Після вибуху російсько-японської війни 1904 року Пілсудський терміново вирушив до... Токіо. Виходячи зі старої мудрості ірландських незалежників: «Труднощі для Англії — шанс для Ірландії» він відправився до Острівної імперії з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсійну кампанію у тилу російських військ силами польських соціалістів. Японський генеральний штаб відкинув план Пілсудського як фантастичний. Проте історія ця стала відомою через деякий час і змусила з огидою відвернутися від Пілсудського деяких його прибічників (так само, як не пішло на користь репутації Леніна співробітництво з німецьким генштабом у роки Першої світової).
Проте через рік в Російській імперії почалася революція. Польща стала одним з районів найактивніших революційних боїв. Тут Пілсудський почувався, як риба у воді. Він створював бойові організації, закликав до загального повстання. А, проте, координувати свої дії із російськими соціалістами — есдеками, есерами, більшовиками, меншовиками, відмовлявся навідріз. Нова, революційна Росія була для Пілсудського таким самим ворогом, як і Росія царська.
Саме така його непримиренна позиція стала чи не головною причиною розколу його партії. За Пілсудським пішла тільки меншість, яка утворила ППС — правицю, або ж офіційно — ППС-фракцію революційну.
Проте, як би там не було, революція зазнала поразки, і мета — створення незалежної Польщі, здається, відсунулася ще далі.
У когось іншого опустилися б руки. Але не в Пілсудського. Вже в 1907 році він приступає до створення в австрійській Галичині військово-спортивних орга-нізацій «Стшелєц» (Стрілець).
Починаючи з 1908 року польський соціаліст налагодив співпрацю з австрійським ген-штабом. Австрійці сподівалися, що Пілсудський напередодні великої війни з Росією нейтралізує пропаганду народних демократів з російської Польщі, які прагнули «об’єднатися» з Галичиною у складі Росії, а після вибуху війни допоможе перетворити запальних польських патріотів на гарматне м’ясо, яке покірно вмиратиме за інтереси Габсбургів. Пілсудський же розраховував, що австрійці не заважатимуть йому ідейно, тех-нічно та фізично школити кадри для майбутнього польського війська, яке у великій європейській війні дійсно буде відважно битися з росіянами, але не за інтереси струхлявілої Дунайської імперії, а за власну державу.
Цей альянс викликав тоді і викликає досі чимало застережень морального характеру. Як міг такий патріот, як Пілсудський, співпрацювати з історичними ворогами своєї країни, «піти на службу» до тих, хто разом з росіянами та прусаками за століття перед тим знищив і розділив Річ Посполиту? Та й імператору Францу-Йосипу якось непристойно зв’язуватися з соціалістом-терористом. Але політика — брудна річ. І кожна з двох сторін цинічно намагалася використовувати іншу в своїх цілях. Кому ж це вдалося краще? Відповідь відома: Австро-Угорська імперія безславно і безповоротно розпалася у листопаді 1918-го. А Пілсудському вдалося на руїнах трьох імперій відновити Польщу.
Велика війна, якої так очікував Пілсудський, вибухнула у липні 1914 року. І відразу ж він розвинув суперенергійну діяльність. Як результат незабаром Відень дозволив сформувати у складі австрійської армії добровільні польські легіони (і українські, до речі, теж). Військозобов’язані за власним вибором могли вступати до цих легіонів добровольцями, або іти служити до звичайних «загальноавстрійських» частин. Цісар зовсім не відкрив «зелену вулицю» полякам та українцям у їхніх прагненнях створювати масові національні формування. Згідно з таємними розпорядженнями Відня місцева влада мала чинити все можливе, аби до Польського ле-гіону та до Легіону Українських січових стрільців не йшли представники «нижчих» верств населення — робітнича та селянська молодь, які мали б служити в австрійських частинах. Легіони розглядали як «забавку» для національно свідомих молодих українців та поляків, перш за все студентів та гімназистів, які б просто так помирати за цісаря не пішли, а могли б навіть бути джерелом якихось антиавстрійських виступів. Відтак, національні легіони в австрійського штабу були немовби пасинками — їм давали найгірше озброєння, ставили на найнебезпечніші місця в бою, тощо. І хоча Пілсудському вдалося «виторгувати» у австрійців польського орла на кашкети своїх легіонерів, на рукавах вони змушені були носити жовто-чорну пов’язку — кольори Габсбургів. Пілсудському не вдалося отримати загального командування над усіма польськими легіонами. Формально він командував лише I бригадою. Проте для всіх легіонерів він був «коханим комендантом». І кожному з них передавалася непохитна віра Пілсудського, що легіонери проливають свою і чужу кров не заради чужого цісаря, а за власну батьківщину.
Легіони хоробро билися на фронті. Паралельно з цим Пілсудський створив з легіонерів і цивільних ПОВ — Польську військову організацію. Прикриттям перед австрійцями для неї була диверсійно-розвідувальна діяльність в російському тилу. Насправді ж «пеовяки» — еліта пілсудчиків, ті, кому комендант беззастережно вірив і перед ким не приховував, що в будь-який слушний момент він готовий повернути зброю і проти австрійців. Коли визнає, що це буде в інтересах Польщі.
У 1916 році явне небажання Пілсудського та легіонерів тягати каштани з вогню для Франца-Йосипа та Вільгельма II стало очевидним. Польські легіони було роззброєно і інтерновано, а самого Пілсудського ув’язнено в тюрмі німецького міста Магдебург. Проте було вже пізно. Пілсудський встиг викувати кадри обстріляних військових — патріотів, об’єднаних в єдину, хоч і таємну організацію.
Чудо «змартвихвстаня» і драма 1920-го
Понад сторіччя Польщі не було. Понад сторіччя поляки сподівалися на її відродження, а потім і вірити багато хто перестав. І у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.
Якби Юзеф помер немовлям або ж російський солдат-конвоїр застрелив сибірського засланця, Польща, мабуть, усе ж відродилася б і вижила як держава. Бо це було спричинено багатьма геополітичними, економічними, со-ціальними, національними обставинами. А може, й ні. Бо другого такого Пілсудського, який би з такою упертістю, послідовністю, а головне вірою, йшов до досягнення цієї мети, не було.
На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» — «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка правди. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями — за Познань і Верхню Сілезію, з чехами — за Тешинську Сілезію, з українцями — за Львів і усю Східну Галичину, з литовцями — за Вільнюс, з більшовиками — за Волинь і Білорусь.
Історія українсько-польської війни 1919 року достатньо відома. Українці в цій партії «грали білими» — на відміну від польських легіонів корпус Укра-їнських січових стрільців авст-рійської армії не було розпущено. І восени 1918 року лише українці мали в Східній Галичині організовану військову силу. Але використати цю перевагу повною мірою ми не змогли. Героїзм і завзяття стрільців та молодших старшин нівелювалися нерішучістю та непослідовністю вищого державного та військового керівництва ЗУНР. Коли справи на фронті стали зовсім кепськими, Євген Петрушевич отримав титул «диктатора Західної Української Народної Республіки». Це було зроблено явно за прикладом сусідів — ворогів — за кілька місяців перед тим Юзеф Пілсудський став «Тимчасовим начальником Держави Польської». «Диктатор» — це, мабуть, ще більш круто, аніж «начальник держави». Але ж якби залізна воля до перемоги, твердість та стратегічний талант визначалися тим, який титул ти носиш! Знову ж, співвідношення сил, міжнародна ситуація і ще сотня об’єктивних причин. Але хтозна, як би воно все закінчилося, якби галичани 1919 року мали вождя масштабу Пілсудського.
Ще не відгриміли останні залпи українсько-польської війни в Галичині, а перший маршал Польської Республіки вже думав про союз з... українцями. Ні, не з галичанами, а з наддніпрянцями.
Начальник відродженої держави був переконаний тоді (і з цим переконанням помер через півтора десятка літ), що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде і Україна. «Польща, яку ми створили, затиснута між Німеччиною та Росією, може існувати лише за винятково сприятливої історичної кон’юнктури», казав він незадовго до смерті.
Пілсудський ще 1903 року уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини як федерацію Польщі, Литви та «Русі» (під якою він розумів Україну). У 1919 році його «федералістські» плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх європейських колоній Росії — від Фінляндії аж до Грузії. Звичайно ж, центральне місце у цьому союзі мала посідати Польща. І Литва — мала батьківщина Пілсудського. Але вся конструкція в його очах втрачала сенс, якщо від російського панування не буде звільнено Україну. За 70 років до Збігнєва Бжезинського Юзеф Пілсудський стверджував, що Росія перестане бути імперією і загрожувати безпеці сусідніх країн і цілого світу тільки за умови, якщо з-під її влади буде вирвано Україну.
Наприкінці літа — на початку осені 1919 року Пілсудський, можливо, врятував... Радянську владу. Всі збройні конфлікти — і з українцями, і з німцями, і з чехами, і з литовцями було вже виграно або ж «спущено на гальмах». А над червоною Москвою нависла страшна загроза — наступ Добровольчої армії Денікіна. Польські ж війська, які через півроку самотужки на рівних боролися із Червоною Армією, безчинно спостерігали за вирішальною сутичкою з Білорусі і Волині. І як не просили, молили, наказували, погрожували керівники країн Антанти (безвільною маріонеткою яких за твердженнями комуністичної пропаганди нібито був Пілсудський), польські «жолнєжи» з місця не зрушили. Пілсудський пізніше відверто писав, що у випадку перемоги білогвардійців і реставрації царської імперії, не могло бути й мови про вільну Україну, Балтію. Та й Польща могла в ліпшому випадку розраховувати на «етнічний кордон» (який згодом отримав назву лінії Керзона і став реальністю після Другої світової), а то й бути змушеною до якоїсь «федерації» з Росією. Відтак маршал почекав, доки денікінців буде розгромлено, і... виступив у похід сам.