Прагнучи зупинити наступ лівих, аристократія пішла в 1923 році на встановлення помірної військової диктатури на чолі з генералом Мигелем Прімо де Рівера маркізом де Эстелья.
«Правий лібералізм» насправді виявився більш ліберальним, ніж правим, і в такий спосіб підготував свою власну поразку. Під тиском республіканців влада, що претримаючи пожертвували диктатурою Прімо де Рівери і відновили конституційну монархію, що відкрило дорогу демократичним виборам, перемозі республіканського партійного блоку і, зрештою, ліквідації монархії і проголошенню республіки в квітні 1931 року.
Перемога республіканців, у свою чергу, стимулювала ріст контрреволюції, правого руху.
Праві виступили проти «безликого обиностранивания» (estranjerizacion), протиставивши їй свою концепцію національної самосвідомості і самобутності — «іспанскость» (hispanidad). Кожний з ідеологів «іспанскості» розставляв свої власні акценти: історичні, релігійні, расові, етнічні, але всіх їх поєднувало одне: Іспанія або буде «іспанською», або загине.
На початку 30-х років правий рух в Іспанії почав здобувати усе більш виразні політичні форми. Найпопулярнішою була Іспанська конфедерація автономних правих (СЭДА), що виступала в «захист церкви, родини, вітчизни, приватної власності і монархії». Одночасно виникли і більш радикальні організації правих — «Об'єднання традиціоналістів», «Іспанська дія», «Іспанське відновлення».
Але найбільша увага генерала Франко, який, безумовно, цікавили погляди всіх правих, залучила заснована в 1933 році «Фаланга», після об'єднання з «Хунтою націонал-синдикалістського настання» (ХОНС) у 1934 році Іспанська фаланга одержала, що назву «Іспанська фаланга і ХОНС». Засновник Фаланги Хосе-Антоніо Прімо де Рівера (син покійного генерала-диктатора) вважав, що відновити колишню велич Іспанії може тільки «націонал-синдикалістську державу» за допомогою механізмів тоталітарної влади і корпоративних інститутів. Усю країну фалангісти розглядали як величезний виробничий синдикат. Рух визнавав релігійні, католицькі цінності, однак підкоряло їхній задачі «національної революції».
Програма Фаланги мала підкреслено антикапіталістичний характер. Фалангісти відкидали капіталістичну систему за те, що вона «ігнорує інтереси народу і дегуманизирует приватну власність».
Проте слід зазначити, що незважаючи на всю харизматичність молодого маркіза Хосе-Антоніо, аж до заколоту 1936 року «Фаланга і ХОНС» так і не стала масовою партією. На знаменитих виборах 1936 року за фалангістів віддали голосу тільки 45 тисяч виборців — з 13,5 млн.
Після краху монархії в 1931 році новий республіканський уряд закрило «центр реакції» — очолювану Франко академію, а самого генерала відправило в запас. На відміну від гнітючого більшості іспанських генералів правих поглядів, що після 1931 року в приватних розмовах, а іноді і привселюдно висловлювали своє невдоволення новим режимом, активно брали участь у змовах з метою реставрації, Франко аж до літа 1936 року ніяк не дозволяв собі подібних дій. Більшість біографів затверджують, що Франко вважала тоді неприпустимим утручання військових у політику, бачив свій борг у служінні Іспанії взагалі, хто б ні стояв у влади. І тільки влітку 1936 року, остаточно переконавши, що уряд Народного фронту тягне країну «у безодню», він після важких моральних роздирань погодився «поступитися принципами» і взяти участь у заколоті.
Однак є й інші свідчення: Франко просто виявляв обережність і не брав участь у змовах військових тільки через дилетантство і непрофесіоналізм у їх організації. Цих якостей педантичний Франко на дух не переносив.
Утім, коли наприкінці 1933 року праві перемогли на парламентських виборах і захопили контроль над республікою, Франко відразу повернули на службу. Незабаром він одержав чин генерал-майора, а восени 1934-го зіграв вирішальну роль у придушенні повстання астурийских гірників. Після цього генерала призначили начальником Генерального штабу іспанської армії.
У лютому 1936 року абсолютно зненацька для багатьох переміг на парламентських виборах Народний фронт. Перемога ця виявилася тим більше несподіваної, що правому Національному блоку удалося створити дуже широку коаліцію, у которую увійшла велика частина центристів і навіть правих республіканців. Розраховуючи на свою перемогу, праві розробили досить специфічний виборчий закон, що зводився до принципу: «Переможець одержує все». Але скористалися їм зовсім інші сили. Лівий Народний фронт, зібравши 4838 тис. голосів, одержав 283 мандата, Національний блок зміг «обміняти» 3997 тис. голосів виборців тільки на 132 депутатські місця. Почався розгром правих. Зокрема Франко звільнили з посади начальника Генштабу і відправили в почесне посилання — військовим губернатором Канарськ островів, що у той час минулого ще аж ніяк не курортом світового класу, а просто закинутими в океан шматочками суші.
«Над всією Іспанією безхмарне небо»
Відповідно до міфу, багато десятиліть культивованому в Радянському Союзі, саме почувши цей пароль, переданий по радіо, одночасно повстали практично всі частини іспанської армії, поліції і жандармерії. І беззбройні прихильники республіки голими руками зупинили настання до зубів збройних контрреволюціонерів.
Франсиско Франко і лідер монархістів Хиль Роблес в оточенні генералів-заколотників
Насправді ж усі відбувалося небагато інакше. Заколот був підготовлений украй погано. Його верховним керівником виступав генерал-лейтенант Хосе Санхурхо, що ще в 1932 році очолив перший заколот проти республіки, що завершився ганебною поразкою. Відтоді Санхурхо приходилося жити в еміграції — у Португалії. Його найближчим помічником, відомим заколотникам під псевдонімом «Директор», був командуючий збройними силами провінції Наварра бригадний генерал Эмилио Молу. Саме «Директор» розробляв конкретні плани військового перевороту (і робив це, до речі, досить бездарно). Для керівництва республіки повстання правих зовсім не стало громом серед ясного неба. Прем'єр-міністр Касарес Кірога свідомо не робив нічого, щоб ізолювати хоча б Молу. Він просто підштовхував правих до збройного виступу, сподіваючись чомусь легко його придушити і заробити собі на цьому славу «рятівника республіки».
Виступ правих почалося 17 липня 1936 року в Іспанському Марокко. Головні гарнізони Іспанії приєдналися до заколоту тільки наступного дня — 18 липня. Абсолютно непояснений 36-вартовий розрив позбавив заколотників ефекту несподіванки, дозволивши прихильникам республіки мобілізуватися в більшості міст країни і придушити там спроби збройного виступу, так сказати, на корені. Найтрагічнішим для заколотників стало те, що їх не підтримало більшість збройних сил. Так, по розрахунках франкистского історика Рамона Саласа, у перші дні заколоту на стороні республіканського уряду залишилося 112 тисяч іспанських військовослужбовців, збунтувалося ж тільки 98 тисяч. Навіть зі складу трьох поліцейсько-жандармських корпусів — карабінерів, цивільній гвардії і штурмовій гвардії — на 22 липня 62,5 відсотка зберегли вірність уряду. До цього варто додати, що більшість цивільних прихильників правих пасивно очікували розвитку подій, тоді як республіканцям за кілька днів удалася мобілізувати до 100 тисяч бійців Народної міліції. 20 липня капітулювали військові заколотники і бійці загонів фалангістів у казармі Монтанья в Мадриді. Окрилені перемогою, республіканські «мілісіанос» замучили там близько 1000 полонених.
У той же день заколот утратив свого верховного главу — генерала Санхурхо. Крихітний двомісний літак повинний був доставити генерала з Лісабона в Бургос, де усі вже підготували до зустрічі нового «глави Іспанської держави». Санхурхо перед самим вильотом настояв, щоб на борт літака завантажили дві важких валізи, набитих парадними мундирами. Вантаж виявився надмірним для літака, і той упав, охоплений полум'ям, під час злету. Генерал згорів заживо.
Разом з військовим лідером праві втратили і свого головного трибуна. Хосе-Антоніо Примо де Рівера виявився на території, контрольованої республіканцями, потрапив у в'язницю і через кілька місяців, 20 листопада 1936 року, був таємно розстріляний. Фалангісти ж аж до закінчення громадянської війни сподівалися на його «звільнення з ворожого полону».
Підсумки перших днів боїв поставили заколотників у дуже скрутне положення. Хоча їм удалося захопити біля третини території Іспанії, столицю Мадрид, найбільші промислові центри, а в загальному — три чверті населення країни залишалися під владою республіки. Сили заколотників виявилися розділеними провінцією Бадохос на двох зон — північну, на чолі з генералом Молой, і південну — на чолі з генералом Франко, що ще 17 липня вилетів з Канарськ островів у Марокко. Заколотники втратили було віру в себе. «Якщо до 25 липня не досягнемо вирішального успіху, партію можна вважати програної», — привселюдно заявив генерал Молу. Шукали шляху до якогось компромісу з урядом республіки і навіть схилялися до капітуляції. Цьому, щоправда, перешкоджала вже пролита велика кров. І республіканці, і націоналісти з перших же днів війни прибегли до тотального знищення своїх політичних опонентів. За свідченням Франсиско Гонсалеса Русява, автора книги «Я вірив Франко. Історія великого розчарування», «тільки в місті Херес-де-ла-фронтера, що нараховує тоді 75 тисяч жителів, було розстріляно понад 3 тис. Стільки ж було страчено в містечку Морон з 18 тисячами жителів». У той же час, наприклад, на флоті з 650 всіх адміралів і вищих офіцерів 250 були убиті «революційними матросами». Однак, як би там ні було, доля правого заколоту висіла на волоску. І тоді неї взяв у свої залізні руки генерал Франко.