В той же час, у внутрішньополітичному житті Карфагена, що визначалося боротьбою трьох “партій”: проримської, пронумідійської та демократичної, яка прагнула відновити могутність Карфагена, остаточно перемогла остання (Циркін, 68). Це посприяло тому, що у 150 р. дійшло до відкритої війни Карфагена з Масиніссою. Карфагенські полководці несподівано з 50 000 війська рушили на Масиніссу, думаючи цілком знищити його країну. Але нумідійський король виявився надзвичайно спритним вождем і, хоч був неприготований, у вирішальній зустрічі розгромив карфагенську армію. Тепер він мав відкритий шлях на Карфаген. Але, як добрий політик, затримався перед воротами і послав скаргу до Риму, що карфагеняни порушили мир (Крип, 307). Згідно ж із угодою 201 р. до н.е. Карфаген не мав права оголошувати війну без дозволу римського сенату. Але Карфаген не міг стерпіти зухвалу поведінку союзника римлян і, порушуючи умови договору 201 року до н.е., розпочав з ним боротьбу. Це Рим використовував як привід, щоб розправитися зі своїм противником (Шофман, 153).
Карфагенський сенат старався залагодити справу, але всі його намагання були даремними(Крип, 307).
Рим не задовольнився цією покорою і за ініціативою Катона і під тиском його прихильників у 149 році до н.е. до Африки була направлена велика римська армія для розправи із давнім суперником Рима (Іст. і рел., 155).
Римські легіони причалили під Утикою, й консули зажадали, щоб Карфаген видав усю зброю (Крип, 307). Щоб врятувати місто, мешканці Карфагена вирішили пристати на всі умови. Вони видали римлянам 300 заручників, здали їм всю зброю і бойові запаси. Карфаген був обеззброєний (Іст. і рел., 155). Але тоді римські представники проголосили Карфагену постанову свого сенату, щоб усе населення залишило місто й перенеслося на 15 км у глибину суходолу, бо місто римляни вирішили знищити (Крип, 307). З цим карфагеняни ніяк не могли згодитися. Вони зачинили свої ворота, відпустили рабів на волю і почали активно озброюватися, щоб захищатися до кінця. Вдень і вночі кувалася зброя, будувалися метальні машини, зміцнювалися оборонні міські стіни. Жінки віддавали своє волосся для виготовлення канатів. В місто звозилося продовольство. Римляни із жахом побачили, що Карфаген готовий до оборони. На чолі оборони був поставлений досвідчений воєначальник Гасдрубал (Шофман, 153-154).
Облога міста розпочалася в тому ж 149 р. до н.е. Героїчний опір карфагенского народу тривав три роки. Взяти місто штурмом римляни не могли (Іст. і рел., 155). Гасдрубал добре організував оборону, забезпечив місту стабільне постачання продовольства. За його сприяння інші фінікійські міста активно допомагали оборонцям, він навіть зумів здобути прихильність частини нумідійців (Крип, 308). Але всі надії карфагенян перекреслив, обраний в 147 р. до н.е. консулом, Сципіон Еміліан, який енергійно продовжив війну в Африці (Шофман, 153). Син Луція Емілія Павла і прийомний онук Сципіона Африканського, Публій Сципіон Еміліан, що увійшов до історії як Сципіон Молодший, обидва імені носив з гідністю. В 147 р. до н.е. Сципіон Еміліан приймає командування римською армією в Африці (Дюп, 189).
Незабаром після прибуття Сципіона Еміліана змінилася стратегія римської армії. Новоспечений керівник армії склав новий план облоги, оточив місто довкола валами, зачинив доступ до порту і крок за кроком просувався вперед. У Карфагені не стало засобів до існування, почалися голод і епідемічні хвороби. Становище оборонців ставало все безнадійнішим, так що Гасдрубал пробував уже йти на переговори з римлянами, але Сципіон виявив тверду непоступливість (Крип, 309). Навесні 146 р. до н.е. він почав штурм міста. Рішучим нападом Сципіон Еміліан узяв Карфаген, потім послідували міські бої в кожному будинку. Протягом шести днів кипів бій на вулицях міста. Лише на сьомий день римлянам вдалося узяти Бірсу – акрополь Карфагена. Гасдрубал зі своєю сім’єю і з римлянами-перебіжчиками сховалися в храмі Ескулапа, будучи готовими спалити себе. Але у вирішальний момент карфагенський воєначальник не витримав (Дюп, 190). Гасдрубал із старшиною вийшов із замку з оливковим гіллям – ознакою миру, вийшов назустріч Сципіонові й упав до ніг переможця. Його жінка виказала силу духу, бо вбила своїх дітей і разом з ними кинулася у вогонь. Так у 146 р. до н.е. римляни здобули Карфаген (Крип, 309).
Переможці довго грабували місто. Римляни заборонили солдатам брати тільки золото, срібло та дари із храмів – як подяка богам, які допомогли їм перемогти. Вони знищили зброю, бойові машини та частину кораблів. Незабаром Сципіоном був організований грандіозний тріумф в Римі на честь перемоги над Карфагеном (Волков, 120).
Сципіон хотів зберегти місто, але за вимогою сенату Карфаген був підпалений(Дюп, 190). Він горів 17 днів. Були зруйновні арки, храми, будівлі, які простояли тут сотні років. Палали бібліотеки. Через 17 днів пожежа закінчилася. Замість прекрасного, повного життя міста до самої затоки простягнулось чорне поле руїн (Давн. Рим: іст., побут, к-ра). Після знищення міста переможці провели плугом борозну через його територію, засіяли її сіллю і проголосили прокляття на знак того, що це місце присвячується богам підземного царства (Вайнтруб, 41).
За оцінками істориків, в цій війні загинуло до 90 відсотків населення Карфагену (як повідомляють античні автори, напередодні війни в місті проживало до 700 тисяч чоловік). Всіх полонених продали у рабство, за винятком перебіжчиків, яких стратили.
Сучасні історики відмічають, що за правовими нормами того часу це були дуже жорстокі дії з боку римлян. В тодішньому цивілізованому світі населення міст, яке було взято штурмом чи здалося після довготривалої облоги, повністю не знищували. Покарання, що застосували римляни проти карфагенян, здавалося їхнім сучасникам таким страшним, як гітлерівські концтабори – людям, вихованим на юридичних нормах XIX століття (Волков, 120).
Після знищення Карфагену, частина карфагенської території була передана нумідійцям, інша – перетворена на римську провінцію в Африці (Енц).
Так закінчилася історія пунічного Карфагену. Але протягом більше п’яти з половиною століть він впливав на хід подій в Західному Середземномор’ї. За цей час була створена цікава цивілізація, що виникла як відгалуження фінікійської, але, водночас, яка набула своєрідних рис і зазвичай називається пунічною (Циркін, 69). Вона пережила загибель Карфагену і продовжувала існувати в інших західнофінікійських містах Африки, Сицилії, Сардинії, Іспанії. Так, у сардинських містах майже до III ст. н.е. будували храми за пунійським зразком, вшановували пунійських богів, використовували в написах неопунічне письмо, навіть зберігали деякі політичні інститути пунічної епохи (Вайнтруб, 44).
Пунійський вплив на лівійське населення Африки після падіння Карфагену не тільки зберігся, а навіть посилився, бо в африканські міста переселилися деякі тамтешні майстри. В боротьбі з Карфагеном постало могутнє Нумідійське царство, яке протягом певного часу відігравало величезну політичну роль у житті цього регіону. Нумідійські царі – суперники карфагенських багато що запозичили в них. Нумідійська мова, писемність, релігія, архітектура розвивалися під пунічним впливом ще багато десятиліть після знищення Карфагену (Вайнтруб, 44).
Але все ж таки ,,довга рука Риму” дотягнулася до пунічної цивілізації, залишивши від неї не так уже й багато. Однак, те, що залишилось має значну цінність (Циркін, 69).
Зі включенням Північної Африки до Римської держави там розпочався процес романізації. Однак вшановувати пунічних богів продовжували й під римськими іменами. Нові римські та старі пунійські боги часто зливалися в одному образі. За свідченням Августина, навіть на межі IV – V ст. н.е. в цих місцях говорили пунійською мовою, зберігали давні вірування. З розповсюдженням християнства на пунійську мову навіть було перекладено Біблію. Сліди пунійської цивілізації перейшли і в раннє середньовіччя. Тільки арабське завоювання, яке принесло із собою іслам та арабську мову, споріднену з фінікійською остаточно стерло старі сліди.
Проте славна держава і місто, засноване тірійцями, зробили значний внесок в історію та культуру стародавнього Середземномор’я. Розвиток цього регіону в І тисячолітті до н.е. неможливо уявити без впливу Карфагену, пунічної цивілізації та її сакральної культури (Вайнтруб, 44).
Результати Пунічних війн призвели до важливих соціальних і політичних змін в Римі і у всьому Середземномор’ї. Значний приплив рабів-військовополонених та іншої здобичі до Рима стимулювала розвиток рабовласництва. Рим перетворився з італійського поліса в найбільшу середземноморську державу, що панувала над племенами Західної і Північної Африки та Іспанії (Енц).
Після поширення римської влади за межі Італії в підкорених землях, які стають власністю римського народу, утворюються провінції. Управління провінціями здійснювалося преторами як намісниками римського народу. Провінції експлуатувалися шляхом передачі на відкуп податків і мита збирачам податків, які походили переважно із розряду вершників, що виник у ІІ столітті до н.е. В той же час Рим стає найбільшим центром банків і капіталу (всес.іст., 83).
В самому Римі в результаті Пунічних війн загострилися суперечності між аристократією і купцями, що прагнули отримати право брати участь в пограбуванні захоплених територій (Енц) і, водночас, продовжується річний термін повноважень чиновників з метою виконання довгострокових військових завдань (всес.іст., 83). Але спокій, що запанував у Римі після численних перемог, виявився тяжчим і суворішим, ніж попередні лиха. Саллюстій зазначав, що: ,,Знать почала самовільно користуватися своїм високим станом, народ – свободою, кожен став тягнути до себе, грабувати, нищити… Так обидві сторони розтягли все; держава, що знаходилася між ними, виявилася розшматованою”. Незабаром в Римі настане епоха громадянських війн. Вже підростало покоління, яке не бажало ні з ким ділити владу над Римом, а серед громадян починають ,,виникати суперечки, подібні землетрусу” (Саллюстій) (Волков, 120).
В цілому, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що зруйнування Карфагену та знищення його жителів було надзвичайно жорстокою мірою покарання, навіть злочином, яку римляни застосували до карфагенян. Аналогів вчинку, скоєного римлянами, в тодішньому цивілізованому світі ще не знайдено. Але зруйнування Карфагену не означало знищення пунічної цивілізації, яка творилася та існувала протягом не одного століття. Її вплив сягнув далеко поза межами африканського узбережжя і тривалий час був наріжним каменем формування культур багатьох народів.
Зникнення із світової арени свого запеклого ворога здавалося б мало піднести римлян на вищий щабель і забезпечити стабілізацію у внутрішньополітичному житті. Але нажива і жага багатств римлян докорінно змінила ситуацію. Потужного зовнішнього ворога змінив міцний внутрішній. Боротьба між владною верхівкою порушила спокій і у майбутньому це призвело до летального результату для Риму.