Втрата римського флоту і зникнення загрози столиці дозволили карфагенянам 254 р. до н.е. укріпити взяті в облогу фортеці в Сицилії і повернути Агригент. Римляни відповіли успішним десантом на укріплене місто Панорм. Встановилася взаємна рівновага (Дюп, 154). Але новозбудований римський флот все ж перемагає карфагенську армію в морському бою біля Панорма в 251 р. до н.е. (всес.іст., 80). Однак успішне ведення війни римлянами перекреслила битва біля Дрепанума. Тут, поблизу сицилійського узбережжя, римський флот під командуванням консула П. Клавдія Пульхера, що блокував сицилійський порт Лілібей, вступив в бій з карфагенським під керівництвом Адербала; кожний флот налічував приблизно по 200 кораблів. Римляни зазнали поразки, втративши 93 кораблі, 8 тисяч загиблими і 20 тисяч полоненими. Карфагенський флот не втратив жодного корабля. Для Рима це був рік тяжких невдач. Під Еріксом сухопутні і морські операції проти карфагенських сил під командуванням Гамількара Барки виявилися безуспішними. Незабаром після цього велика частина римського флоту загинула в морі під час шторму (Дюп, 154).
Під кінець війни карфагенські сили очолив, згаданий вище, Гамількар Барка (Циркін, 64), який прибув у Сицилію в 247 р. до н.е. (Енц). В 247 – 242 рр. він здійснює загальне керівництво карфагенської армії західної Сицилії. Протягом цих років полководець успішно відбивав всі римські спроби захоплення карфагенських фортець, умінням і винахідливістю компенсуючи тактичну перевагу легіону. Не зустрічаючи серйозного римського опору на морі, він спокійно відсилав кораблі грабувати береги Італії (Дюп, 154). Однак, талановитий воєначальник не зумів змінити хід подій (Циркін, 64). Завдяки знову відродженому флоту, римляни у 242 р. до н.е. захопили карфагенські фортеці Лілібей та Дрепанум (Енц). А у 241 р. до н.е. відбулася вирішальна морська битва біля Егатських островів. Карфагеняни направили в сицилійські води Ганнона із флотом чисельністю близько 200 кораблів. Римляни із Катулом на чолі здобули повну перемогу – 70 карфагенских кораблів було захоплено, ще 50 потоплено. Перемога римського флоту в битві біля Егатських островів визначила результат війни. Виснажений війною Карфаген у 241 р. до н.е. змушений був укласти мир (Дюп, 154-155).
Мир був укладений на умовах відмови Карфагена на користь Риму від частини Сицилії, що належала йому, і від островів між Італією і Сицилією, а також з вимогою повернення переможцям полонених без викупу і виплати грошової контрибуції у розмірі 3200 талантів срібла (Енц). Рим дозволив Сіракузам зберегти контроль над східною Сицилією, але організував західну Сицилію як свою першу заморську провінцію (Дюп, 154).
Так сухопутна держава, що зуміла створити флот, здолала ,,морську” державу із здавалося б непереможною воєнно-морською силою. Проте в Римі залишилися незадоволені умовами миру. Дійсно, переможений Карфаген зберіг не тільки свою незалежність, але і всі заморські володіння, крім Сицилії, яку і раніше ділив з греками.
Інакше сприйняли цей договір в Карфагені. Така бажана Сицилія була назавжди втрачена. Торговельна монополія карфагенян у Західному Середземномор’ї була підірвана. Тепер розміщені на Сицилії римські війська могли вторгнутись в Африку. Під загрозою опинилось саме існування Карфагенської держави, але все ж таки вона залишалась потужним противником Риму (Волков, 118).
Отже, Перша Пунічна війна, яка тривала впродовж двадцяти трьох років, з 264 по 241 рр. до н.е. закінчилася перемогою Риму (Неру, 129). Підбиваючи підсумки війни, німецький історик Теодор Моммзен писав, що ,,римляни вели її гірше, ніж будь–яку іншу війну”. ,,Якщо Рим і переміг, то тільки завдяки помилкам своїх ворогів”. Цей факт сприяв тому, що карфагеняни не втрачали надію на успіх у новій війні. Такий мир не міг бути стійким (Волков, 118).
Крім того, після війни сталися зміни в організації влади Карфагена. Зростає роль народних зборів та народу в цілому. Олігархія, позиція якої похитнулась, розкололась на два угруповування. Перше, на чолі з Ганноном, виступало за обережну і мирну політику, яка б виключала будь-який конфлікт із Римом, інше, під керівництвом Гамількара Барки, – за активну політику, метою якої є реванш. Оскільки цю мету сповідували широкі кола карфагенян, зацікавлені притоком багатств та торговою монополією Карфагену, то природнім був союз між ними та баркидською олігархією, що сприяв посиленню конфронтації між Римом та Карфагеном (Циркін, 66).
Після закінчення війни співвідношення сил у Середземноморській акваторії схилилось на бік римлян. Підтвердженням цього стали події, що відбулися у 238 р. до н.е. Військові найманці, обурені невиплатою належних їм грошей, повстали проти Карфагена. До повсталих приєднались раби, лівійці та нумідійці. Повстання охопило африканські та іспанські володіння Карфагена, а також Сардинію. І якщо повстання в Африці та Іспанії вдалося
придушити, то в Сардинії склалась зовсім інша ситуація (Циркін, 64). Після описаних вище подій сардинські найманці направляють до Риму прохання про допомогу, і той знову оголошує війну Карфагену і примушує поступитися Сардинією та Корсикою, а також сплатити ще 1200 талантів. Тірренське море стає ,,своїм морем” для римлян (всес.іст., 80).
Перша Пунічна війна, хоча і закінчилася перемогою Риму, не вирішила основного питання – про політичне і економічне панування в Західному Середземномор’ї, оскільки економічна і військово-політична потужність Карфагена не була зламана. На світовій арені продовжували залишатися дві могутні держави, які не збиралися йти на поступки одна одній і прагнули розширити свій вплив на якомога більшій території.
Перша Пунічна війна змінила основні аспекти зовнішньої політики двох держав. Рим прагнув унеможливити відновлення могутності Карфагену, Карфаген же хотів отримати свої колишні землі та реваншуватися за поразку, яку завдали римляни.
РОЗДІЛ 2
ГАННІБАЛОВА ВІЙНА ( 219 –201 рр. до н.е.)
Результати Першої Пунічної війни не змогли дати остаточної відповіді на запитання: хто є господарем Західного Середземномор’я? Карфаген залишався потужною державою, а значна частина його населення сповідувала реваншистські настрої. Рим же, був незадоволений умовами миру, який не обмежував свободи колишньої фінікійської колонії. Нова війна між римлянами і карфагенянами була незворотною. Всі знали про це, і всі готувалися до неї.
Після придушення повстання лівійських селян і рабів фактичним головою Карфагена став Гамількар Барка. Усвідомлюючи перевагу Рима, Гамількар відмовився від східно – сицилійської політики, спрямувавши всю увагу на захід і Іспанію, де він сподівався створити оперативну базу Карфагена у майбутній війні з Римом, у швидкому наступі якої він не мав сумніву. Поруч з військовими перевагами Іспанія становила для карфагенян величезні матеріальні вигоди як одна з найбагатших середземноморських країн. Іспанія була багата не тільки на родючі поля, сади, городи, а також і на метали – срібло, залізо і синець. Багатющі срібні рудники Іспанії (Сьєра – Морена) давали можливість карфагенянам порівняно легко сплатити контрибуцію римлянам (Сергєєв, 81).
В 237 р. до н.е. Гамількар Барка висадився в Іспанії. Незважаючи на відчайдушний опір іберійських племен, йому вдалося підкорити більшу частину Іспанії. В 228 р. до н.е. він загинув в одній із сутичок із місцевими племенами. Завоювання Іспанії продовжив наступник Гамількара, його зять Гасдрубал. Під час його правління на південно – східному узбережжі було засноване місто Новий Карфаген, котрий швидко став головним опорним пунктом карфагенян в Іспанії (Бадак, 60).
Успіхи карфагенян викликали велике незадоволення Риму. Римський сенат відправив послів з вимогою, щоб карфагеняни не захоплювали в Іспанії земель, котрі знаходяться на схід від р. Ебро. Гасдрубал згодився на цю вимогу і уклав в 226 р. до н.е. з римлянами угоду, за якою карфагенські війська зобов’язувалися не переходити східний берег Ебро. Ця угода була вигіднішою для Карфагену, оскільки віддавала йому більшу частину Іспанії, котра знаходилася на захід від річки (Утченко, 74).
Крім того, римляни забезпечили собі надійний тил. У дальшій своїй експансії карфагеняни могли легко перейти Піренеї й дійти до Альп. На випадок цієї небезпеки римляни завоювали низину ріки Пад, так звану Передальпійську Галлію. Головну заслугу в цьому мав трибун, пізніше цензор, Фламіній, що для зубожілих селян зажадав нових земельних наділів і заохотив сенат звернутися на північ. В 225 – 222 рр. до н.е. римські війська завоювали майже всі галльські племена, і в цей спосіб римські волості оперлися на природну границю гір Альпи (Крип, 298).
У 221 р. до н.е. Гасдрубала було вбито. На його місце обрали сина Гамількара – Ганнібала, який мав тоді всього 25 років. Незважаючи на свою молодість, Ганнібал був уже досвідченим полководцем, вихованим у ненависті до Риму. Коли до нього перейшло командування, він вирішив, що Карфаген може вступити в боротьбу з Римом. Готувалися до війни і римляни. Безпосередніх інтересів в Іспанії вони не мали, але зміцнення карфагенян було для них небезпечним, до війни спонукали ще й грецькі жителі міста Массілії, давні суперники карфагенян, які вторгалися тепер у сферу їх торгового впливу (Машкін, 165).
Приводом до війни стали події, які розгорнулися навколо міста –фортеці Сагунт. Ганнібал зажадав підкорення Сагунта, союзного Риму грецького міста, єдиного місця в Іспанії на південь від р. Ебро, що не визнавло влади Карфагена. Коли Сагунт відмовився підкоритися Карфагену, Ганнібал негайно взяв його в облогу, розуміючи, що тим самим, можливо, прискорить початок війни з Римом. Після восьмимісячної облоги Ганнібал в 219 р. до н.е. узяв Сагунт штурмом. Рим зажадав пояснення ситуації щодо Сагунту і видачі Ганнібала. Карфаген відмовив, тоді Рим у 218 р. до н.е. оголосив війну. З взяттям Сагунту іберійська база Ганнібала перебувала в безпеці, і він був готовий почати реалізовувати свої ретельно продумані стратегічні плани. (Лемб,57-83).