднань, у церковних відправах, де вона виступає як жертва Богові, що, на нашу думку, було пов’язане з народними уявленнями про бджолу, як про “Божу мушку”.
Література і примітки
1. Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Адамук Параски Романівни, 1920 р. н. у 2000 р.
2. Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Гінайло Ксенії Софронівни, 1913 р. н. у 2000 р.
3. Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Гірич Настасії Никонівни, 1921 р. н. (уродженка с. Плоске Шацького району в 2000 р.
4. Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Данилюк Ганни Корнилівни, 1922 р. н. у 2000 р.
5. Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Карпук Ганни Андріївни, 1930 р. н. у 2000 р.
6. Записано в м. Луцьк від Сусь Наталії Степанівни, 1923 р. н. (уродженка с. Шацьк Шацького району Волинської області) у 2000 р.
7. Кудринский Ф. Цеховые братства в местечке Степани // Киевская старина. – 1890. – Т. ХХХ. – С. 88-104.
8. Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981.
9. Харузина В.Н. К вопросу о почитании огня // Этнографическое обозрение. – 1906. – Кн. LXX-LXXI. – № 3-4. – С. 68-205.
10. Цюриць С. Доки горять свічки // Волинь. – 1992. – 14 січня. – С. 2.