Юзеф Пілсудський (стр. 1 из 4)

Реферат на тему:

Юзеф Пілсудський

Сибірський засланець, засуджений за підготовку замаху на імператора Олександра ІІІ, і командир бригади в армії імператора Франца-Йосипа І; поміщицький син, нащадок давнього шляхетського роду і головний редактор підпільної соціалістичної газети; організатор пограбувань банків та поштових потягів і почесний гість князів Радзивілів у їхньому старовинному замку в Несвіжі; в’язень німецької тюрми і перший маршал республіки; людина, яка кидала своїм супротивникам брутальні, казармені звинувачення, і автор романтичних віршів, справжніх перлин поезії; діяч, який ніколи не визнавав аксіоми «Політика — це мистецтво можливого», припускався божевільних помилок в оцінці ситуації, зазнавав ніщівних поразок, а водночас після кожної з них зміцнював свій авторитет і здобував нових послідовників; людина, яка за життя і нині, через 66 років після смерті, викликає гарячу, зворушливу любов, і людина, яка за життя і нині, через 66 років після смерті, викликає дику, страшну ненависть. Все це — Юзеф Гіньятович-Кошьчєха-Пілсудський, комендант польських легіонів, начальник польської держави, яку він відродив після 123 років небуття.

Юзеф Пілсудський народився 1867 року в селі Зулово на Віленщині в родині збіднілого поміщика з давнього і заслуженого для Речі Посполитої роду. Білевичі (а саме таким було дівоче прізвище матері майбутнього маршала) були родиною не менш знаною у Литві, аніж Пілсудські. «Був у Жмуді (нинішня Жемайтія, етнографічна область Литви) могутній рід Білевичів». Саме цими словами починається «Потоп», один з романів славетної трилогії Генрика Сенкевича, яка значить для поляків не менше, аніж «Війна та мир» для росіян.

Перший з багатьох парадоксів, які супроводжували Юзефа Пілсудського все життя і навіть після смерті, полягає в тому, що майбутній реаніматор польської держави, власне не був… поляком. Так само, як і Адам Міцкевич, він був литвином. Литвин — це не зовсім литовець в нинішньому розумінні слова. Це — шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським у єдину Річ Посполиту. Переважна більшість з них до XVIII століття стала католиками і зпольщилася настільки, що навіть не розуміла литовської мови, яка збереглася лише серед темних селян. Литвини розмовляли виключно польською (ну, і хіба ще латиною), не уявляли собі майбутнього своєї коханої Литви інакше, як спільним із Польщею, але все ж не були повною мірою поляками.

Утім, уся слава і материного, і батькового родів лишалася у минулому, а майбутнє виглядало однозначним — вся Литва, а також і більша частина Польщі, були складовими Російської імперії. Після поразки у Кримській війні і скасування кріпацтва, Росія здавалося вийшла на шлях поступального розвитку і зростання своєї могутності. Жоден з «реалістів» не міг собі уявити, що могло б створити загрозу всевладдю росіян на батьківщині Пілсудського.

На формування особистості майбутнього диктатора Польщі вирішальний вплив справили три чинники — його походження, загальна атмосфера, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року, і навчання в російській гімназії. Пілсудський був нащадком тих, пише польський історик Мейштович, хто протягом століть ніс відповідальність за долю країни. Ніс добре чи погано, вів свою батьківщину до перемог чи до поразок, але ніс цю відповідальність. І це почуття відповідальності складало стрижень його характеру. Воно було аж ніяк не удаваним і навіть не набутим. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим.

Вже після смерті Юзеф Пілсудський здобув прізвисько «останній польський шляхтич». Його зовнішній вигляд, його погляди були типово старошляхетськими попри те, що в молоді роки він був соціалістом.

Лише за чотири роки до народження Юзефа нищівної поразки зазнало Січневе польсько-литовське повстання 1863 року. Більшість тогочасних аналітиків вважали, що ця поразка продемонструвала принципову неможливість звільнення Польщі з-під російського панування. Царат жорстоко розправлявся з усіма залишками культурної автономії на теренах колишньої польсько-литовської держави, поступово, але дедалі сильніше «закручував гайки». Отож, дитинство та молодість Пілсудського припали на часи репресій, зневіри більшості поляків і литвинів (які не відділяли себе від перших) у самій можливості ефективної боротьби проти царату. І люди почали якось пристосовуватися. Мрії про незалежність своєї країни і відродження польської величі залишалися романтичним підліткам та небагатьом ідеалістам. Тим більше, що саме кінець XIX сторіччя став періодом бурхливого промислового розвитку Польщі. Російська Польща (так зване Царство Польське, а пізніше, просто «Привіслянський край») стала найбільш індустріально розвинутим районом імперії Романових. Зростання капіталів було нерозривно пов’язано із величезним імперським ринком. Але для цього треба було дуже «щільно» співпрацювати з російською адміністрацією. Відтак горді нащадки шляхтичів поступово виробляли два обличчя: одне — лояльних підданих імперії, які ніколи не виступлять проти будь-яких дій влади, інше — опозиціонерів, але таких, як ми б зараз сказали «кухонних», які дозволяли собі вболівати за долю уярмленої батьківщини тільки у колі родини чи найближчих друзів. І тільки на словах. Дехто з них навіть виробив собі своєрідну захисну теорію — мовляв, я збагачуюся чи роблю кар’єру в російській армії або на цивільній службі, але не для себе, а для… добра Польщі.

Юзеф ходив до російської гімназії. Шкіл з іншими мовами викладання тоді в Литві просто не було. «Апухтінська», як її називали, школа не лише русифікувала. Головною метою виховання було переконати дітей в другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвого успіху можна добитися лише на «общєрусскіх» шляхах. Когось ця школа ламала і на ціле довге майбутнє життя робила безхребетним конформістом. Пілсудський же щодня йшов до гімназії як на бій. Саме зі школи він виніс на все життя стійку ненависть не тільки до царя та його слуг, але й до Росії, як такої, до російської мови та культури, які він, до речі, дуже добре знав.

Будучи ще гімназистом-старшокласником, він вирішив присвятити все своє життя одній-єдиній меті — руйнуванню Ро-сійської імперії. Не тільки відродженню Польсько-Литовської держави, але й звільненню від ро-сійського панування всіх поневолених імперією народів.

Від Токіо
до Магдебурга

В біографії молодого Пілсудського можна провести чимало аналогій з життєписом іншої непересічної фігури ХХ століття... Володимиром Ульяновим (Леніним). Так само, як і «вождя світового пролетаріату», Пілсудського за участь у сту-
дентських заворушеннях було виключено з першого курсу університету, до якого він уже більше ніколи не повернувся. Леніна виключали з Казанського університету, а Пілсудського — з Харківського, росіянина — з юридичного факультету, а литвина — з медичного. Але обидва назавжди залишили свою альма-матер у віці 18 років. Тільки оскільки Пілсудський був на три роки старший від Ульянова, то сталося це на три роки раніше — 1885 року. А вже через два роки Пілсудського було засуджено за підготовку замаху на російського царя Олександра III — саме за цей злочин було страчено старшого брата Леніна — Олександра. У випадку Пілсудського суд не мав практично ніяких доказів, відтак він, на відміну від Ульянова-старшого, «відбувся» порівняно легко — його «лише» вислали на п’ять років до Сибіру, до Кіренська та Тунки. На відміну від Леніна, який відправився цим же маршрутом за кілька років, Пілсудський не отримував практично ніякої матеріальної підтримки з дому, отож заробляв собі на хліб, навчаючи місцевих дітей іноземних мов та математики. Свого войовничого норову «останній» шляхтич» не зрадив і в Сибіру — з трьох років заслання півроку він відсидів у в’язниці за організацію кампанії непокори засланців царській адміністрації.

Після повернення із заслання 1890 року Пілсудський став одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху, а через кілька років одним з батьків-засновників Польської соціалістичної партії — ППС. Сталося це за рік перед тим, як молодий Ленін — тоді ще Ульянов — заснував перший зародок марксистської партії у Росії — Союз за визволення робітничого класу. Незабаром колишній си-бірський засланець створив і став головним редактором підпільної соціалістичної газети «Роботнік», яка стала центральним органом ППС, «колективним агітатором та організатором». Протягом двох десятиріч Пілсудський був одним з лідерів польських соціалістів. Його біографи ще й досі ламають списи навколо питання — чи справді він у молоді роки щиро перейнявся вченням Маркса і завданнями звільнення працюючого люду від капіталістичної експлуатації, а чи тільки розглядав соціалістичний рух, як своєрідного «коня», який міг вивезти його до досягнення головної мети — здобуття Польщею незалежності і знищення Російської імперії. Адже в ті десятиріччя практично всі несоціалістичні партії у російській Польщі та Литві стояли на угодовських позиціях і співробітничали з царським урядом, сподіваючися лише за сприятливого збігу обставин виторгувати у росіян якусь обмежену автономію в рамках імперії. Найпотужніша і найвпливовіша з цих партій — народові демократи, ендеки — підтримувала ідею «об’єднання всіх польських земель під скіпетром Романових» і обстоювала приєднання до Ро-сійської імперії австрійської Галичини та німецької Познані. Отож, силою, що була готова не просто боротися проти Росії, а й боротися із зброєю в руках, були тільки соціалісти.

На відміну від Леніна Пілсудський не цурався індивідуального терору (втім і більшовицький лідер відкидав цей метод «революційної боротьби» не з якихось етичних міркувань, а вважаючи його неефективним). Ще у найперші роки сторіччя пепеесівці здійснили низку терористичних актів проти представників царської адміністрації. У цьому їхні методи боротьби цілком співпадали з методами російських соціалістів-революціонерів, есерів. Бойовики ППС грабували банки та поштові потяги, передаючи здобуті кошти на «цілі революційної боротьби». Юзеф Пілсудський зажив слави чудового організатора таких акцій, так само, як трохи згодом його грузинський тезко — Іосіф Джугашвілі.