Коли обидва війська вже зайняли позиції, Ганнібал спробував вступити з Сципіоном в переговори. Спроба виявилася безуспішною, і зав’язалася битва. Армія Сципіона була побудована в звичайні три лінії, але із збільшеною відстанню між лініями і маніпулами в колоні, щоб створити проходи, по яких могли бути пропущені карфагенські бойові слони. Піхота Ганнібала також була побудована в три лінії – починаючи з Канн, він багато що почав запозичати в римлян. Проте, за винятком італійських ветеранів і небагатьох лігурійців і галлів, що повернулися з Магоном, велику частину його війська складали ненавчені рекрути. Особливо слабкою була кавалерія – рід військ, який приніс Ганнібалу чи не всі його блискучі перемоги, а значить, він не в змозі був застосувати свої улюблені маневри(Лемб,353 – 358). Проти атаки бойових слонів тактика Сципіона виявилася вельми ефективною, а римська і нумідійська кіннота погнала з поля кавалерію Ганнібала. Коли зійшлася піхота, римляни швидко управилися з першими двома карфагенськими лініями. Потім римляни повели наступ не резерв Ганнібала. Проте італійські ветерани Ганнібала проявили дивну стійкість – навіть в мить, коли нумідійці Массиніси, припинивши переслідування карфагенської кавалерії, ударили в тил лінії Ганнібала, тим самим вирішивши результат битви. З небагатьма уцілілими Ганнібал відступив до Карфагена. На полі бою залишилося 20 тисяч мертвих карфагенян, і не менше 15 тисяч потрапило в полон. Римляни втратили близько 1500 чоловік убитими і, можливо, ще близько 4 тисяч пораненими (Дюп,163-164).
У Карфагена не було ні грошей, ні армії, подальша боротьба могла привести до повного знищення навіть самого міста. Тому карфагенські правителі у 201 р. до н.е. капітулювали. Римлянипродиктували важкі умови миру. Карфаген позбавлявся всіх заморських володінь, всього військового флоту, крім 10 кораблів для берегової охорони, його територія обмежувалася невеликим міським округом в Африці. Карфаген позбавлявся права мати військовий флот, не міг без згоди Рима вести війни і повинен був виплачувати контрибуцію в 10 тис. талантів протягом п'ятдесяти років (Кузя,84). Окупаційна армія Сципіона повинна була деякий час утримуватись в Африці за рахунок карфагенської казни (Волков,119). Массиніса дістав титул нумідійського царя і римського союзника, він зобов’язався стежити за зростом Карфагена. Сципіон відбув тріумфальний в’їзд до Рима, де сенат надав йому почесне прізвище ,.Африкаського”(Крип,305).
Підбиваючи підсумки Другої Пунічної війни можна виділити основні причини перемоги Риму:
· Рим та римо – італійський союз володів більшим, ніж Карфагенська держава військово – економічним потенціалом (кількість військ, зброя, матеріальні ресурси);
· римо – італійський союз виявився стійкою державною організацією; не зважаючи на спроби Ганнібала розколоти його, він витримав, оскільки відображав прагнення італійських міст і общин до об’єднання Апеннінського півострова;
· вторгнення Ганнібалового війська в Італію спричинило значний опір місцевого, вірного Риму населення;
· римська військова організація, що базувалася на основі ополчення власних громадян, виявилася надійнішою, ніж наймані війська Ганнібала;
· римські полководці і воєначальники, виконуючи військові функції, займали політичні посади (консули, цензори) і тому вони тісно поєднували економічну і військово – політичну ситуацію, яка складалася під час війни; Ганнібал же був тільки військовим керівником, і, по суті, він був залишений напризволяще в Італії своїм політичним керівництвом(Кузя,8485).
Перемога в Ганнібаловій війні мала велике міжнародне значення: римляни, остаточно закріпившись на Західному Середземномор’ї, переорієнтували свою зовнішню політику на схід, що посприяло у майбутньому захопленню елліністичних держав(Кузя,85).
В результаті Другої Пунічної війни Рим розширив свої заморські володіння. До нього перейшла Південна Іспанія, в його руках була після 210 р. до н.е. вся Сицилія (Машкін,176), остаточно були опановані Сардинія, Корсика і Північна Італія. Нумідійське царство і грецьке місто Массілія стали бути підконтрольні Риму. Володіння Риму охоплювали все Середземномор’я (Кузя,86).
Друга Пунічна війна призвела до значних внутрішніх змін у Римській державі:
· в результаті конфіскації земель зріс державний земельний фонд;
· після закінчення війни посилюється контроль сенату над італійськими союзниками;
· обмежуються права латинських громадян – частина їх після закінчення війни була виселена з Рима (Машкін,176-177).
Результати Другої Пунічної війни змінили положення Карфагену. Його потужність була остаточно зломлена. Особливо тяжким була втрата флоту: із могутньої морської держави Карфаген перетворився на невелику землеробську республіку(Волков,119).
Навіть в Африці Карфаген міг воювати лише з дозволу Рима, а за її межами він взагалі не мав права вести воєнні дії. Таким чином, Друга Пунічна війна значно обмежила суверенітет Карфагену(Циркін,68).
Отже, Друга Пунічна війна завдала нищівного удару карфагенському пануванню на Середземному морі і остаточно зламала його військово-політичну потужність. Після переможного завершення війни римляни почали успішно проникати в країни елліністичного Сходу. Для Рима перемога в цій війні мала величезні наслідки. З великої італійської республіки Рим перетворюється тепер на могутню рабовласницьку державу, яка після витіснення Карфагена стала беззаперечним гегемоном всього Західного Середземномор'я.
РОЗДІЛ 3
ЗНИЩЕННЯ КАРФАГЕНУ ТА ЗНАЧЕННЯ ЙОГО ПАДІННЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ПОДІЙ
Втрата Карфагеном своїх заморських володінь ще не означало ліквідації його економічного та військового потенціалу. У карфагенян залишалися давні зв’язки з країнами Середземномор’я, крім того, вони мали значний досвід у питанні відновлення економічної могутності в екстремальних ситуаціях, чому сприяли дві попередні Пунічні війни, а умілість, хитрість і винахідливість карфагенських купців була відомою далеко поза межами Карфагену та Риму. Все це в сукупності дало відповідні результати.
За півстоліття, протягом якого тривав мир між Римом та Карфагеном, Фінікійська держава не занепала, а навпаки набрала нових віх у своєму розвитку. Збільшилась кількість населення. У Карфаген пересилилось чимало італіків, а також мешканців Нумідії та Лівії (Волков, 120). Після невдач у Другій Пунічній війні Карфаген всю свою енергію звернув у господарську сферу, розвинув хліборобство і промисли та прагнув добути собі нові торгові терени в Африці (Крип, 306-307). У Карфагені процвітала жвава торгівля з місцевими племенами, широко розвивалося плантаційне землеробство, в містах зростала кількість майстерень і торгових підприємств (Дюп, 189). У II столітті до н.е. Карфаген, залишаючись важливим торговим центром, стає значним виробником зерна та масла (Циркін, 68).
У політичному ж плані Карфаген фактично перебував під протекторатом Риму, який, як правило, займав до портового міста ворожу позицію (Циркін, 68). Вимушений відмовитись від військових захоплень і активної зовнішньої політики (Дюп, 189), Карфаген, залишивши свої давні імперіалістичні змагання, за всяку ціну намагався утримати добрі відносини з могутнім Римом (Крип, 306). Звісно, Карфаген мав чимало труднощів. Часи колишньої морської торгівлі минули. Тепер вона була обмежена Мальтою, Родосом, Єгиптом, Тірою та деякими гаванями на узбережжі Іберії та Північної Африки. Саме торгівля і посприяла новому розквіту Карфагену. Він перетворився в невелику торгову республіку (Волков, 120).
Це відродження економічної потужності Карфагена викликало сильне незадоволення в Римі, особливо серед владної верхівки і тієї частини нобілітету, яка була пов’язана із зовнішньою торгівлею. Виникла сильна і впливова партія, що вимагала повного знищення Карфагена, навіть якщо це загрожувало новою війною. На чолі цієї партії стояв Марк Понцій Катон (Старший), який ревно пропагував цю ідею(Дюп, 189). Кожний свій виступ в сенаті він закінчував однією і тією ж фразою: ,,А все ж таки Карфаген повинен бути знищений!”(Давн. Рим: іст., побут, к-ра).
М. Порцій Катон був суперечливою людиною (Шофман, 152). Він був одним із знаменитих римських ораторів. Сучасники називали його навіть ,,римським Демосфеном”. Він привертав увагу своїми дотепними промовами і прекрасним знанням римських законів. Вражала його бурхлива енергія і дуже скромний спосіб життя (Іст. і рел., 154). Він був чудовим чоловіком і добрим батьком, досвідченим італійським господарем першої половини II століття до н.е. Але, з іншого боку його характеризують нещадним рабовласником, умілим ділком і хитромудрим комерсантом, він займав посади консула і цензора і, в той же час, займався лихварством (Шофман, 152). Заграючи з народом, він наприкінці життя тісно був пов’язаний з римськими ділками, торговцями, лихварями. Ці люди були дуже вороже налаштовані проти Карфагена, хоча це місто давно вже не загрожувало пануванню Рима на Середземному морі. Проте римські торговці боялися конкуренції досвідчених і умілих карфагенских купців. Катон же цілком підтримував їх (Іст. і рел., 154). Завдяки своєму похилому віку і красномовству, Катон користувався в Римі величезним впливом і мав незаперечний авторитет (Шофман, 152).
Отже, Карфаген для Риму залишався небезпечним суперником (Крип, 307), і римляни, з метою повного знищення Карфагену, нав’язали йому Третю Пунічну війну (Неру, 130).
Привід для вторгнення римляни знайшли швидко. Річ у тому, що після II Пунічної війни, зазнавши поразку від Рима і втративши свої західні володіння і ринки, Карфаген не розгубився. Він енергійно став розвивати свою східну торгівлю, особливо з Єгиптом і навіть з Понтом.
В цей же час Рим активно допомагав карфагенському сусіду, царю Нумідії – Масиніссі (Шофман, 152). За свої послуги він дістав від Рима вільну руку у відносинах з Карфагеном. Це був талановитий володар, що захоплено працював над розбудовою своєї держави, – привчив своїх кочовиків до осілого життя, поширював управу землі, будував міста. Але неродючі степово-пустельні простори, над якими він мав владу не вдовольняли його, й він намагався добути собі кращі терени від карфагенців. Все поширюючи свої займанщини, він оточив довкола Карфаген. Карфагенський сенат безнастанно скаржився на Масиніссу до Рима, але безуспішно: римляни стояли на боці свого союзника (Крип, 307).