.
До 1939 р. в основному завершився процес формування радянської тоталітарної системи, в якій інтереси держави і її керівництва стали остаточно переважати над інтересами окремої людини, особи. Визначилося й ставлення радянської влади до інтелігенції, яку в той період було зведено до рівня “прошарку” між робітничим класом і селянством. Більшовицька партія, починаючи з часів свого вождя і натхненника В.Леніна, накопичила на той час величезний арсенал всіляких інструментів впливу для регулювання своїх відносин з цією специфічною та особливою категорією населення, які мала можливість неодноразово перевірити на практиці. Серед них заходи соціального, економічного, політичного, ідеологічного впливу й, особливо, фізичних та моральних репресій, що нібито “диктувалися революційною доцільністю” [7, 23].
Отже, приступаючи до радянізації західноукраїнських земель, які стали черговим політичним полігоном, де вкотре випробовувалася сталінська тоталітарна машина, “визволителі” діяли рішуче і швидко, за попередньо спланованим і розробленим у деталях сценарієм. Уже перед вступом на територію Волині та Галичини військ спеціально створеного на базі Київського військового округу Українського фронту його командуючий С.Тимошенко одержав пам’ятку, в якій викладалася послідовність основних заходів військової адміністрації в ході та під час захоплення визначених у відповідності з радянсько – німецьким договором від 23 серпня 1939 р. для СРСР теренів Польської держави.
Паралельно з Києва до Москви надійшла шифрограма, що містила сувору таємну директиву керівника НКВС Л.Берії у зв’язку із запланованим входженням Червоної Армії на територію Західної України і Західної Білорусії, яка найбільш виразно відображає масштаби репресивно–каральних дій, запланованих сталінським керівництвом: “з просуванням наших військ та зайняттям тих чи інших міст будуть створюватися тимчасові управління (тимчасовий орган влади), до складу яких уввійдуть керівники опергруп НКВС” [9, 7].
Директивою передбачалося негайно зайняти всі установи зв’язку, поставивши на їх чолі своїх надійних людей. Це стосувалося також приміщень банків, казначейств, сховищ державних та громадських цінностей, друкарень, редакцій газет, складів паперу, продовольства, пального, всіх архівів тощо.
Особливу увагу було звернуто на арешти працівників державного апарату та жандармерії, а також як закладників представників поміщиків, капіталістів, князів, дворян. Водночас необхідно було взяти під контроль тюрми, залізниці. Опергрупам – зайняти приміщення, що відповідали б вимогам роботи НКВС. Крім того, працівники НКВС мали взяти активну участь у підготовці до виборів у Народні збори і всіляко підтримувати тимчасові управління, співпрацюючи з військовими.
За цим сценарієм і розгорнулася робота з радянізації частини території колишньої Польщі, на яку вступила Червона Армія 17 вересня 1939 р., з перших днів наполегливо здійснюючи примусове насадження політичної, економічної, соціальної та духовної структур, що становили основу тодішнього радянського суспільного ладу.
Тривалий час у вітчизняній історіографії зміст цього процесу подавався лише у позитивному плані, спотворюючи тим самим історичну свідомість і згубно позначаючись на висвітленні цієї важливої проблеми минулого регіону. Нині простежуємо протилежну картину: соціально-економічні зміни на Волині, як і по Західній Україні в цілому, подаються виключно у негативному світлі. Між тим, аналіз тодішніх подій дає підстави зробити висновок, що перетворення у соціально-економічній сфері мали суперечливий характер.
Дійсно, спочатку населення західноукраїнських земель вважало прихід Червоної Армії визволенням з-під гніту Польської держави, і це було великим святом та водночас сподіванням на кращу долю. Волиняни сподівалися, що визволителі принесуть у їхній край справедливий правопорядок, допоможуть втілити у життя віковічні прагнення до національного самовизначення. Але вже ближчим часом виявилося , що всі ці сподівання були марними.
Як засвідчують спогади мешканців міст і сіл Волині, які свідомо пережили цей період [3, 95-96], підпорядкування проблемам тоталітарної держави промисловості, сільського господарства, фінансів, заходи у соціальній сфері співпадали з об’єктивними проблемами розвитку тодішнього західноукраїнського суспільства. Зокрема, відчувалася нагальна потреба у налагодженні роботи промислових підприємств, торгівлі, об’єктів соціально-побутової сфери, які за умов Польщі внаслідок дискримінаційної асиміляторської економічної політики перебували на незадовільному рівні розвитку. Заходи радянської влади в цьому напрямі супроводжувалися значними капіталовкладеннями.
За принципом радянської системи навчання перебудовувалась освіта. Скасовувався поділ шкіл на державні й приватні. Всі вони перейшли на державне утримання. Освіта в переважній більшості стала україномовною. Майже подвоїлося число українських шкіл. Кількість учнів зросла на 50 відсотків. У 1939 р. відмінене викладання релігії, історії Польщі, польської мови. У повідомленні міського відділу народної освіти від 14 жовтня 1939 р. зазначалося: “Всі школи міста Луцька розпочали науку ... в них введена програма навчання згідно з радянським устроєм: викладання релігії, історії Польщі і польської мови виключено, вчителів, що займалися вихованням релігійним, усунено. Школи працюють в напрямі вилучення пролетарської культури, діти виховуються в дусі радянського устрою” [4, 1].
У побутовій сфері посилена увага зверталася на благоустрій міст і сіл. Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. Створювалася мережа культурно-освітніх закладів, дитячих садків. Можна стверджувати, що перші перетворення у цій сфері зумовили позитивне сприйняття частиною населення Волині, в тому числі й представниками місцевої інтелігенції, заходів радянської влади щодо перебудови економіки та соціально-побутової галузі. Хоч і тут відразу ж відчувалися ознаки, типові для адміністративно-централізованої системи вади: поширеними стали марнотратство і приписки, невідповідність професійної кваліфікації працівників потребам виробництва. На 390 підприємствах, які були націоналізовані державою, вже в жовтні-листопаді 1939 р., низькою була продуктивність праці, часто простоювало обладнання, відбулося скорочення випуску товарів народного споживання, що не могло не вплинути на життєвий рівень населення. Одна з причин полягає в тому, що справжні спеціалісти або були звільненні, або ж потрапили до категорії “ворогів народу” і незабаром поповнили табори репресивно-каральної системи [6, 112].
Складна ситуація склалася в галузі торгівлі. Вже у жовтні 1939 р. мешканці міст і сіл Волині відчували нестачу тих чи інших товарів, зокрема таких, як сіль, сірники, гас, а взимку погіршилося постачання хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами [5, 25].
Причина такого становища полягала в тому, що під час націоналізації торговельних об’єктів поряд з крупними одержавлювалися й дрібні заклади. Внаслідок цього скоротилася торговельна мережа, а державна торгівля на той час не змогла повністю забезпечити потреб населення. Крім того, військові та цивільні, які прибули зі східних областей України та інших регіонів СРСР (а це багато тисяч людей), скуповували все, що потрапляло під руку. Селянин – одноосібник постачав ринок усе меншою кількістю продукції, оскільки він обкладався великими натуральними й грошовими податками, які йшли у фонд держави і вивозилися на схід та в різні регіони СРСР.
Надзвичайно боляче сприймало населення Волині, її інтелігенція ті насильницькі заходи, що їх застосовувала радянська влада в аграрній галузі. Відомо, що стратегічна мета цих перетворень сталінського тоталітарного режиму в сільському господарстві краю передбачала ліквідацію приватної власності на землю, суцільне кооперування через колгоспи селянських господарств для утвердження більшовицьких виробничих відносин і викачування ресурсів із села, переборення приватновласницької психології селянина та перетвореня його у підневільного соціалістичної держави. Будь-якої альтернативи соціально-економічним змінами у селі краю не висувалося: партійно-державні органи керувалися курсом на неодмінну колективізацію.
Із перших днів нова влада повела активну політику щодо обмеження заможного селянства – сільської еліти, яка заздалегідь визначалася головним суперником колективізації. Тоталітарна держава навмисне, всупереч офіційно проголошеній політиці, не використовувала всіх наявних можливостей для вирішення проблем малоземелля, оскільки велика кількість малоземельних господарств забезпечувала соціальну базу майбутньої колективізації. Нарешті, передача навіть незначної кількості малоземельним та безземельним господарствам із загального масиву, вилученого насамперед у заможників, роздмухувала вогонь соціального протистояння у волинському селі. Водночас партійно-державні органи почали вдаватися до низки рішучих насильницьких дій: село обкладалося різними податками, обов’язковими роботами на користь держави та ін.
Отже, за незначний період (вересень 1939 – червень 1941 рр.) соціально-економічне життя на Волині зазнало примусової інтеграції до радянської суспільної системи. Зумовлені самою системою методи вирішення назрілих соціально-економічних проблем, допущені при їх проведенні прорахунки викликали й негативне ставлення значної частини населення Волинi, зокрема її інтелігенції, до радянської влади. Тому саме мiсцевiй волинськiй інтелігенції було завдано нечувано жорстокого удару. Вона вважалася головним гальмом радянських перетворень.
Як згадує Ілля Федорович Онуфрійчук, нині визначний діяч української громади у Вінніпезі, один з організаторів і керівників Інституту Дослідів Волині, їхня велика родина, яка походила з Ковеля, у числі перших потрапила під прес репресій. А причина одна – приналежність до “тогочасної” української інтелігенції. Батьки, Ганна та Федір Онуфрійчуки, намагалися з усіх сил дати дітям освіту. Найстарший Олександр закінчив гімназію в Києві. Іван отримав ветеринарну освіту у Варшаві. Спеціальність залізничника здобув у Ковелі Михайло. У гімназії вчилися донька Зіна і син Володимир. Федір отримав вищу освіту в Любліні. Свій шлях до вищої школи пройшов також Ілля. Спочатку була українська гімназія імені Лесі Українки в Луцьку, потім – агрономічна середня школа в Любліні. 1932 року він став агрономом у Луцькому повіті, одночасно вступив на заочне відділення Українського технічного інституту в Подебрадах, дещо пізніше став студентом агрономічного відділу Львівського політехнічного інституту.