У цілому селянський рух залишився роздробленим, з переважно низьким рівнем політичної і національної свідомості основної маси його учасників.
Незважаючи на загальний спад революційної енергії народних мас після Грудневого збройного повстання 1905 року, робітничий клас у 1906-1907 роках, виявляючи організованість, ще не раз вступав у нові сутички з охоронцями царського самодержавства. Щоправда, кількість страйків зменшилась.
В авангарді визвольної боротьби в Україні йшли робітники Донбасу.Як 1906 року, так і 1907 року вони страйками, мітингами і демонстраціями відзначили річниці початку революції – Криваву неділю ( 9 січня) і 1 Травня.
Робітники західноукраїнських земель у цей період також широко розгорнули страйкову боротьбу. Протягом 1905-1907 років у Гличині відбулося 211 страйків, тобто майже стільки, скільки їх відбулося за попередні 35 років, починаючи з першого страйку, який у 1870 році організовали друкарі Львова. Приблизно стільки ж робітничих страйків відбулося й на Закарпатті.
Страйковий рух поширився й на селі, досягши найбільшого піднесення влітку 1906 року, коли застрайкували сільськогосподарські робітники у більш як 380 селах Східної Галичини.
Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини, в тому числі й на західноукраїнських землях, уряд змушений був надати більшості дорослих громадян (за винятком жінок та військовослужбовців) право обирати депутатів рейхстагу. Цей закон на початку 1907 року підписував австрійський імператор. Але найбільш революційно настроєні робітники і селяни, щоб добитися соціальних перетворень, поліпшення свого матеріального становища, покладалися на власні сили.
Хвилеподібно, як і 1905 року, розвивався селянський рух на українських землях, підвладних Російській імперії. Він то вщухав, то знову спалахував. Та незважаючи на це, процес політичного загартування українського селянства у 1906-1907 роках продовжував розвиватися. Зміцніли революційні зв’язки міста і села, особливо після виникненя робітничих рад, депутати яких розгорнули широку агітаційно-масову роботу серед селян.
У багатьох селах функції місцевих органів управління брали на себе революційні селянські комітети, які організовувалися з активістів Всеросійської селянської спілки, що виникоа 1905 року. Керівництво страйковим рухом на селі здійснювала ціла мережа страйкових комітетів: від сільських і волосних до повітових і губернських. Політичні мітинги і демонстрації також стали звичною для українського села формою вираження громадської активності мас. За 1905-1907 роки їх відбулося близько 900.
Основною темою, що обговорювалася на мітингах у період спаду революції, було ставлення селян до діяльності державної думи. Перша державна дума почала працювати у Петербурзі навесні 1906 року. За соціальним станом делегати від губерній України розподілялися так: поміщиків – 24, інтелігентів – 26, селян – 42, робітників – 8, священик – 1.
Більшість українських депутатів-селян відстоювала проект трудовиків, який вимагав конфіскації всієї поміщицької землі, націоналізації всіх земель і розподілу їх між селянами за певною трудовою нормою.
Півроку розправлялися царські власті з учасниками масових визвольних рухів, а на початку 1907 року вирішили, що можна знову погратися у демократію й дозволили вибори до ІІ державної думи. Однак за результатами виборів Дума виявилася ще лівішою:з 518 депутатів 65 були соціал-демократами порівняно з 18 у І Думі, і 157 – трудовиками (разом з есерами) порівняно з 94. Українські губернії у ІІ Думі представляли 16 поміщиків, 4 священики, 17 інтелігентів, 57 селян і 6 робітників. Знову, як і в
І Думі, тон задавали селянські депутати.
“Українську думську громаду” було утворено ще раніше з ініціативи активних діячів українського національного руху Олександра Лотоцького, Петра Стебницького та Олександра Русова. Для консультування було запрошено й Михайла Грушевського. Він негайно виїхав зі Львова до Петербурга.
На засіданнях “Української думської громади” обговорювалися виголошені в думі промови, проводилися дискусії на різні суспільно-політичні теми, в центрі яких повсякчас стояло “українське питання”. Отже засідання ці були своєрідною школою українського національно-патріотичного виховання думських депутатів. А вплив на все освічене населення Росіїської імперії здійснювався через петербурзький журнал “Украинский вестник”.
Результативність діяльності “Української думської громади” виявилася вже у ІІ Державній думі, з трибуни якої українські селянські депутати заговорили не тільки про свої гострі соціальні потреби , ай про загальнонаціональні.
Загальний визвольний рух мас , пов’язанний з демократичною революцією, висунув нга передній край суспільно-політичної боротьби “українське питання”. Виступаючи проти всіх форм гноблення людини, українська громадськість боролася й проти національного гніту, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах. Остаточно ж питання розв’язали масові революційні страйки, демонстрації, мітинги, завдяки чому 17 жовтня 1905 року з’явився царський Маніфест, який пообіцяв запровадити в життя політичні свободи, у тому числі й свободу слова.
Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухнути кожної хвилини, бо навітьна військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявились поневолені народи і взагалі національні меншини імперії (поляки вимогали автономії,євреї-рівноправ’я), водночас селяни вимагали землі, урядовці справедливого трактування й усуненя протекціонізму, а військо в невдачах на фронті обвинувачувало уряд.
Щоб недопустити до збройної революції,
цар микола ІІ 17 жовтня (30 жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував населенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на засаді особистої недоторканості, свободу сллова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної думи як законодавчого тіла імперії.
Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокрема до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.
Маніфест17 жовтня населення сприйняло по-різному. Частина раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова доба в історії Російскої імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тількі передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського дому, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження царського самодержавства у повній силі.
Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином євреїв, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстрашніші погроми були В Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомогою війська. У Києві, за відомостями медичної “Швидкої допомоги”, було 23 особи забиті, а 223 ранені.
Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й почали появлятися політичні партії. Оскількі маніфест був написаний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й оформили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію(скорочено-“кадети”) й домагалися реорганізації Росії в конституційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Одночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії.тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков
(1859-1943).
В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зокрема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штайнгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Антін Ржепецький та інші.
Центральне місце серед політичних партій належало “Союзові 17 Октября” (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександр Гучков (1862-1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий маніфест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільності імперії.
Найбільш реакційною шовіністичною партією був “Союз Русского народа”, на чолі з А. Дубровіно,
В. Пуришкевичем та М. Марковим. До нього належали консервативно- шовіністичні російські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а подекуди і представники вищого православного духовництва. “Союз Русского народа” ставив собі за мету обороняти великодеожавну політику Росії й тому провадив боротьбу революційними рухами.
Оскільки там євреї були найбільш активним елементом, Союз виступав проти них і його члени брали ативну участю у єврейських погромах.
“Союз Русского народа” не визнавав українців і вілорусів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політичних переконань. “Союз Русского народа” називали “чорною сотнею”,а її членів-“чорносотенцями”.В Україні чорносотенці досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елементи міста і села. Вони мали свої пресові органи “За царя и родину” у Києві, де головним діячем Союзу був М. Мищенко, “Волынская земля” у Почаєві, де діяльністю Союзу керував архімандрит Віталій Максименко, та інші.